ПРО ЩО НАДЗВЕНІВ ОСТАННІЙ ДЗВОНИК?
Днями у спорожнілих коридорах кам’янецьких шкіл востаннє залунав дзвоник. Його звуки не були голоснішими, дзвінкішими чи яскравішими за попередні. По-особливому вони звучали лише для кількох сотень школярів. Цього дощового травневого дня вони почули його востаннє. З роками цей до болю рідний звук ще не раз виринатиме щемкою згадкою про перший клас, першу парту і першу в житті вчительку.
Адже в кожному сказаному нами доброму слові, у кожному написаному мимоволі реченні, у кожній краплині успіхів і нових починань й досі живе частинка душі тієї, чия рука колись вперше провела нас у цікавий світ шкільного життя. Для сотень талановитих випускників Кам’янець-Подільської ЗОШ №10 цією людиною назавжди залишиться Любов ПШЕТАКОВСЬКА. Ось уже 33 роки поспіль щира усмішка цієї надзвичайно приємної та по-материнськи лагідної жінки не втомлюється зустрічати на порозі затишного класу все нові й нові оченята своїх першокласників.
ПЕРШИЙ РАЗ У ПЕРШИЙ КЛАС
Народилась Любов Антонівна на Львівщині, у селі Любинці Стрийського району. 1965 р. дочка родини звичайних робітників пішла до першого класу Любинцівської середньої школи. А вже влітку 1975-го вона вступила до Кам’янець-Подільського педінституту, обравши факультет підготовки вчителів початкових класів. Одразу ж після вишу 1979 р. її взяли на роботу до ЗОШ №10. Любов Антонівну тут пам’ятали як старанну й талановиту практикантку, що одразу ж знайшла спільну мову із маленькими бешкетниками. Тепер вона – педагог вищої категорії, старший вчитель і відмінник освіти України.
– Любове Антонівно, пам’ятаєте свій перший урок?
– Не забуду ніколи. Хвилювалась страшенно. Хоча в мене й була практика в школі, але це були «готові» діти, їх уже навчили читати, писати. А тут дали діток, яких потрібно було самостійно готувати до життя. Тож я і переживала, чи зможу знайти з ними спільну мову і чи вдасться донести їм усе те, чого хочу навчити. Але дуже хотіла працювати з дітьми – і зрештою все якось само собою склалося.
– Завжди мріяли стати вчителем?
– Ще з малих літ уявляла себе лише вчителем. Мене завжди тягнуло до науки, до незвіданого. Пам’ятаю, у дитинстві, ще до того, як пішла в перший клас, просилась до школи із старшими сусідками. Три кілометри йшла з ними пішки і сиділа на всіх уроках. А коли після уроків поверталась додому – збирала всі свої списані зошити, розкладала в кімнаті стільчики так, нібито там сидять учні, наново їх перевіряла і, уявляючи себе суворою вчителькою, виставляла всім оцінки. Тож, щойно закінчила школу, не роздумуючи, вступила на педагогічний.
– Першачки 10 років тому і сьогодні, їх можна порівняти?
– Сучасні діти більш розкомплексовані, обізнані, ознайомлені з різними, навіть складними, життєвими ситуаціями. Це зовсім інші діти – нерідко їм не вистачає материнського тепла. Що й казати, якщо після кожного маминого телефонного дзвінка чи подарунка з-за кордону вони одразу біжать похвалитися: «Любове Антонівно, а подивіться, яка у мене заколочка – це мені мама вислала!». І єдине, що мені залишається робити – це слухати. І хоч комусь такі моменти здаються дріб’язковими, для дитини вони вкрай важливі.
«Чому світить сонечко»? «Чому іде дощик»? «Чому трава соковито-зелена?» Чому, чому, чому… Такі запитання я ставила своїй матусі, коли була малою. Через зайнятість, вона не про все могла мені розповісти.
А от моя перша вчителька Любов Антонівна завжди мала час і терпіння відповісти на всі «чому?». Тепер всі ці знання про навколишній світ, любов до близьких і природи я і намагаюсь передати в своїх малюнках, у кожному штриху, в кожній миттєвості моїх успіхів є часточка знань і моєї першої вчительки».
Уляна БУГЕРЧУК,
студентка ІІІ курсу педагогічного факультету К-ПНУ ім.І.Огієнка.
– Любове Антонівно, як вважаєте, що зрештою головне в спілкуванні з дітьми?
– Завжди потрібно бути з дітьми на рівних – це основне. Адже якщо ви рівні, діти залюбки відкриють вам свою душу, тоді з ними і спілкуватись легше, і домовитись, і попросити. До серця кожної дитини доводиться підбирати свій маленький ключик. Універсального ж рецепту ніколи не існувало. Допомагає лише праця – постійна і невтомна. Цікаво, що в кожному наборі першокласників мені щастить з хлопцями. Дівчаток у моїх класах дуже мало – одного року серед 36 учнів було лише семеро. Але мені з хлопцями не важко, у самої двійко.
«Розумна, завжди усміхнена, щира – такою я пам’ятаю свою першу вчительку Любов Пшетаковську. Напевно, перелічити усе, чому вона мене навчила, неможливо. Любов Антонівна ніколи не відмовляла нам у допомозі, підтримувала, а головне – вірила в наші сили. Саме завдяки їй я теж стала педагогом. Вона завжди раділа нашим маленьким перемогам, усе її тішило: гарно написана стрічка в зошиті, добре вивчений вірш чи правильно розв’язана задача. Завжди витримана і врівноважена, впевнена і спокійна, вона стала для мене справжнім еталоном.
А її добрі усміхнені очі та материнська любов назавжди зв’язали наші серця невидимими ниточками спогадів про мудрого порадника».
Ірина МУШЕНИК,
доцент кафедри соціальної економіки та інформаційних технологій ПДАТУ.
ВИХОВАТИ ЛЮДИНУ – ОСЬ ГОЛОВНЕ
Разом із чоловіком Віктором Цезаровичем, теж педагогом, Любов Пшетаковська виховала двох синів. Старший Валентин закінчив Кам’янець-Подільський національний університет ім.І.Огієнка, після якого спочатку працював у школі та викладав у будівельному коледжі, тепер перекваліфікувався у підприємці. А молодший Олег цього року закінчує Національну академію керівних кадрів культури і мистецтва, де навчається на відділі театрального мистецтва.
– Сини ніколи не ревнували вас до учнів?
– Було-було (усміхається). Ображались, що дітям у класі я завжди щось пояснюю, стою над ними годинами, а своїм натомість завжди казала: «Ти повинен це знати, тебе вчителька в школі теж вчила і все пояснювала». Я зажди була суворішою до власних дітей, ніж до учнів. І тепер одразу ж кажу батькам, що я – вчитель вимогливий, але справедливий.
– Які ж риси, на Вашу думку, має прищепити дитині вчитель?
– Для мене на першому місці завжди була людяність. Також справжній людині необхідні такі риси, як доброта, взаємоповага, товариськість, милосердя
й чуйність. Саме людяність і
об’єднує всі ці риси, адже якщо ти залишатимешся «людиною», то в будь-якому випадку вчиниш правильно. І про всіх своїх діток я можу впевнено сказати, що вони по-справжньому людяні. За всі роки в школі у мене ще не було жодного учня, який пішов би хибним шляхом, хоча життя в кожного склалось по-різному. Про них я завжди чую лише приємне, тому хочеться, аби так було завжди.
«Любов Антонівна була для мене надзвичайним викладачем і Людиною з великої літери. Вона в кожній дитині вміла не лише побачити божий дар, але й допомогти його реалізувати. Особисто я згадую першу вчительку з усмішкою. Вона допомагала нам виводити перші літери, вчила старанно писати, виразно читати, не боятись висловлювати свої думки і завжди вірила в те, що ми досягнемо успіху. Досі чітко пам’ятаю, як з усмішкою на вустах вона щоранку зустрічала нас у класі. В кожній дитині Любов Антонівна завжди бачила особистість, і я дуже вдячна їй за перші уроки, за перші поради, за перші дні свого шкільного життя».
Олена КОЗЛОВСЬКА,
учениця 11 класу ЗОШ №10.
– Пишаєтесь своїми випускниками?
– Всіма без винятку. Багато з них уже стали успішними чиновниками, підприємцями і держслужбовцями. Пишатись є ким, адже знайомі прізвища тепер я можу зустріти і у виконавчому комітеті, і у списках начальників далеко за межами міста. Їхнім успіхам я завжди щиро радію, адже якщо учень перевершив свого вчителя, значить – усе вдалось. Вони часто мене навідують, вітають з усіма святами, днем народження і просто так заходять у гості. Та й дітей своїх до мене вже приводять, чимало моїх теперішніх учнів – діти колишніх.
– Своїх учнів Ви завжди зустрічаєте щирою усмішкою, а що полюбляють дарувати Вам вони? Зберігаєте їхні подарунки?
– Не лише в класі, але вдома бережу всі: поробки, малюнки і навіть зошити. Маю вже справжній домашній музей. А загалом, дуже люблю сюрпризи. І діти, знаючи це, саме так мене завжди і вітають. Пам’ятаю, одного разу, коли в мене був день народження, учні (нині вони вже закінчують 11 клас) геть усі десь поділись. Коли я зайшла до класу, то побачила лише порожні стільці, кульки і списану привітаннями дошку. Я вже хотіла виходити їх шукати, але тут дітки вмить вистрибнули з шафи і налетіли на мене з привітаннями. А подарунки від кожного з учнів мені взагалі довелось шукати по всій школі. Разом ми ходили школою за спеціальними стрілочками, які вказували, де лежить зроблений дитячими ручками подарунок.
