…А ПОТІМ ПОЧАВСЯ КІНЕЦЬ СВІТУ

День 22 червня 1941 року мені не запам’ятався. Радіо поблизу нашого обійстя не було, тому тільки десь увечері дорослі раптом захвилювалися. Як потім оповідала мені бабуся, дідусь був впевнений, що через два-три дні то все скінчиться розгромом «германців». Й дійсно, ми знали, що вже німецькі літаки бомбили всі великі міста, але нас не чіпали. Певно, наше місто не було серед найважливіших. Мама ходила на свою роботу – в лабораторію, що розміщувалася в підвалі дому на розі вулиць Пушкінської та Московської (нині – Огієнка – ПРИМ. РЕД.), брала мене з собою, а братика, що мав тоді тільки два з половиною рочки, ми водили з нею до ясел на Пушкінській. Аж в один із таких днів раптом повітря наповнилося незнайомим ще, огидним виттям літаків, а потім почався кінець світу. Вили сирени, вили мотори літаків у піке, вили німецькі бомби. Не пам’ятаю, як ми з мамою опинилися на Пушкінській і бігли (вона тягнула мене за руку) до тих ясел. А там: малеча плаче, двоє жінок в білих халатах бігають безладно, не знаючи що робити. Забрали ми братика й побігли додому донизу по Пушкінській. Двоповерховий будинок біля гарнізонної лазні горить, коло нього метушаться люди. А ліворуч добре видно Старе місто в диму та полум’ї, над ним кружляють незнайомі літаки, час од часу кидаючись на нього, як круки.

Німці досконально знали, що треба бомбити, й інші частини міста майже не бомбилися, тільки випадково. В Старім місті розміщувалися всі органи управління. Тільки старання німців були зайвими. Наскільки я пам’ятаю, про те, що війна почнеться от-от, дорослі говорили задовго до її початку, а бабуся казала, що десь за місяць до її початку місто почали покидати всі більш-менш значні та багаті люди. Але по тім нальоті Старе місто було зруйновано вщент. Про то можу судити, бо маю в сімейнім альбомі його ще дореволюційну фотографію з Нового плану. На тому фото біля Нового мосту справа й зліва є кількаповерхові будинки, яких після війни вже не було. Тих руїн коло мосту та Ратуші, як і в інших частинах Старого міста, після війни довго не чіпали, а на більшості з них навіть було зроблено чорні написи-трафарети: «Памятник архитектуры … века. Охраняется государством». Доохороняли їх до того, що наприкінці 50-х їх просто знесли.

Подальші події пам’ятаю мало. Якісь розмови дорослих про незрозумілу «евакуацію». Батька з нами не було, він служив десь на Донбасі. На роботу мама після бомбардування вже не ходила, тож ми мали тільки чутки про те, що робилося в місті. Певно, вирішено було зоставатися: що мала робити жінка з дітьми п’яти та двох із половиною літ у чужих краях без підтримки? Та й дідусь був певним, що то ненадовго – австріяки ж були за першої війни, але зовсім недовго. Скільки довелося пережити мамі наслідків того рішення після війни!

Жили ми тоді на обійсті діда та бабусі, далеко від центру міста, тож у пам’яті зосталися тільки відголоси розмов дорослих про те, як із бійками бралися штурмом останні поїзди, що йшли на схід. Але була то вже одна біднота, бо більшість, зі слів бабусі, встигла виїхати чи перед самим початком війни, чи одразу після початку. Бабуся казала, що вже в травні почали виїжджати євреї, а потім сім’ї начальства.

А далі настав довгий період безвладдя та анархії. «Наші» без стрілянини вийшли, німці таким же чином прийшли та пішли далі. Не пам’ятаю, наскільки довгий був цей період, але трагічність його запам’ятав добре. За той тиждень, чи може більше, було сплюндровано все, що можна було пограбувати та розбити. Пам’ятаю кілька епізодів.

Зверху, зі скали, збігає чоловік з обличчям селянина, у нього на плечі коливається кілька пар черевиків. Він присідає на камінь, здирає з ніг старі черевики, натягає нові та біжить до Біланівки. Дорослі говорять, що то пограбовано взуттєвий склад у церкві на Польських фільварках.

Епізод другий. Серед літа на обійсті не може бути, щоби не було що поїсти, але потрібен хліб. Певно, я, трохи старший від братика, легше переносив, що його немає, а він, малий і слабкий від народження, плакав і скиглив, просив хліба. Ми з мамою йдемо до міста його шукати. Доходимо аж до Коопторгу – магазину з червоної цегли в центрі міста, але бачимо тільки розбиті вщент вітрини та по-варварському знищене обладнання: прилавки, стільці та інше. Ні з чим вертаємося додому. Братик плаче – і мама губить голову: накидається на нього та й починає душити. На мій крик прибігають дід із бабусею, одбирають його від мами…

Безвладдя – то найстрашніше. Заригльовуються (замикаються на засувку – ПРИМ. РЕД.) хвіртки, вікна та двері, випускається пес на ніч, усі насторожі. Якісь глухі чутки про пограбування, десь когось навіть забито…

Тільки через якийсь час (може, тиждень чи більше) ми побачили перших окупантів. Не були то німці, тільки мадяри. Німецький генштаб добре знав навіть наш терен. Він направив великі тупорилі машини в обхід, напевно, зірваних «нашими» при відступі, Нового та Турецького мостів. На Біланівці, трохи вище по течії від сокоморсового заводу, ще за царату, 1913 року почали будувати міст. Вирили дорогу аж за Довжок, насипали насип на низькому правому березі річки. Тож німці думали, що майже за 30 років той міст таки вже було збудовано. Але ж потім була війна, революція, громадянська війна з білими, червоними, гайдамаками та навіть з «батьком Ангелом», два голоди тощо – не до моста було. Мадярські машини мусили зупинитися коло нашої садиби. Першими, хто був біля тих таких незвичних тупорилих машин, подібних до сучасних КамАЗів, були ми з братиком. Зацікавлені, ми дивилися, як із дуже високих кабін буквально сповзають двоє людей у брудно-жовтій формі. Але нашу увагу притягнуло інше: на лобовому склі однієї з тих машин висів чудовий великий білий ведмідь із червоною мушлею на шиї. Ми такого ще не бачили, та й взагалі іграшок у нас було замало. Двоє мадярів підійшли до нас, почали про щось питати співучою незнайомою мовою, ми їх не розуміли. Й тут прибігла наша мама. Вона мала бліде, як крейда, обличчя та одразу схопила нас руками, притиснула до себе. Мадяри щось їй старалися пояснити, а один із них навіть показав рукою, що він теж має дітей: такого, такого й такого. Кінчилося все тим, що один із мадярів поліз на машину, стягнув того ведмедика та дав його нам, незважаючи на протести мами. Так дісталася нам іграшка, яка була в нас дуже довго та яку ми дуже любили. А великі тупорилі машини скоро поїхали назад до міста.

Саме німці з’явилися в місті нескоро по тих машинах. Ми, що жили далеко від центру, взнали про це по тому, що почав працювати базар на Польських фільварках і з’явився в продажу так потрібний нам хліб.

… А потім були довгі майже три роки окупації, під час якої навесні 1943 року вмер дідусь. Він ніколи не вірив у перемогу німців, яких чомусь називав «германцями». Люди все знають, бо пам’ятаю, що він не раз ходив радісний і говорив: «А всипали ми таки тим германцям!» Не дожив він до визволення міста менше ніж рік.

Вільям САВЕЛЬЯНОВ,

доктор хімічних наук, м.Новомосковськ Тульської області.