Четвер, 28 Березня 2024 р.
4 Жовтня 2013

Я НЕ ЧУЛА МЕЛОДІЙНІШОЇ МОВИ

Віолетта СААКОВАЗ Віолеттою СААКОВОЮ ми знайомі давно, ще відтоді, коли на Польських фільварках існувала школа №3. Але щиро порозмовляти якось не доводилося, хоч працювали в одній школі й маємо один фах. Пані Віолетта належить до давнього вірменського роду, та колись доля її предків закинула в Азербайджан, де вона й народилася в його столиці – Баку. Опинитися серед іншого народу, в іншій місцевості, загубити мову свого народу – це було хоч і болісно, але звично в умовах тридцятилітньої загарбницької війни Росії на Кавказі чи масових переселень цілих народів у Радянському Союзі. Навчалася вона в бакинській школі №47, яку відвідували, в основному, росіяни або представники інших народів, які потрапляли до цієї республіки. З юних літ мріялося Віолетті стати вчителькою. Приваблювала англійська мова, але, хоча й мала найкращі результати, побоялася здавати документи на відповідний факультет. Статки її батька, інженера, цього не дозволяли. Вирішила тоді вступити до Азербайджанського державного інституту російської мови і літератури. Сім’я на той час уже була повністю зрусифікована.

Розмовляю з колишнім директором третьої школи (згодом НВК №13) Валерієм Кішком, завучем цього закладу Аліною Хвостач, завучем з позакласної роботи Оксаною Дзідзінською. Запитання маю одне: що ви скажете про цю вчительку? У відповідь один позитив, такої думки й батьки. Не буду повторювати тих слів, бо воно якось банально виглядатиме. Скажу лише, що пані Віолетта – вчителька від природи.

Ми маємо розмову в класній кімнаті, сидимо навпроти. Я спостерігаю за її очима. Вони типові кавказькі, жваві, променисті.

– Як же Ви потрапили до нашого міста? – запитую.

– Це пов’язано з подіями в Нагорному Карабасі. Конфлікт загрожував нам бідою, а сестра чоловіка проживала в Кам’янці-Подільському і нам допомогла. Через п’ять років ми переселилися у власну кооперативну квартиру. Чоловік заробляв. Він у мене фахівець у техніці. Я ж отримала роботу лише через два роки. Маємо донечку, живемо в злагоді.

– А як же з мовою? – знову запитую.

– До приходу на роботу українську мову я майже знала. Відчувала, що мені її не уникнути, тому придбала словники, слухала передачі по телебаченню і радіо, намагалася читати книжки; підручників, правда, не мала. А ще я дуже вдячна за допомогу Валентині Гуцал, яка сьогодні працює в нашому державному університеті. Мене надзвичайно дивує розповсюджене тут, в Україні, явище: люди живуть на цій землі все життя, а мови не знають. Мені ж на її вивчення вистачило року.

Розмова набирає більш пожвавленого темпу. Мені дуже цікаві думки цієї приємної, тендітної жінки. Вони не завжди збігаються з моїми, але викликають інтерес.

– Ви розмовляєте чисто, без акценту, без суржика. Українська мова подобається? – ставлю ще одне запитання.

– Та що Ви? До приїзду сюди красивішої, мелодійнішої мови я не чула. Її заслужено називають солов’їною.

– А хто Вам подобається з українських письменників?

– У першу чергу Ліна Костенко. Я в захопленні від її віршів. Це чудова поезія, поезія з великої літери. Останній її роман прозою справив на мене неабияке враження. Я хотіла би прочитати більше творів, адже не знаю української літератури як слід, та завжди бракує часу.

Я поспівчував їй. Справді, в сучасних умовах за паперами вчитель не завжди бачить учня. Йому не вистачає часу на самоосвіту, розширення світогляду, відпочинок. Усе поглинули папери. Звіти, плани, плани, звіти в паперовому і електронному варіантах. Я не здивуюся, якщо в недалекому майбутньому з’явиться третій і четвертий варіанти.

Ми розмовляємо про речі цікаві, змістовні. Нас цікавить усе, не лише література. Переді мною культурна, ерудована людина, така, якою має бути справжня вчителька.

Та ось дзвінок.

– Вибачайте, пане Едуарде, але я мушу йти.

Ідіть, учителько, на вас чекають українські діти, Ви так їм потрібні.

Едуард КРИЛОВ, спец. для «ПОДОЛЯНИНА».