БОГИНІ З СІЛЬСЬКОЮ ПРОПИСКОЮ

Дізнавшись, що писатиму про нелегку долю жінки на селі, була переконана: впораюсь із цим завданням завиграшки. Адже про сільське життя знаю не із розповідей бабусі, телевізійних репортажів, газетних статей чи гуморесок. Народившись у селі, я змалечку тісно подружилася із сапою, лопатою, мітлою. З власного досвіду знаю, який на дотик колючий осет, скільки сили потрібно докласти, аби вимикнути лободу заввишки у власний зріст, знаю «секретний» рецепт «свинячої» каші з дерті та митих бараболь, володію вмінням керувати ручною січкарнею та ще багатьма тонкощами, якими має оперувати справжня сільська газдиня. Та чомусь і надалі накопичувати цей цінний досвід у мене зникло бажання, щойно я вступила до університету. Вже тоді твердо знала, що в селі жити не буду. Бо ж як важко там потрібно працювати, а платять за це лише горбом на спині та кількома мозолями на руках.

І кому потрібні такі перспективи? Хай там хто що каже, а кожна сільська дівчина чи жінка глибоко в душі мріє перебратися ближче до міста, забути про зелені гектари, курей, гусей, свиней і відчути себе справжньою жінкою.

З таким беззаперечним переконанням я взялася до роботи. Та, почавши збирати інформацію для матеріалу, з’ясувала, що жіночу справжність кожен розуміє по-своєму, а моя, нібито непохитна, позиція – зовсім не одностайна. Ба навіть більше: давно сформований стереотип, що сільська жінка завжди втомлена, нещасна, яка безпробудно гарує біля господарки й постійно мріє вирватися з села, кам’янецькі селянки розтрощили вщент.

ІЗ ПАНЯНКИ – У СЕЛЯНКИ

Абсолютно нетипова екс-містянка Світлана ЮРЧИК ще сім років тому добровільно змінила міську прописку на сільську, й сьогодні про це зовсім не шкодує.

– Сама я родом з Кам’янця-Подільського, тут закінчила школу, після того вступила до Чемеровецького медучилища, – розповідає Світлана. – Одружилася. Оскільки чоловік був військовим, то на два роки переїхали жити в місто Ромни Сумської області. Потім знову повернулися до рідного Кам’янця. Тут довелося ділити одну квартиру з братом і батьками. На той час у мене вже було двоє дітей. Одного разу ми вирішили поїхати на літо в село Межигір, де раніше мешкала моя бабуся, хата ж все одно пустує. Восени планували повернутися до міста, бо старша донька саме мала йти в перший клас. Але не повернулися…

Сьогодні Світлана Юрчик – повноцінна селянка з усіма можливими наслідками: більше як гектар землі в обробітку, сім свиней і дві свиноматки з маленькими поросятками, дві дійні корови, телиця, чотиримісячний бичок, близько сотні курей, кролі.

Це все «багатство» 28-річна жінка утримує вдвох з чоловіком. Окрім того, на тендітних жіночих плечах – двоє дітей і робота акушерки ФАПу, до якої щодня потрібно добиратися в сусіднє село.

– На мене всі дивляться як на ненормальну, бо ж як можна було перебратися з міста в село та ще й завести таке велике господарство, але ми справляємося. Маємо два мотоблоки, на городах саджаємо все необхідне: картоплю, кукурудзу, буряк, дині, кабачки, сіємо люцерну на сіно. З худобою вже теж легше: батьки купили нам доїльний апарат – цивілізація, – сміється молода господиня. – Лиш роби і в Бога здоров’я проси.

– Світлано, але скільки ж годин має тривати робочий день, щоб встигнути дати всьому раду?

– Прокидатись потрібно десь о 5.30. Бо до восьмої треба встигнути обійти хазяйство, приготувати сніданок, привести себе, чоловіка і дітей до ладу й добігти до зупинки, де вже чекає шкільний автобус. Взимку я разом з дітьми добираюся ним на роботу, а влітку їжджу на скутері. Звичайно, щодня потрібно крутитися, як білка в колесі, але без цього мені вже й важко уявити своє життя.

– Та якби з’явилася можливість знову переїхати до міста, невже б Ви нею не скористалися?

– Ні за які гроші! Ви ж не подумайте, що нам живеться гірше, ніж містянам. Є гаряча вода, газ, у хаті тепло, зроблені ремонти, – словом, умови такі ж, як і в місті. Нині ми плануємо починати зведення ще одного будинку, тому із села я нікуди перебиратися не збираюся.

РАЙСЬКИЙ КУТОЧОК ІЗ ЧОРНОБРИВЦЯМИ ТА ЖОРЖИНАМИ

Не уявляє себе без села й ще одна винуватиця свята – 43-річна Лілія Михайлівна.

– Я все свідоме життя – біля землі, – розповідає жінка. – Серед асфальту жила тільки тоді, коли навчалася в Хотинському технікумі. Не буду казати, що в селі легко, особливо жінці. Чоловік щоліта на заробітках, тому все доводиться тягнути на своїх плечах. І городи, і хазяйство, і роботу. За цей час я вже навчилася і косу в руках тримати, і з плужком біля картоплі вправлятися, і мішки на тачці возити, і навіть дах у курнику полагодити – то вже для мене не проблема.

Змолоти свиням, вкосити кролям, натеребити курчатам, закласти чергову порцію консервацій на зиму, підмести, сполоти, загорнути в садку, обмитися – і на роботу в другу зміну. Приблизно такий «скажений» графік у мене щодня. В селі, навіть якщо в тебе немає великого хазяйства, біля хати робота знайдеться завжди. Але по-іншому я вже просто не вмію, та й не хочу, бо в цій роботі (яка, як правило, і роботою не вважається, бо то все так – само собою) завжди намагаюся знаходити щось гарне і від цього отримую задоволення.

Я люблю зранку сапати і зустрічатися з сонцем на городі, що сходить з-за лісу. Люблю дивитися, як гобкають пшеничку мої курчатка, ще ж ніби зовсім недавно вилупилися, а он вже скоро й нестися почнуть. Я люблю свій райський куточок із чорнобривцями, жоржинами, пастолянами, з яблунею прямісінько біля порога, з калиною над хвірткою – і жодне місто з усіма зручностями й розвагами мені цього не замінить.

Таких щирих сільських патріоток є досить у кожному куточку нашого району. І нехай хтось переконує, що їм, «бідним і нещасним», у порівнянні з міськими пані, живеться куди скрутніше, та за щасливим блиском у їхніх, нехай і дещо втомлених, очах читаєш зовсім інше.

І навіть якщо в середині жовтня у селах ніхто не вистеляє червоних доріжок, тут не чути звуків гулянь (бо ж більшість винуватиць свята про цей особливий день у календарі й не чули), але ми хочемо їм побажати, щоб отієї шаленої енергії, любові до життя вистачало на багато-багато років. Нехай легко сапається, врожайно копається, все добре множиться, зле віднімається, а люди, заради яких ті дужі жіночі руки трудяться, цінують та поважають цю нелегку працю.