МАЙЖЕ СТОЛІТТЯ В РУСІ!

Приємні спогади, пов’язані з безтурботними шкільними роками, неодмінно в уяві малюють образ Вчителя. Та навіть у дорослому житті, зіштовхнувшись з уже недитячими проблемами, ми пригадуємо якскраві моменти зі шкільного життя, коли нас хвалили й навіть сварили, і мимоволі усміхаємось теплим і незабутнім споминам з дитинства. І, напевно, тільки з плином часу стаємо насправді вдячними вимогливим учителям, а підтримуючи зв’язок з ними, розуміємо, що вони не менш критичні й до себе. Таким педагогом була й такою жінкою залишається тепер Лідія КАВЕЦЬКА, котра понад 40 років викладала в середній школі №9 історію, право і працювала заступником директора з виховної роботи. Вчитель, якого пам’ятають декілька поколінь випускників однієї з центральних шкіл міста, 12 січня відзначатиме 90-річний ювілей, та, попри це, виглядає років на двадцять, а то й на тридцять молодшою.

…Лідія Олексіївна зустрічає нас на ганку свого будинку. Важко повірити, що ця струнка жінка, яка привітно запрошує зайти, вже в такому поважному віці. Довгі роки педагогічної практики неодмінно вгадуються в її очах: Лідія Олексіївна бачить людину наскрізь, напевно, як і своїх учнів колись.

Родом вона з-під Тули, що в Росії. Там же і здобула освіту – вчилася у воєнні роки в Тульському педагогічному інституті. Вийшла заміж і розпочала вчителювання із Західної України – з міста Жолково, що в Львівській області. Але чоловік її був родом з Кам’янця-Подільського, тому 1950 року молода сім’я переїхала до Кам’янця, де й прожила все життя. Виховали вони доньку та хлопців-двійнят, які, як дві краплі води, схожі: один – на матір, інший – на батька.

– Найбільшу радість у житті я відчула на п’ятому місяці вагітності, – згадує Лідія Олексіївна, – коли один з лікарів запевнив мене, що я ношу під серцем відразу двох діток. Це вже тепер легко визначають, а тоді не було такої апаратури. З важкістю в серці згадую ті нелегкі дні, коли один із синів серйозно захворів, і його забрали на лікування до Києва. Добре, що все обійшлося. Щодо сумних сторінок мого життя, то це смерть чоловіка Петра. Втрата рідної людини – велике горе.

Та найстрашнішим зі спогадів Лідії Олексіївни завжди була й буде війна. Вона пам’ятає до подробиць, як 22 червня 1941 року, о 12-й годині дня, із жахом слухала повідомлення диктора по радіо про початок війни. А далі – трудовий фронт… Захопившись спогадами, Лідія Кавецька – знову вчитель: вона згадує, розповідає, пояснює… Не віриться, що стільки подробиць, дрібних подій і дат можна так добре пам’ятати, вже будучи давно на пенсії.

«Я й досі пам’ятаю цікаві уроки Лідії Олексіївни, організовані нею зустрічі з різними людьми, турпоходи й турпоїздки по Хмельниччині, адже вона допомагала вивчати історію рідного краю не лише з підручника. А оскільки основні виховні заходи проводилися в позаурочний час, то в школі Лідію Олексіївну можна було побачити з восьмої ранку до восьмої вечора, у вихідні ж у неї був «Клуб вихідного дня», а влітку – табір праці та відпочинку. Можливо, я стала вчителем тому, що на своєму шляху зустріла педагогів, які добре знали свою справу. Серед них Людмила Борисівна Пілатович і Лідія Олексіївна Кавецька, під керівництвом яких я й розпочала педагогічну працю. Через самовідданість до роботи Лідія Олексіївна й досі залишається взірцем і для учнів, і для колег.

Іда ДРИКЕР».

Життя від Лідії Кавецької вимагало постійної активності. Хоч і вчитель історії, та довгих вечорів за книгами в неї не було. Крім позакласної роботи, були ще й олімпіади. Її учні завжди виборювали перші місця на обласному рівні. Був єдиний раз, коли дівчинка зайняла третє місце в області, але тоді ні першого, ні другого не дали нікому. Як зізнається Лідія Олексіївна, після уроків ніколи додатково не готувала учнів до олімпіад, лише на уроках підкидала каверзні запитання, аби вони добре поміркували. До того ж не обирала на олімпіаду найсильнішого з класу, круглого відмінника, а шукала потенціал у «хорошистах». Обирала учня, який не просто розповідав завчене з книжки, а добре міркував. І, як свідчать їхні дипломи, ніколи не помилялася. Вміла і посварити, і підтримати.

«Пам’ятаю: мені 26 років, я – молода вчителька, яка щойно прийшла працювати. На нараді – всі досвідчені педагоги – мене страшенно критикують, аж плакати хочеться. Опісля підходить до мене – як ви думаєте, хто? Лідія Олексіївна! А ми з нею ж навіть не були знайомі, обіймає за плечі: «Чому ти так хвилюєшся? Когось же повинні сварити. Думаєш, нас не сварили? І нас сварили. Це ж тільки на користь – ще колись будеш вдячна!». І мене тоді її слова так заспокоїли. Отака вона людина – завжди поспівчуває, порадить… Тому учні й до сьогодні про неї пам’ятають.

Неля КОЛОДЕНКО».

«Я щасливий, що моя сім’я знайома з такою чудовою людиною. Лідія Олексіївна не тільки працювала з моєю матір’ю, але й була їй вірним другом. Завжди допомагала у важкі хвилини. Останньою людиною, яку мама бачила й впізнала перед тим, як покинула світ, була Лідія Олексіївна. Невичерпна енергія цієї мудрої жінки, її постійне самовдосконалення, оптимізм, жага до життя допомагають тим, хто її знає, подолати труднощі та не зупинятись на досягнутому.

Борис ПІЛАТОВИЧ».

 Що ж сьогодні турбує знану вчительку? Як не дивно, – нові знання. Влітку до рук Лідії Олексіївни потрапила книга сучасника з новими дослідженнями Давнього Єгипту. Книга так захопила жінку-історика, що вона прочитала її за один день. І, як зізналась ювілярка, це не дивина, адже вона зовсім не збирається зупинятися на шляху пізнання.

Ірина ІЛЬНИЦЬКА,

 спец. для «ПОДОЛЯНИНА».