Василь ОВСІЄНКО: «…БУТИ ГРОМАДЯНАМИ УКРАЇНИ – ЦЕ ПОЧЕСНО»
Цікаві розмови з мудрими людьми своєї актуальності не втрачають ніколи. В цьому вкотре переконалася після зустрічі з великим поборником національної ідеї, публіцистом, лауреатом премії ім.Василя Стуса, політв’язнем Василем ОВСІЄНКОМ під час його останнього візиту до К-ПНУ ім.Івана Огієнка. І хоч розмовляли ми більше як місяць тому, чомусь саме тепер при згадці про його слова по тілу біжать мурашки. Цей чоловік віддав не один рік життя Мордовським таборам, бо читав те, що йому хотілося. Втім і за цей не зовсім райдужний відрізок життя він вдячний долі, бо саме під час ув’язнення познайомився з багатьма видатними людьми України, зокрема й Василем Стусом. Він один із останніх, хто бачив цього талановитого поета живим. Своїми спогадами про те, як жилося українським політичним в’язням сорок років тому, Василь Васильович поділився із «ПОДОЛЯНИНОМ». Громадський діяч сподівається, що такого з нашою державою та її кмітливим народом більше не станеться ніколи.
– Вперше мене арештували, бо я читав український самвидав і давав читати його друзям, – розповідає Василь Овсієнко. – І навіть виготовив декілька відбитків (фотокопій) праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». Тоді ж ксерокса не було, все друкували на машинці або перефотографовували. Причому всі друкарські машинки були зафіксовані в КДБ. Доводилося відривати літери і приварювати їх наново, щоб змінити конфігурацію до невпізнаванності. Так от у Львові під керівництвом Михайла Гориня тих машинок з десяток цокотіло, і Україна повнилася самвидавом.
На той час я отримав 4 роки. Але півтора місяця не давав жодних показів. Тоді мій слідчий сказав таку фразу: «Людині властиво захищатися, а ви не захищаєтеся. Це викликає сумніви щодо вашої психічної повновартості, тому доведеться провести психіатричну експертизу». Це було страшніше за смерть, адже то була епоха каральної психіатрії. Хто не поділяв офіційної ідеології, вважався психічно хворим. Його хапали, запроторювали до психіатрички, заколювали галоперидолом, і тоді він роками ходив облудом і до свого попереднього інтелектуального стану ніколи не повертався. Я злякався такої перспективи. І якщо за своє життя відсидів 13,5 років, то саме за цей гріх, але ще більший гріх на тих, хто ставив нас перед таким жахливим вибором.
Відсидівши ті чотири роки у Мордовських таборах, я повернувся додому. Але вже через два роки мені знову шиють кримінал, бо нібито відірвав міліціонерові два гудзики. Тоді така мода була – з політв’язнів робити кримінальних злочинців. Але не встиг я вийти, як знову оголошують про порушення нової кримінальної справи. Знову в звинуваченні антирадянська агітація і пропаганда. Цього разу я дістав на всю котушку – 10 років особливого, себто камерного, режиму, 5 років заслання і звання особливо небезпечного рецидивіста. Таким самим рецидивістом були і Василь Стус, Левко Лук’яненко, Михайло Горинь, Іван Кандиба, Олесь Бердник. Словом, у концтаборах українці становили більшість, хоча у «Совєцькій імперії» їх було лише 16% від загальної кількості населення. Це знак того, що ми ніколи не припиняли боротьби за національне визволення.
За таку ж діяльність сидів і Василь Стус. І які то були умови тримання під вартою… Під час перших 5 років він мав лише єдине побачення, хоча, за законом, дозволялося щонайменше одне на рік (до трьох діб). У другому ув’язненні – теж одне. Я так мимоволі проводжу паралель між нашим режимом утримання і режимом теперішніх політв’язнів. Зрозуміло, що це не ставиться в жодне порівняння, та я й у жодному разі не бажаю їм нашого життя.
Знаєте, то справді велике диво: незважаючи на 12 років ув’язнення, більшість з того, що написав Стус, таки врятувалося. Воно пройшло цензурні рогатки, вийшло потаємними шляхами
з-за колючого дроту – і нині ми маємо шеститомник у 9-ти книгах творів Василя Стуса. На жаль, туди не увійшла одна збірка. Я бачив її, бо сидів з Василем в одній камері 1984 року. З блакитною обкладинкою, без назви, але в листах він писав, що ця збірка мала називатися «Птах в душі». Той птах звідти не вилетів. Там було близько 300 віршів і стільки ж перекладів. З них збереглося лише 6 поетичних творів, 39 листів і рукопис, який називають «Із таборового зошита». Хоча який там зошит. То були клаптики паперу, дрібненько списані гострим олівцем. Вони скручувалися в трубочку або кульку і виносилися через побачення чи звільнення. Цей рукопис виніс не сам Василь (бо він такої нагоди не мав), а його співкамерник Баліс Гаяускас, литовець, котрий загалом мав 32 роки ув’язнення.
Якщо давали побачення на кілька днів, то ці записки виносили в собі. Бо ж одяг в’язня перед побаченням повністю міняли. Заглядали тобі в рот, в носа, у вуха, простукували зуби. Перепрошую за таку відвертість, але просили навіть розвести сідниці, а то й залізали глибше. Я вам про цей досвід розповідаю, бо хтозна, що на нас ще чекає.
Ось ще один епізод. Василя привезли до нас з третьої зони, бо там не було карцеру. Щочетверга цих карцерників вели через двір до лазні, й ми могли вийти і здалеку привітатися. Тут до мене підійшов один литовець і запитує, котрий з них Стус. Кажу: «Он той високий, худий. А чому ви цікавитеся нашим Стусом?». Виявляється, що на зоні помер 25-літник на 23-му році ув’язнення – старий литовський партизан Климанський. Стус запропонував скинути шапки і вшанувати пам’ять померлого, коли проводили перекличку в’язнів. Це було порушенням режиму, за що йому дали 20 діб карцеру.
Такі «покарання» довели до того, що в Стуса діагностували виразку шлунка. Але замість того, щоб відвести його на операцію, хворого відправили до Києва з надією, що, може, в такому стані він буде більш зговірливим і напише покаянну заяву. Бо ж тоді достатньо було покаятися, виказати те, чого не виказав під час слідства, написати статтю в газету або виступити на телебаченні – і тебе зганьбленим випустили б. Не на того натрапили. Василеві таки зробили операцію, після чого знову відправили до Мордовії.
А от останній уривок із життя Стуса. Вдень у камері можна сидіти лише на табуретці, а не на нарах (на них – від відбою до підйому). Отже, Стус взяв книжку, поклав на верхню нару на подушку і так читав. Наглядач зробив йому зауваження, той відреагував. А вже наступного дня було написано рапорт, мовляв, Стус у робочий час лежав на нарах у верхньому одязі та на зауваження контролера «вступал в прерикания». За це йому належало 15 діб карцеру, а точніше – смертна кара. Коли він виходив із камери, то сказав, що оголошує голодування «до кінця». Раніше він голодував до 18 діб і казав мені, що то так гидко припиняти голодування, так нічого і не добившись. «Більше я так робити не буду, бо голодування – то демонстрація готовності померти», – казав Василь. Я бачу, тепер часто оголошують голодування, а потім приїжджає «швидка», забирає – і все припиняється. В нього ставлення до цього було серйозніше… Василь Стус помер в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. Достовірна причина його смерті досі не відома. Ймовірно, на нього зненацька опустили тюремні нари (це міг зробити тільки наглядач), під якими він сидів на табуретці. Вони вдарили його по голові. А скільки треба тому, хто голодує?
Я розповів вам оце все, аби ви знали, з якої імперії зла ми вирвалися. Дуже хочеться хоч краплю оцього духу Василя Стуса вам передати, щоб ви теж хотіли бути громадянами України. Це почесно.
