«РЕВОЛЮЦІЮ СВІДОМОСТІ» ВІДМОВЛЯЄТЬСЯ УСВІДОМЛЮВАТИ РОСІЯ

Ситуація в країні змінюється щодня, а то й щогодини. Якщо ще минулого тижня в усіх на вустах було «люстрація», «новий уряд», «мир і спокій у країні», то сьогодні кругом тільки й чути «окупація Криму», «анексія», «війна». Що з цього приводу думають політологи, та до чого варто готуватися українцям, ми запитали в доктора історичних наук, завідувача кафедри політології та соціології Кам’янець-Подільського національного університету ім.Івана Огієнка Віталія НЕЧИТАЙЛА.

– Віталію Васильовичу, на Вашу думку, Майдан породив окупацію Криму російськими військами?

– Такий зв’язок очевидний. Люди, котрі цікавляться політикою і володіють елементарною інтуїцією, відкрито говорили про те, що після завершення зимової Олімпіади в Сочі Володимир ПУТІН візьметься за Україну. Перемога Майдану означала його стратегічну поразку. Євромайданівці, котрі вийшли на вулицю, звели нанівець путінську стратегічну ідею відродження нової імперії. Без України така новостворена євроазійська спільнота – мертвонароджене дитя. Ясна річ, з цим президент Росії не міг змиритися. Якими тільки словами не обзивав він учасників Майдану – і бандерівцями, і екстремістами, і фашистами. Хоча сам він зі своєю поведінкою, за слушним зауваженням відомого журналіста Савіка Шустера, є копією самого Адольфа Гітлера. Як відомо, після успішного проведення Олімпійських ігор останній окупував низку країн, у тому числі Польщу. Російський президент поки що успішно повторює досвід фюрера.

– Але чому тоді значна частина населення Росії негативно сприймає ті події, котрі нині відбуваються в Україні?

– Все тому, що вони вважають, начебто росіяни і українці – один народ, одна нація. Тому їхня позиція, помножена на офіційну позицію державного телебачення, формулюється словом «невдячні». Мовляв, вони нас залишають, можна сказати, зраджують, їм обіцяють роботу сантехніка в Німеччині або Польщі – і вони вважають, що в Євросоюзі на них чекає щастя. При цьому українці вважаються лише об’єктами політики, за яких ведуть боротьбу західні країни. Варто зазначити й те, що Росія останнім часом досить успішно веде інформаційну війну проти української держави, вішаючи локшину на вуха не лише українцям, а й громадянам Росії. До участі в цій війні залучаються численні українофобські організації. Лише в одному Харкові антиукраїнську пропаганду вели «Русское движение Украины», партія «Союз», громадська організація «Евразия», товариство «Русь», партія «Гражданский конгресс Украины» тощо.

– А чому взагалі виникають Майдани?

– Річ у тім, що в кожного покоління українців є свій Майдан. Хіба Крути – то не Майдан українського свідомого студентства? До речі, Олександр Шульгін – перший міністр закордонних справ УНР – зазначав: «Коли Україна стане вільною, вона повинна ввійти в Європейський Союз». Для нинішньої молоді, яка вийшла на Євромайдан, слово «євроінтеграція» означало не лише підписання державного документа. Це була її мрія. Юнаки і дівчата вважали, що вони – європейці, і для своїх майбутніх дітей бажали європейського майбутнього. Проте Президент підло обманув їх, украв у них мрію. До неї був лише один крок, а він взяв і украв. А потім жорстоко, по-звірячому, познущався над ними. За що? За те, що вони боролися за свою свободу і гідність? За те, що згуртувалися не як юрба, а як народ? За те, що захотіли жити в державі, де Президент і його оточення не будуть красти, де кожен сам вирішуватиме, де і як йому жити, і жодні силові структури не будуть їх «пакувати» в автозаки за те, що висловлюють власну думку?

На жаль, демократичні форми обрання політичного керівництва країни в умовах олігархічно-кланового режиму не працюють. Тому виникають Майдани, і революція пропонує свій сценарій.

– Попередню революцію називали «Помаранчевою», як можна змалювати теперішні події?

– Дехто її називає «революцією свідомості», дехто – «революцією сумління». Хай там як, але це – докорінний переворот у житті суспільства, який призвів до ліквідації віджилого політичного режиму. В результаті такого перевороту кланово-сімейний режим поступово змінюється демократичним режимом. Щоправда, цей процес досить тривалий.

– А як Ви ставитесь до окремих об’єднань, які часто вдавалися до радикальних дій?

– Якби не «радикали» і не їхнє протистояння злу силою, хтозна, чим би все це закінчилося. Хоча уявити подальший хід подій неважко. Майдан був би розмазаний печінкою по асфальту. Ось тоді ми мали б реальний радикалізм. «Правий сектор» пішов би у криївки. Історія вернулася б у добрі старі часи чекістів і смершівців, чи в недавні, але також славні часи наведення конституційного порядку в Чечні.

– Але ж теперішні події в Україні не менш небезпечні, ніж чеченські.

– Справді, вперше з часів холодної війни в новітній історії український народ зіткнувся з кризою, яка загрожує єдності, суверенітету і державності країни. Використавши внутрішньополітичні труднощі в Україні, Росія вирішила розіграти кримську карту. Рада Федерації Федеральних зборів РФ погодилася дати президенту Російської Федерації згоду на використання Збройних сил на території України до нормалізації суспільно-політичного стану в цій країні. Яку ж причину придумали російські сенатори для обгрунтування такої необхідності? Це – загроза життю громадян Росії та особовому складу Збройних сил РФ в Україні. При цьому спікер Ради Федерації пані МАТВІЄНКО (до речі, українка, народилася у Шепетівці), доповідаючи на засіданні Ради Федерації, збрехала, начебто в міжетнічному протистоянні загинув громадянин АРК. Так почалася окупація Криму Росією.

– Фактично сценарій, що використовувався росіянами в Грузії 2008 року, використано нині в Криму?

– Тут є важливі уроки для України. Російські загарбники робили все для того, щоб спровокувати дії гарячих грузинських солдатів. Вони чекали, коли ті не витримають напруги і першими натиснуть на курок. На жаль, так і трапилося. У результаті – сотні солдатів загинули під час п’ятиденної війни, яка призвела до тривалої окупації 20 відсотків території Грузії. Мілітаристська Росія завжди підтримувала і підтримує сепаратистські рухи у своїх сусідів, сповідує єзуїтський принцип «поділяй і владарюй».

– Віталію Васильовичу, які Ваші прогнози на подальший розвиток конфліктної ситуації в Криму?

– Важко сказати. Вірю, що він не приведе до масштабних воєнних дій. Хоча поведінку Володимира Путіна проблематично передбачити. Нещодавно я читав спогади німецького журналіста, де він розповідає про масові виступи жителів Лейпцига проти влади і радянського окупаційного війська наприкінці 80-х років минулого століття: люди заблокували низку державних установ, а також резиденцію КДБ. Через якийсь час до них вийшов невеличкий сіренький чоловічина.

«Розходьтеся, – сказав він тихо. – Бо будемо стріляти». І німці розійшлися. Зрозуміли: цей чоловічина справді буде стріляти.