ПРЕКРАСНА ПОЛОВИНА РЕВОЛЮЦІЇ

Восьмий день весни у нас звикли асоціювати зі святом краси та ніжності. А отже, завтра представниці «слабкої половини людства» отримуватимуть квіти і подарунки, чутимуть теплі слова від знайомих і близьких, а ще відпочиватимуть від буденних побутових обов’язків біля кухонної плити та пилососа зі шваброю. Але ж весь світ 8 Березня вважає Міжнародним днем боротьби за права жінок і мир. І цього року Україна як ніколи чітко усвідомила, що жінка – то далеко не «слабка стать», і її повноваження не обмежуються порогом власної оселі. Зокрема, лакмусовим папірцем став Євромайдан. Так, активні українки весь цей час перебували в гущі столичних подій далеко не для краси. Вони носили бруківку для укріплення барикад, готували коктейлі Молотова, виносили з поля бою поранених і надавали їм першу медичну допомогу, а були й такі, що опановували прийоми бойового мистецтва і рвалися на передову. Серед цих берегинь української революції було й чимало кам’янчанок.

•Тамара ЗЛОБІНА

Соціолог, культуролог, арт-критик, кандидатка філософських наук, координаторка економічного бойкоту Партії регіонів. Активна учасниця кам’янецького та столичного Євромайданів. З першого дня Єврореволюції Тамара стояла на площі, згуртовувала кам’янчан і організовувала власні революційні проекти. Наприкінці лютого нестримна активістка вирушила на схід України. Наразі вона читає лекції місцевим студентам і продовжує стояти в найгарячіших точках громадських демонстрацій.

– З перших днів Майдану мені було важливо, щоб рідне місто прокинулось. Тому ми з однодумцями одразу ж долучилися до мітингів, створювали плакати, вели економічний бойкот і працювали в Кам’янці доти, поки не було досягнуто локальних цілей – прийнято офіційне звернення міськради, розпущено місцевий осередок Партії регіонів.

З 19 лютого я в Києві і за цей час змінила з десяток революційних професій – координувала варту в лікарні, працювала політичним філософом, розмовляла з протестувальниками про їхнє бачення системних реформ у країні, долучилась до створення стратегій діяльності Жіночої сотні, Міністерства культури, Міністерства освіти, мила сходи Жовтневого палацу, допомагала Аль Джазірі вести прямий ефір, працювала вартовою, психологом… 25 лютого поїхала на схід організовувати дискусії «Схід і Захід разом» – Харків, Луганськ, Донецьк. Поки не доїду до Севастополя, не заспокоюся. Слава

Україні – Героїням Слава!

•Марія БЕРЛІНСЬКА

Кам’янчанка, нині навчається в магістратурі НУ «Києво-Могилянська академія», тож усі ці буремні місяці провела в Києві, відзначаючись значною активністю на Майдані. Одна з ініціаторок та активісток Жіночої сотні Самооборони.

– Під час революції я робила все те, чим займаються на війні: готувала та жбурляла «коктейлі Молотова», носила поранених, займалася організаторськими справами, – розповідає Марія.

Під час нашої розмови, що відбулась на тижні, дівчина була не надто багатослівною, адже і досі чергує на Майдані. Однак краще за саму дівчину сказав один з її записів на сторінці у соцмережі «ВКонтакте»:

– Ніч з 18 на 19-те лютого я провела на Майдані. Це була найстрашніша ніч за весь час. Ми носили мертвих і поранених, і їм кінця-краю не було. Коли бачиш перших – шок. До ранку це перетворюється на рутину, на конвеєр. Уже нічому не дивуєшся. 

Але я про інше. Всі ці три місяці я спостерігаю за своїм внутрішнім страхом. Він то більшає, то меншає. В першу ніч на Грушевського він від утоми майже зник, але потім все одно повернувся. Вчорашній день став переломним. З самого ранку дзвонили, Інтернет завалював повідомленнями про розстріли. Щохвилини телефонували друзі, знайомі, родичі – просили залишатись удома. Всі приводили раціональні аргументи – це буде безглузда смерть, тебе просто вб’ють, розумні люди будуть потрібні країні тощо… Я сиділа і докурювала цигарку. Вмирати не хотілось. Але хтось має звідти хоча б поранених витягувати. Мені стало страшно.

Через годину я йшла по Хрещатику. Мене не покидало відчуття мішені. Йдеш по прострілюваній території і щосекунди знаєш, що можеш бути на прицілі. Це як прогулянка по мінному полю. Тебе немає, є суцільний інстинкт виживання.

Я прийшла в готель «Україна», почали відспівувати вбитих. Нас стояло чоловік зо сто в холі – медики, журналісти, самооборонівці, волонтери. Почали виносити тіла, один за одним, одинадцять чоловік. Ми зробили коридор і заспівали гімн. Ми всі стояли, проводжали наших людей, співали їм востаннє гімн і плакали.

І коли виносили останнього, ми на «Слава Україні!» гримнули в одному пориві «Героям Слава!» вже зовсім по-іншому. В цьому пориві була лише чиста ненависть до вбивць. Ненависть. Без домішок.

Крові було дуже багато. І коли я витирала підлогу від крові, виливаючи відро за відром у каналізацію, я вже не відчувала страху. Замість страху прийшла ненависть. Ненависть до вбивць. Я вперше відчула, що готова вмерти, як вони вмерли за мене. І з цим відчуттям мені нарешті стало спокійно, я для себе все вирішила.

•Неля КРАСОВСЬКА

Дитячий лікар-фтизіатр, голова міського осередку ГО «Союз українок», багатодітна мати.

Всидіти вдома місцева активістка не змогла. Попри зайнятість на роботі та домашні клопоти, зуміла двічі вирватися на Майдан: у грудні та січні. Як зізнається, нічого героїчного в цьому не вбачає і вважає, що будь-хто вчинив би так само.

– Мені телефонували наші земляки, які були в Києві, й розповідали, що на Майдані люди хворіють, їм потрібна медична допомога. Взяла фонендоскоп, медові ліки та продукти, які передав майданівцям знайомий бджоляр із Львівщини. Була вражена, наскільки все чітко організовано на Майдані. Вузькі спеціалісти приймали людей за нашвидкуруч змайстрованими столиками та стільцями, тут же видавали необхідні ліки. Переважно це були лікарі з Києва чи Київської області, які приїжджали на Майдан ввечері, після роботи. Тут можна було отримати консультацію відомих професорів, які в позаурочний час жили Майданом і на Майдані. Такій самоорганізації могла би позаздрити будь-яка поліклініка.

З самого ранку на Хрещатику, в наметі із написом «Медицина», я оглядала пацієнтів, переважно хлопців із Самооборони, в яких була застуда, давала їм ліки. Коли чергувала, до намету підійшов, як з’ясувалося згодом, дитячий лікар-травматолог із Дніпропетровська. Звали його Микола, приїхав він із колегами на конференцію, і вони «решили посмотреть, что тут западенцы шумят». Мені потрібно було занести ліки нашим козакам із 15 сотні. Я попросила Миколу постояти за мене 20 хвилин. Він вагався, але погодився. Коли повернулася, побачила зовсім іншого Миколу. «Какие тут люди нормальные!» – вигукнув він. 

Ввечері, перед моїм від’їздом, до координатора меднаметами прийшли дві дівчинки на підборах, у спідничках. Коли підійшла прощатися, дівчатка юркнули в намет, одягнули ватні штани, валянки і залишилися чергувати. Вранці вони ходили на заняття, потім спали, щоб уночі чергувати. Допомогу надавали професійно та оперативно. І якщо хтось каже, що молодь у нас погана, а в медінститутах не вчать, то нехай їде на Майдан.

Вразила дівчина з Донецька, котра приїхала на Майдан із повним міхом ялинок, власноруч виготовлених із березової кори. Вона їх роздавала й казала: «Люди, я вам дарю свою любовь, кусочек своего сердца!».

Крім цього, я допомагала нашим подолянкам готувати їжу, робила бутерброди, прибирала. У двох величезних казанах ми варили борщ і суп. З нами була жінка, чоловік якої перебував по інший бік барикад. Після чергування він переодягався у цивільне й приходив допомагати на Майдан. І таких свідомих правоохоронців було чимало. Роботи всім вистачало.

Коли йшла на метро підземними переходами, бачила – там жах, повно сміття, бруду. А на Майда-ні – інше життя з наметами, чугунками, димом, дровами, теплим спілкуванням… Так хотілося залишитися, але додому кликали діти та робота, – розповіла Неля Вікторівна.

Поїздка в січні разом із 16-річним сином Василем вразила кам’янчанку до болю: Майдан уже втратив межу між життям і смертю, люди готові були боротися, незважаючи ні на що. Цього разу Неля Вікторівна прибирала медпункт, що на вул.Грушевського, змивала там кіптяву і кров, допомагала медикам, спілкувалася із майданівцями, яким потрібна була психологічна допомога.

– Через перенапруження в чоловіків було безсоння. На моїх очах вони непритомніли через те, що не спали по 3-4 доби. При мені пораненому робили хірургічну обробку рани, вибирали з ока залізяки, накладали пов’язку. І після такого цей герой одягав бронежилет і йшов на барикади. Люди готові були на самопожертву, й хотілося кожного обійняти та віддати часточку своєї сили.

•Олена ІЛЛЯСЕВИЧ

25-річна кам’янчанка після навчання в К-ПНУ ім.Івана Огієнка продовжила здобувати освіту в одному з вишів Києва, громадська активістка, учасниця міжнародних громадських проектів. На столичний Майдан приходила з першого дня і, хоч на передових не стояла, доклала чимало зусиль, аби про них дізнався світ.

– Коли 21 листопада стало відомо, що Янукович відмовився від підписання Асоціації з ЄС, і на Майдані почали збиратися перші громадські активісти, я теж ви-йшла на площу. Була вже десята вечора, але з різних куточків міста почали збиратися люди. Той перший вечір швидше нагадував зустріч друзів, адже здебільшого були люди, які один одного знали. Тут уже перебувала міліція, втім страшно не було. Й до ночі ми стояли біля стели: вигадували перші лозунги, приїхала перша «сцена».  

Наступного дня я разом із учасниками міжнародного громадського проекту мала летіти до Данії. Коли 29 листопада на Майдані відбулись перші криваві сутички, я була в Копенгагені, а мої друзі – в числі тих, кого у Києві жорстоко побив «Беркут». Наступного дня в аеропорту шведської столиці ми провели флеш-моб на підтримку українських мітингувальників, що постраждали в сутичках із силовиками, й зустрілись із отцем Василем, який опікується данською діаспорою українців та організовував мирні акції.

Впродовж революції Батьківщину за кордоном підтримували тисячі українців. Ми ще й досі не усвідомили того впливу, який вони зробили на перебіг подій, – їхній внесок величезний. Час від часу я контактувала з представниками української громади в Португалії, Італії, Данії, Болгарії, США та Швеції. Українські діаспори з усього світу надсилали євромайданівцям фінансову допомогу й провели десятки демонстрацій і мирних акцій під посольствами України. Власне в підтримці таких контактів і допомозі іноземним журналістам писати об’єктивний матеріал вбачаю свій невеличкий внесок. А загалом, упродовж трьох місяців я була не більше, ніж краплею в океані. Але наша революція ще не завершилась, роботи дуже багато і для всіх. Майдан показав, що ми можемо перемагати, і ця перемога важка. Тому на повсякденній ниві теж не варто очікувати легких вирішень.

Усі ці жінки – лише невелика частина тих кам’янецьких краплин в океані, які, незважаючи на страх і відчай, травмуючись і бачачи смерть друзів, продовжували стояти на палаючих барикадах Євромайдану. Всі вони вже давно перестали бути «слабкою половиною» і назавжди стали берегинями української революції гідності.