Неділя, 14 Серпня 2022 р.
21 Березня 2014

РОВЕСНИК ВИЗВОЛЕННЯ, або КАМ’ЯНЕЦЬКІ ЮВІЛЕЇ КРИМЧАНИНА

– До міста стрімко підходять наші танки, всюди лунають вибухи, шквальним вогнем розливаються постріли. У невеличкому сарайчику на Польських фільварках, з якого фашисти зробили концтабір, перелякані полонені чекають своєї черги на розстріл, а моя мати народжує мене…

Щовесни В’ячеслав ЗБРИЦЬКИЙ купує квиток на потяг, аби на декілька днів залишити кримське місто Керч і приїхати до рідного Кам’янця-Подільського. Саме тут 26 березня він, за традицією, й цьогоріч зустріне подвійне свято, адже з’явився на світ рівно 70 років тому, в день, коли місто повністю звільнили від німецьких загарбників.

НАРОДЖЕНИЙ ПІД ШУМ БОМБАРДУВАННЯ

В’ячеслав ЗБРИЦЬКИЙ– Мою маму, Станіславу Михайлівну, на восьмому місяці вагітності німці забрали до концтабору, бо через її зовнішність думали, що вона циганка або єврейка, – розповідає В’ячеслав Володимирович. – Той табір для полонених розташовувався неподалік від нинішнього коледжу харчової промисловості на Польських фільварках. На його місці тепер тільки кам’яний мур залишився. Саме там фашисти розстріляли декілька тисяч людей, у тому числі й жінок з дітьми.

У ті березневі дні німці відчули поразку і розпочали нечувані репресії проти мирного населення міста, проводили облави. Мама розповідала, що вийшла на вулицю – і потрапила до числа тих, кого мали розстріляти. Людей тримали в сараї, одну частину з них вивели і безжально знищили. Інші чекали своєї черги. Коли наступали наші солдати, німці заметушилися, почали відбиватися. В місті було таке бомбардування, що не народитися тоді мені було просто неможливо, – жартує В’ячеслав Збрицький. – Така, очевидно, доля. Мати народжувала мене в концтаборі, без будь-якої медичної допомоги.

Пригортаючи до себе маленький клунок, загорнутий у ганчір’я і шматки німецьких газет, молода породілля, заледве дихаючи, прийшла до своєї хати на Тімірязєва. Тут старша донька з бабусею вже й не сподівалися побачити її живою. Диво сталося завдяки німецькому офіцеру Паулю Шмідту, який зглянувся над жінкою з немовлям і відпустив додому…

Прокручуючи отой неймовірний сюжет і відчуваючи весь трагізм, який приносить у життя людей війна, В’ячеслав Збрицький вкотре в День визволення міста підійде до меморіального комплексу з прізвищами солдатів у сквері Танкістів. Чорний граніт увіковічив й імена його батька Володимира Станіславовича та дядька Бориса Станіславовича. Брати воювали в одній роті 140-ї стрілецької дивізії. Біля Карпат солдати потрапили під обстріл, після якого Борис загинув, а Володимира із серйозним пораненням відправили в госпіталь. Після війни він повернувся з медалями, орденами та інвалідністю 1-ї групи.

– Нам було дуже важко вижити в післявоєнний час, – пригадує В’ячеслав Володимирович. – Аби не померти з голоду, мамі довелося продати все, що було в хаті. Кам’янець тоді був ущент зруйнований. Пригадую тільки чотири багатоповерхівки, в яких жили люди, решта будинків – розбомблені. Наша сусідка, котра мала трьох малих синів, вирила землянку, щоб мати хоч якийсь прихисток.

Навчався я в двадцятій залізничній школі. Тоді учні не мали не те що зошитів, а навіть теплого одягу. Знаєте, досі пам’ятаю один холодний вересневий день з першими заморозками. Я йшов до школи разом із сусідським хлопчиком, який був босим. У мою пам’ять надовго врізалися замерзлі калюжі й босі ноженята першокласника. Нас трохи підгодовували залізничники, віддавали свої старі шинелі, які ми підрізали й перешивали, так і рятувалися від холоду.

Після школи В’ячеслав Володимирович закінчив будівельний технікум, працював на будівництві цементного заводу, а згодом поїхав навчатися до Київського інженерно-будівельного інституту. Звідти 1971-го року хлопця направили до Керчі, де він працював головним інженером комбінату будівельних матеріалів. До Криму В’ячеслав Збрицький переїхав уже одруженим. З дружиною Тетяною Миколаївною виховали доньку Ольгу та сина Ігоря.

Хоча більшу частину свого життя В’ячеслав Володимирович прожив у Криму, рідний Кам’янець для нього назавжди залишиться особливим містом. Тут його знають як ровесника визволення Кам’янця-Подільського, ветерана праці й члена ради ветеранів. Саме тут залишається ота частина його душі, котра навіть через багато літ, в один і той самий весняний день, змушує корінного кам’янчанина купувати квиток на потяг…

ЯК «ЗОМБУЮТЬ» УКРАЇНЦІВ У КРИМУ

Втім традиційна поїздка В’ячеслава Володимировича цьогоріч могла не відбутися через неспокійні події в Криму. Ми не могли не поцікавитися в мешканця кримського міста його особистими враженнями від того, що наразі відбувається на півострові.

– У Керчі сьогодні багато військових, – з тривогою каже В’ячеслав Збрицький. – Думав, що не зможу сюди виїхати. Щойно наш потяг рушив з міста, військові одразу його зупинили, щоб пропустити три військові ешелони. Один був з танками, другий – з ракетами, а третій – повністю забитий солдатами.

– В’ячеславе Володимировичу, чи справді кримчани так хочуть приєднатися до Російської Федерації?

– Розумієте, Росія цей місяць даремно не витрачала: газети, журнали, листівки, радіо і телебачення здійснювали проросійську пропаганду, після якої залишилося лише роздати бюлетені. Людей настільки нашпиговують потрібною інформацією, що будь-кого туди відправте – і через деякий час він захоче жити в Росії.

– А як відбувалася пропаганда?

– Буквально в один день, першого березня, зникли всі українські телеканали. Вмикаю радіо – чую, передають московський час. «Маяк» почав «зомбувати», місцеві газети – друкувати проросійські виступи голови Верховної Ради Криму Володимира Константинова. Наразі на півострові українського телебачення немає, глушать навіть тарілки (супутникове телебачення – Прим. ред.).

140-ва стрілецька дивізіяЗнаєте, мені здається, що для мешканців розроблено спеціальну технологію «зомбування» і на телебаченні, і на радіо. Вона діє як гіпноз. Постійно грає спокійна монотонна музика, яка гальмує роботу кори головного мозку, а в переривах подається відповідна інформація. День і ніч кримчанам втовкмачують, що в Росії вони матимуть вдвічі більші пенсії, заробітні плати, що в шість разів підвищаться виплати військовослужбовцям. Люди таким обіцянкам вірять. Їм не розповідають, що Криму без України буде важко через відсутність своєї води, електроенергії. Навпаки – Україною лякають. Після такої дози інформації жителі Криму, особливо пенсіонери, почали виходити на мітинги й кричати, що в Росії їм буде краще жити. Хоча є й така частина населення, яке категорично проти приєднання до Росії.

– Ви на собі вже відчули вплив останніх змін?

– Сьогодні, для прикладу, вже важко отримати гроші з картки. Я певну суму зняв, і картка заблокувалася. Обіцяли вже рублями видавати. Хтозна, можливо, мені доведеться до Кам’янця переїхати. Тут спокійно – немає ексцесів, не зривають українські прапори. У Криму ж дуже багато військових ходять вулицями, всюди висять триколори. Вже й на мерії Керчі російський прапор, у центрі площі – російський прапор. Думаю, Крим ми втратили ще два тижні тому. Росіяни вже починають купувати квартири на півострові. Я навіть у потязі чув розмову жінки: «Найдите мне квартиру. Наши многие с Москвы будут сюда ехать». Втім, як би там не було, я дуже сподіваюся, що Україну таки обмине війна. Бо це – найстрашніше, що може статися.