А ТИМ ЧАСОМ У ЛУГАНСЬКУ…

«С четырех утра за нашим домом бомбежка и стрельба. Пока живы и надеемся на лучшее. Держите за нас кулаки», ­ після такого повідомлення від найкращої подруги з Луганська тілом побігли мурашки. Коли спостерігаєш за картинкою з екрана телевізора, не так яскраво сприймаєш те, що відбувається. Але коли знаєш, що у вирі подій перебувають рідні та близькі, то мозок починає розуміти, що це сумна, страшна і нестерпно болюча реальність.

Наталія ­ кам’янчанка. Через обставини ще в дитинстві була змушена переїхати на батьківщину батька ­ до Луганська. Але серце її залишилося тут ­ на Поділлі.

Коли 2 червня в Луганську терористи почали штурмувати прикордонну частину, Наталія з чоловіком саме були вдома.

­ Когда начался штурм, нам стало очень страшно, ­ розповідає вона. ­ Мы подошли к окну и увидели там картинку из телевизора. До сих пор не верю, что это все происходило на наших глазах: над многоэтажками летал истребитель, возле части все время что­то взрывалось, кто­то стрелял, падали тела. Обычные жители превратились в массу: с вещами в руках они пытались убежать из района и тоже попадали под обстрел. Мы с мужем только сидели и молились, чтобы все было хорошо, и мы остались живы.

Вообще сейчас жить здесь стало очень опасно ­ по улицам ходят че­ченцы и представители ДНР, ко­торые за триста долларов готовы убивать, очень поднялся уровень бандитизма, пропадают люди… Я уже готова вернуться в Каменец­Подольский, только не уверена, сможем ли мы с мужем найти там работу.

Коли штурм частини закінчився, сім’я оперативно зібрала найцінніші речі й переїхала в інший район міста до друзів. Що робити далі, Наталія не знає. Як зазначає вона, з Луганська поки що вибратись дуже складно ­ терористи зупиняють машини, які намагаються виїхати за межі області. Подальша доля тих, хто трапляється на їхньому шляху, зовсім не втішна. Тому сім’я поки що вичікує втихомирення ситуації. Ну, а пізніше, можливо, переїде до Кам’янця.

Тетяна ХОПТЯР.