ПРО ДОРОГОЦІННЕ З ГЛИБИН СІЛЬСЬКОЇ КУЛЬТУРИ
Вузькою стежиною від скельного монастиря до розлогого плеса Дністра босоніж спускаються жінки у старовинному подільському вбранні. Голови їх покриті важкими темними хустками. У руках – ночви для прання. Зупиняються над самою водою й заводять тужливу бакотську баладу. Замість акомпанементу – плюскіт хвиль і завивання вітру, що доноситься з-поміж ущелин скелястого берега. Слова пісні легко лягають на воду й, здається, своєю щирістю і невимушеністю проникають так глибоко, що їх могли б почути навіть у затоплених важкими дністровськими водами селах.
Такою чистою, зворушливою, хвилюючою показав культуру кам’янецького села один з фольклорних колективів нашого краю на відкритті туристичного сезону Кам’янець-Подільського району декілька років тому. А вона ж має ще стільки різних граней, відтінків, наспівів, традицій, настроїв.
Чомусь у нас культурне життя звикли асоціювати з фестивалями, концертами, конкурсами, виставками, котрі відбуваються в місті. «ПОДОЛЯНИН» же вирішив не обмежуватися цим і шубовснутися з головою у вир сільської культури. Нехай тут і свої звичаї, правила й вимоги: репетиційний графік коригується сільськогосподарськими роботами в полі чи на городі, підготовка до виїзного концерту розпочинається із забитого поросяти, квашених огірків і варених яєць, а вакантне місце баяніста в колективі заповнюється тільки після одруження міського музиканта на одній із сільських хористок, – але ж від того тільки більше кортить познайомитися із цим всім поближче.
Розпочати пропонуємо з найбільшої (в прямому й переносному значенні цього слова) гордості нашого району – народного хору української пісні «Розмай». Чому саме з нього? Аргументів декілька. По-перше, це один із найстарших колективів Кам’янеччини. Свої початки він бере ще із 60-х років минулого століття. Тоді на одній з нарад культпрацівників виникла ідея спільними силами створити фольклорно-етнографічний ансамбль. Ця думка прийшлась усім до вподоби. Так 1968 року народився районний ансамбль пісні й танцю «Розмай». По-друге, це найчисельніший колектив не лише у нашому районі. Iз самого початку він налічував 50 хористів, 15 членів оркестрової групи і 8 танцювальних пар. Сьогодні кількість його учасників скоротилася до півсотні, але й це для теперішніх часів рідкість.
– Коли ми маємо якийсь виїзний концерт, то наш колектив упізнають здалеку. А все тому, що добираємося щонайменше трьома автобусами, інакше не поміщаємося, – говорить з усмішкою директор РЦНКМ «Розмай» Володимир КУСІК. – Звичайно, є тут свої плюси і мінуси. Зокрема, проблемно такий чисельний колектив одягти в однакові костюми. Але намагаємося знаходити вихід із цієї ситуації: перша лінія має свій одяг, друга – свій, а оркестрова група – ще інший. Головне, аби це все гармоніювало. Та все ж ми не втрачаємо надії на придбання однакових костюмів для всіх.
І третім аргументом є особлива ознака саме цього народного хору – його безпосередня народність. Адже складається він не із 
професіоналів-музикантів, а з аматорів-любителів, які за багато років діяльності шліфують власні таланти і впевнено рухаються шляхом самовдосконалення. У хорі є фахівці різного профілю: керівники сільських клубів, завідувачі бібліотек, працівники музичних шкіл району, райвідділу культури тощо. Вікова палітра теж не менш широка. Співають від молодого до старого.
– Цей склад хору досить специфічний, тому й робота з ним особлива, – зізнається хормейстер і диригент «Розмаю» Марія КУЗІВ. – Більшість із них не має музичної підготовки, вони навіть не знають нот, які я їм роздаю. Але у нас є свої підходи. Знаєте, був такий композитор Станіслав Літкевич. Йому доводилося працювати із самодіяльністю ще на початку ХХ століття, то він так пояснював ноти: кулька вище, кулька нижче. Так хористи орієнтувалися, чи вони тягнуть уверх, чи вниз. Ця методика й мені допомагає в роботі.
Безперечно, хотілося б кращих голосів. Останнім часом виникла навіть така виробнича необхідність, як кастинг для відбору хористів. Декому доводиться відмовляти, хтось трохи соромиться, але все ж дуже старається проявити себе з найкращого боку. Їм подобається тягнутися до кращого, вдосконалюватися, братися за щось нове. Хоча іноді вони не вірять, що вдасться виконати той чи інший твір, бо він нібито дуже складний. Доводиться довше засиджуватися на репетиціях, але все ж результати є. Я очолила хор минулого року, коли він якраз готувався до конкурсу-огляду хорових колективів області у Волочиську. Над виступом працювали майже півроку, але все ж вибороли II місце серед 40 колективів області, поступившись першим Хмельницькому. Насправді у цих жінок і чоловіків хоч і немає фахової підготовки, але є інший, більш дорогоцінний привілей – величезне бажання співати, навіть молоді із цією жагою не потягатися. Вони впродовж сорока п’яти років щосереди кидають усі свої справи, їдуть на репетицію до райцентру. То для них святе.
Саме ця козирна карта допомагала підкорювати великі й малі сцени не лише міста, району, області, а й усього колишнього Радянського Союзу. Нашим голосистим аматорам аплодували у Києві, Москві, Рівному, Хмельницькому, Мінську. Їх радо зустрічають на святкових заходах і нині. Адже коли пісню заводить «Розмай», ніякого чар-зілля не потрібно, слухач розквітає й без того.
