КАМ’ЯНЕЦЬКІ РАНИ ВІД СЛОВ’ЯНСЬКИХ БОЇВ

Спрага, голод, спека, кров і постріли – ось із чим зараз зіштовхнулася сильна половина України. За минулих півроку життя багатьох українських чоловіків дуже змінилося. Вчорашні агрономи, викладачі, менеджери, підприємці, а особливо студенти, сьогодні – бійці. Чимало з них уже опинилися на лікарняних ліжках, а їхні рідні не одразу дізнаються про це. Рік тому ніхто й гадки не мав, що таке відбуватиметься саме з ними…

В таку ситуацію потрапив і кам’янчанин Андрій БЕЛІНСЬКИЙ – старший наводчик міномета, котрий ще з початку березня мужньо виконував військовий обов’язок у Харкові, а з 2 травня перебував у гарячих точках Миколаєва, Краматорська, Слов’янська, зокрема на горі Карачун, де захищав телевишку. Днями хлопець отримав поранення, його контузило. Та незважаючи на це, у свої 18 років він поводиться дуже відважно. Коли його пораненого виносили з поля бою, Андрій пообіцяв бойовим побратимам незабаром повернутися.

Мати кам’янецького героя Оксана Валентинівна погодилася розповісти про бойовий досвід сина. До служби 18-річний Андрій був студентом художнього училища, займався східними єдиноборствами. А у жовтні 2013 року, за власним бажанням, підписав контракт із Житомирською 95-ю аеромобільною бригадою, яка сьогодні в кожного на язиці.

– Коли дізналися про поранення, стало страшно, – ділиться Оксана Валентинівна. – Адже навіть не знали, в котрій лікарні він перебуває, які ушкодження отримав і як почувається. Нам нічого не повідомляли. Довелося набратися терпіння і чекати звістки. Андрій сильний і сам обрав таке важке і серйозне покликання. Коли син зателефонував, його було ледь чутно, настільки був кволим. А нещодавно ми провідали його в госпіталі й він постійно тараторить: «Щойно стану на ноги – вирушу на підмогу бойовим побратимам».

Удома Андрій був востаннє на Новорічні свята. Лише зрідка спілкуюся із ним по телефону, адже там вирує справжня війна. Він розповідає, що уже із 4-ї ранку бійці на ногах, бо саме у цей час терористи ведуть активний обстріл.

Болить серце за те, що нашим синам і чоловікам доводиться нести службу в спеку, коли стрілка термометра доходить до плюс 30, а вони не мають ні краплини питної води. Зброю в руки – і вперед, захищати Батьківщину. Держава їх навіть військовою амуніцією належно не забезпечує. Добре вже те, що мають бронежилети, каски, берци, які їм привіз бізнесмен. Також, як розповідає Андрій, не було й польової кухні, але завдяки небайдужим людям солдати голодними не залишилися.

Матір дивує й те, що син служить ще із березня, а повістки приходять одна за одною.

-Так, одного дня мій батько повернувся із Житомира, а папір із зауваженням уже чекає, мовляв, «якщо ваш син не з’явиться, то штраф – 250 гривень».

Довелося дідусеві Андрія йти у військкомат, показувати всі копії документів (інформацію про службу в Житомирі) й доводити те, що його онук дійсно служить і зараз на війні.

 – Трохи несправедливо виходить, коли мій син у поті та крові до останнього намагається виконувати свій обов’язок, тут елементарно у мирі та спокої не можуть навести лад у папірцях. Але головне, що син одужує. Сьогодні його лікують у Вінницькому госпіталі. Дуже підтримують сусіди, мої колеги й адміністрація місцевої «швидкої». Надіємося, що все налагодиться.

Аліна ПЕРЕБЕЙНІС.