П'ятница, 29 Березня 2024 р.
18 Липня 2014

ВІЙНА ДИТЯЧИМИ ОЧИМА

Прокидатися під лагідний мамин голос чи міцно затуляти маленькими долоньками вуха, аби тільки не чути шуму автоматної черги. Безтурботно бавитися із сусідськими дітлахами на вулиці чи, обхопивши бабусину шию, пересиджувати страшні вибухи в темному підвалі. Гуляти з батьками в затишному парку або ж залишити домівку, школу і друзів у пошуках безпеки та миру…

Тисячі дітей зі сходу України сьогодні позбавлені такого вибору. Навіть зовсім маленькі з них вже звикли вживати слова «блокпост», «війна», «перестрілка» і «переселення». Проте всі вони залишаються дітьми. Дітьми, котрі мають заповітні мрії, обожнюють солодощі та неабияк потребують захисту дорослих. Подарувати малечі з гарячих точок шматочок миру і безтурботного дитинства вирішили волонтери благодійного табору «Добрих змін», що у Макові. А «ПОДОЛЯНИН» навідався до маленьких гостей мирної Кам’янеччини, аби поспілкуватися в теплому колі та побачити все їхніми по-дитячому щирими і трохи сумними очима.

ЗАБУТИ ТЕ, ЩО ВДОМА

ВІЙНА ДИТЯЧИМИ ОЧИМАНа невеличкому подвір’ї в центрі села гамірно. Ще вчора зовсім незнайомі між собою діт­лахи міцно тримаються за руки і голосно сміються. На декілька днів вони стали однією щасливою родиною.

– Я здесь с братиком, вон он, видите, с ребятами играет, – поспішає до розмови десятирічний білявий хлопчик Олексій із Луганська, котрий чекає своєї черги до батута. – А вообще мама родила нас пятеро. Мы оттуда уехали потому, что там война была, а в центре города – перестрелки. У нашей бабушки прямо под окнами стреляли, и она очень испугалась. Там те воюют, кто за Россию и кто за Украину, – намагається пояснити нам Льоша.

– Цей оздоровчий табір організовує Міжнародна благодійна організація «Наша спадщина», а директор закладу – Олександр КАСПРОВ, – каже адміністратор та­бору Галина ОПАНАСЮК, за­про­шуючи нас до будинку. – Ми співпрацюємо зі столичними со­ціальними службами і на цей заїзд запросили діток, які переселені до Києва та інших міст із гарячих точок сходу: Донецька, Луганська, Слов’янська, Макіївки, Друж­ківки, Горлівки. Є й діти з Криму. На другий заїзд чекаємо 64 дитини, більшість з яких наразі живуть у Донецькій області. А з фінансуванням нам допомагають і жителі Макова, і громадські організації, і церкви. І навіть ті, хто просто почув про табір, не залишилися байдужими до цих дітей. З малечею працюють 16 лідерів-вожатих. Це й місцеві мешканці, й волонтери з інших міст, у тому числі й зі сходу.

Та, мабуть, найбільше дітлахам не дають сумувати двоє хлопців – Ерік і Давид, котрі називають себе ведучими й спортивними інструкторами табору.

– Ми зустрічали дітей по-подільському – хлібом-сіллю та в ук­раїнських сорочках, – кажуть юна­ки. – Намагаємося створити таку атмосферу, аби вони не думали про те, що відбувається там, де їхні домівки. А програма в нас насичена: футбол, баскетбол, танці, фрістайл. Проводимо навіть «Розсміши коміка», «Інтуїцію», «Маків має талант».

А вчора їздили на екскурсію до Хотина і Кам’янця-Подільського, діти просто вражені. До речі, до фортець нас впустили безкоштовно.

У таборі знайомимося і з волонтером Оксаною, котра до Макова приїхала зі сходу. В рідній Дружківці Донецької області жінка працює вчителем української мови, а тут зуміла стати і педагогом, і психологом, і улюб­леним наставником.

– Наше місто розташоване недалеко від Краматорська і Сло­в’ян­сь­-ка, – каже Оксана гарною українською. – Дякувати Богу, бойові дії обминули наш населений пункт, але двічі траплялося, що літаки бомбили поблизу дитячого табору, в якому дислокувалися і проводили навчання українські бійці. Були дуже гучні вибухи. Також чули, як тривали бої в Краматорську. Знаєте, – зніяковіло додає жінка, – дуже не хочеться, аби ви думали, що всі, хто живе на сході України, хочуть до Росії. Мені дуже через це образливо!.. Насправді, багато з нас проти ДНРівців.

«МНЕ ВСЕ РАВНО. ДАЖЕ ЕСЛИ ТАМ ВОЙНА»

У семи просторих кімнатах, у кожній з яких по декілька двоповерхових ліжок, розмістилися майже чотири десятки дітей. Дехто з них через неспокійні події не встиг закінчити навчальний рік у школі. Комусь доводилося ночувати в підвалі, а багато хто пережив неабиякий страх, виселяючись з рідного будинку і перетинаючи численні блокпости.

ВІЙНА ДИТЯЧИМИ ОЧИМА– Ці дітки дуже неспокійно сплять уночі, інколи крізь сон щось викрикують, – каже адміністратор Галина. – Вони лякаються сирен і сигналізацій, бояться звуків «швидкої» і гуркоту грому…

На подвір’ї в компанії найстарших поселенців табору через канат стрибають дві сестри зі Слов’янська – 14-річна Маша та 13-річна Лоліта.

– Нам здесь очень нравится, – каже Лола, – с ребятами не соскучишься. Мы часто с друзьями созваниваемся. Они, конечно, не очень хорошие новости рассказывают: что там стреляют, что они постоянно сидят в погребах. На нашей улице сейчас домов нет, но наш дом остался целый. Мы молились, чтобы его не разбомбили.

Когда мы должны были уезжать, нам сказали, что ночь будет с ужасами, и мы начали готовить погреб, чтобы спрятаться. Мама говорила, что лучше лечь на полу, поэтому мы положили все матрасы на пол. Тогда очень сильно стреляли, даже окна дрожали. Страшно было. Мы чуть-чуть посидели, а потом в два часа ночи вышли. Когда выезжали, проехали шесть блокпостов. У нас проверяли сумки, документы.

Нам много предлагают домов, но очень хочется вернуться домой. Правда, папа говорит, что это, скорее всего, невозможно. И мы, наверное, туда уже не поедем…

– Поедем! – стривожено перебиває сестру Маша.

– Маша очень хочет вернуться домой, – продовжує Лола. – Мы ведь с февраля вообще в школу не ходили, нам даже табелей не дали. Но мама сказала, что еще год мы точно не вернемся. А папа ездит туда каждую неделю, вывозит людей, возит продукты. Перед лагерем нам позвонили и сказали, что уже все ушли из города. Мы, конечно, все счастливы были.

– Я в Славянске в школу буду идти! Мне все равно. Даже если там война, – заявляє Марія.

Про повернення до рідного дому мріють і 11-річна Настя з Дружківки та 9-річна Людмила з Донецька.

– Я здесь с мамой и сестричкой, которой 6 лет. Мама вывезла нас на время, а потом мы вернемся домой, – каже Анастасія.

– Мы временно живем в Киеве, потому что в Донецке – война! Там стреляют, – підходить до нас маленька Людмилка. – Но скоро мы вернемся в Донецк, там уже не будет страшно.

НОВИЙ ДІМ, НОВІ ДРУЗІ, АЛЕ СТАРІ СПОГАДИ  

– Вот здесь наша комната, – проводять екскурсію по будинку Сергій із Донецька і Олексій зі Слов’янська, котрі познайомилися в таборі й уже встигли стати хорошими друзями. Через декілька днів хлопці роз’їдуться: Сергій – до Києва, а Льоша – за кордон.

– В Донецке у меня было много друзей. А сейчас я в Киеве живу. У меня там пока только один друг, – каже Сергій.

– В моем городе еще хуже, чем показывают по телевизору, потому что куча разного случается, – додає Льоша. – Возле нашего дома всю улицу разгромили. У нас окна повылетали, но, скорее всего, наш дом стоит целый. Когда мы уезжали, у нас в Славянске номера задние содрали и хотели отобрать машину.

ВІЙНА ДИТЯЧИМИ ОЧИМАПоруч із юрмами активних непосид по господарству порається Валентина СУЛІМОВА. Разом із донькою-інвалідом Світланкою вона втекла від війни з Макіївки.

– Я здесь училась в библейском институте и часто приезжала, – розповідає Валентина Федорівна. – А когда последний раз ехала домой, то сказала: «Если вам будет хорошо, вспомните обо мне», как Иосиф говорил. И когда у нас началось самое страшное, мне девочки звонят и говорят: «Что ж вы там сидите, приезжайте!». Надо же, Господь вспомнил обо мне. Вот мы со Светланкой и приехали сюда.

  Я переживала, сколько же надо платить, но мне сказали, что все бесплатно. А меня, знаете, мучает этот вопрос. Думаю, надо хоть чем-нибудь помочь – по кухне или постирать за детками. Теперь спокойней сажусь обедать. А у нас дома сейчас ужас, говорила моя другая дочь, которая осталась в Макеевке. С пяти часов утра военные самолеты летают. А бьют же по жилым зданиям. Кинули бомбу – и дома нет. К чему это?! Зачем это?! Люди очень страдают…  

Напередодні саме в таборі Світланка відсвяткувала День народження. Так далеко від дому задувати свічки на святковому торті дівчині довелося вперше. Вперше її оточувало й стільки щирих дитячих усмішок. У таборі «Добрих змін» вони знову засяяли на життєрадісних обличчях малечі, яка, безтурботно бавлячись надворі вдень, вночі й досі бачить численні блокпости, зруйновані сусідські будинки й свою захоплену бойовиками школу…