CОЛДАТИ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ
З моменту трагічних подій у Києві, коли Україна отримала свою Небесну сотню, минуло вже півроку. На жаль, і сьогодні наша країна мусить прощатися зі своїми патріотами, які продовжують гинути за її незалежність. Проте якщо винуватців подій на сході може поіменно назвати ледь не кожен українець, нам досі офіційно не повідомили, кого ж покарають за розстріл співвітчизників у Києві. Щоправда, є заяви силовиків про те, що організація масових вбивств людей відбувалася безпосередньо і під прямим керівництвом колишнього президента Януковича. Але відкритими залишаються запитання, хто давав і виконував накази вбивати людей у центрі Києва 19-20 лютого, а також кого затримала нова влада за масові розстріли? Влада, яка своїми владними кріслами зобов’язана саме відданості рядових Небесної сотні. В тому числі учасників подій на вул.Інститутська 20 лютого, коли декілька сотень людей, озброєних лише дрючками, камінням, без серйозного захисту протистояли снайперським гвинтівкам і автоматам.
Як відомо, там загинув наш земляк Анатолій Корнєєв. Коли до редакції надійшла така трагічна звістка, розум відмовлявся усвідомлювати цей факт, і ми перш за все спробували зателефонувати самому Анатолію Петровичу. Але з його мобільного нам відповів не він, а ще один наш земляк – кам’янчанин Віктор Міщишин, який підтвердив сумну новину. Сьогодні Віктор Володимирович є офіційним свідком Генеральної прокуратури в справі Небесної сотні.
– Вікторе Володимировичу, як відбувається розслідування Генеральної прокуратури. Є надії, що винних у цьому кровопролитті взагалі буде покарано?
– Щодо розслідування Генпрокуратури, то можу лише ствердно сказати, що воно таки проводиться. Вже декілька разів я спілкувався із слідчими, які мене допитували і про бій загалом, і про конкретні епізоди, пов’язані із загибеллю Анатолія Корнєєва та Устима Голоднюка. Думаю, що на черзі допит щодо Андрія Мовчана. Сформульовані прокуратурою запитання вселяють надію, що справа колись таки опиниться в суді, проте хочеться, аби це сталося якомога швидше.
Окрім прокуратури, розслідуванням і дослідженням цього бою займаються багато волонтерів і родичів загиблих.
Майже одразу в мережі «Фейсбук» з’явилася сторінка «Майдан 18-20 февраля. Как все было», яку створила киянка Юлія Яворська. Дуже багато в цьому напрямку на своїй сторінці робить Оксана Трапезун-Жеграй, дружина пораненого Сергія Трапезуна. Своє окреме розслідування проводить батько загиблого Устима Голоднюка, пан Володимир. Завдяки їхній роботі, вдалося встановити імена більше як десятка героїв, котрі вижили в тому бою, дізнатись про обставини смерті Героїв Небесної сотні, щодо яких зовсім не було інформації.
– Чи з’ясовані обставини смерті Вашого друга та нашого земляка Анатолія Корнєєва?
– У перші ж дні після бою, проаналізувавши доступні на той час фото та відеоматеріали, востаннє живим Толіка ми зафіксували на містку через Інститутську. В той час я дряпався вгору біля містка. Далі на цьому ж відео є кадри мого повернення з пункту прийому поранених біля центрального входу до Жовтневого палацу, а в бокове крило в цей час заносять чиєсь тіло. Наступні кадри, зняті через невеликий проміжок часу, показують, як я допомагаю заносити тіло загиблого туди ж, а Толікова каска вже стоїть на парапеті…
Майже три місяці різними шляхами намагався з’ясувати місце та деталі загибелі Анатолія Корнєєва. І ось 18 травня, за допомогою вже згаданих фейсбук-спільноти та волонтерів Юлі Яворської і Оксани Трапезун-Жеграй, вдалося розшукати Героя, який витягував тіло Толіка з поля бою та був свідком його загибелі. Це – Максим Гошовський із Дніпропетровська, справжній Українець з російським паспортом.
Трохи пізніше з’явилися фото, зроблені з вікна готелю «Україна» із відображенням частини бою за Жовтневий і подій на алеї, де вже розпочався снайперський розстріл. На цих фото детально видно наш шлях від висоти аж до кінця алеї, причому з’ясувалося, що в якийсь момент ми були з Толіком буквально за 10 метрів один від одного.
Опираючись на фото- і відеофакти, ми встановили, що Анатолій Корнєєв загинув на алеї за Жовтневим палацом. Нещодавно на тому місці було встановлено пам’ятний знак.
На жаль, у тому бою, крім Толіка, загинув ще один мій давній товариш – Микола Дзявульський із Шепетівки, з яким ми були добре знайомі через спільну діяльність в УРП «Собор». І теж неподалік. Як пізніше з’ясувалося, їхні тіла лежали в сусідніх кімнатах.
– Ви також давали свідчення щодо Устима Голоднюка, Івана Бльока та Андрія Мовчана. Що саме Ви бачили?
– Під час бою в населеному пункті важко зорієнтуватися, що відбувається попереду, але добре видно, що робиться збоку. Тому на Інститутській було видно, як гинуть люди з іншого боку вулиці.
Зокрема, мені з алеї на лівому боці Інститутської, за Жовтневим палацом, було добре видно, як навпроти, за метрів 20 до входу в метро «Хрещатик», гинули протестувальники. Кулі снайперів пробивали деякі металеві щити, люди падали, як підкошені.
Я бачив, що від пострілу впав чоловік у смарагдовому шоломі, саме такому, як у Толіка Корнєєва. Певний час я був впевнений, що це був саме він. Але згодом довідався, що в тому місці загинув Устим Голоднюк, молодий хлопець зі Збаража.
Близько двох місяців тому дівчата-дослідниці віднайшли відео, де ми разом з Устимом та іншими хлопцями виносимо з поля бою смертельно пораненого Івана Бльока з Городка Львівської області.
А на початку липня знайшлося відео, де ми також виносимо пораненого хлопця з простреленим стегном. Як встановили дослідники та опізнали рідні, це був Андрій Мовчан, майстер сцени Національного театру імені Івана Франка, родом із Чернігівщини, який помер того ж дня… Я спілкувався і з батьком Устима, і сестрами Івана та Андрія, і Толікову родину добре знаю. І, звичайно, розумію, що втрата близької людини – завжди величезне горе. Але якщо Толік, Іван та Андрій були вже дорослими та зрілими чоловіками, то Устим – це ще майже хлопчик…
У мене теж є син, і в голові паморочиться, коли усвідомлюю, що коїться в душі Володимира Голоднюка, який теж був у тому бою, але залишився живий… Хай Бог милує нас від такого.
На Майдані якось роздавали біленькі та простенькі вервечки із хрестиками. Була така вервечка і в мене. Мій чотирирічний Богданчик тепер усім розповідає: «Тата не вбили, бо в нього був хрестик»… А я пригадую, як під час останньої зустрічі з Толіком, увечері 19-го, пообіцяв взяти йому такий же хрестик, бо він йому сподобався. Буквально через 10 хвилин роздобув таку ж вервечку. Але передати її вже зміг лише його дружині на поминках.
– Вікторе Володимировичу, після того, як стали свідком злочинної та руйнівної діяльності державної машини, у Вас не виникало бажання відокремитися від цього монстра?
– Відповідь на ваше запитання я дав ще 18 лютого на своїй сторінці у «Фейсбуку», де написав усім тим, хто каже про роздвоєння моєї особистості: мовляв, з одного боку, я перебуваю на державній службі (Віктор Міщишин – заступник начальника управління держслужби в області. – Прим. ред.), а з іншого – всіма силами беру участь у боротьбі з диктатурою.
Але роздвоєння ніколи не було. Не є таємницею, що на держслужбу я прийшов з політики, але завжди служив Україні та її народу, а не тій чи іншій політичній команді, яка в певний час перебуває при владі. І чесним я намагаюся бути завжди і до кінця. А тому мій безпосередній керівник ще з початку подій на Майдані проінформований про мою готовність піти з посади. Влада не може бути самоціллю, це лише інструмент служіння народу. Слова трохи пафосні, але все починається з принципів. Якби тихенько сидів у державному кріслі, проблем не виникало би… Але тоді втратив би повагу до себе, а це значно страшніше, ніж втратити посаду…
Дуже сподіваюся, що ті, хто сьогодні розслідує справу вбивства людей, не втратять поваги до себе і покарають винних у загибелі Небесної сотні.
