П'ятница, 29 Березня 2024 р.
14 Листопада 2014

Ігор ЗОЦ: «ПРО ЯКИЙ ВИБІР МОЖНА ГОВОРИТИ, КОЛИ БІЛЯ ДІЛЬНИЦІ ТРИДЦЯТЬ АВТОМАТНИКІВ?!»

Вибори 2 листопада в так званих республіках він вважає фейковими і переконаний, що українська влада повинна подбати про робочі місця для людей, які вимушено залишили власні домівки. Редактор єдиної україномовної газети Донеччини Ігор ЗОЦ, з котрим «ПОДОЛЯНИН» познайомився три місяці тому (див. номер від 25 липня), через переслідування бойовиками покинув Донецьк, але навіть тепер не припиняє голосно говорити правду про терор на Донбасі. Сьогодні в телефонному режимі Ігор Олексійович поділився з нами власним баченням того, що відбувається в його рідному місті.

На згадку колезі подарували книгу   «Подолянину-20: Ми пишемо історію»  – Люди, які прийшли другого листопада на виборчі дільниці, просто не мали іншого вибору, бо стали заручниками ситуації, – каже Ігор Зоц. – Вони постійно під обстрілами, а на свідомість цих людей безперервно виливається брехня. Голосували ж переважно мешканці пенсійного віку, більш незахищені, які через різні причини не змогли виїхати з міста.

Зі слів журналіста, на окремих виборчих дільницях у Донецьку справді утворювалися черги, але тільки через те, що дільниць було в рази менше, та й для того, аби знімальні групи російського телебачення зняли потрібну картинку. Сам же Ігор Зоц під час дискусій у різних телестудіях запевняє: в Донецьку «проголосували ногами», тобто не прийшли на вибори в тій кількості, яка була змальована терористами.

– За спостереженнями знайомих донеччан, відчуття виборів минулося буквально за дві години, і місто обезлюдніло. Та й взагалі, про який вибір можна говорити, коли біля дільниці стоять близько тридцяти автоматників? Я вважаю, що це свідчить про величезний страх терористів перед знедоленим і приниженим народом.

Але, думаю, багато донеччан повинні все-таки зізнатися собі в тому, що вони кликали цю біду. І ось чим воно обернулося. Донецьк сьогодні – вимерле місто. Багато людей тепер бачать, що перспектив у так званій республіці немає, що це бандитизм і життя під страхом обстрілів. А обстріли не припиняються, терористи стріляють з одного району в інший. Снарядами розбомблене й кладовище, де поховані мої родичі, й жіночий монастир, що на його території. Але про це, звичайно, немає жодної інформації в ЗМІ.

– Ігоре Олексійовичу, яка ж тепер доля газети «Донеччина», котра з самого початку подій не мала наміру співпрацювати з керівництвом так званої ДНР?

– У вигнанні вдалося видати декілька номерів і доставити їх на звільнену територію. Але чутки дійшли до бойовиків, і коли газета потрапила в Донецьку область, вони прийшли мене шукати до нашої редакції, розташованої в Будинку преси на Київському проспекті. Нас не знайшли, звісно, бо ми припинили там свою діяльність. Я зрозумів, що україномовна газета та її колектив навіть самим фактом існування створює для них загрозу. До того ж мене неприємно вразила й реакція співзасновників газети – влади, яка досі на видання не виділила жодної копійки. Мабуть, це стосується не тільки «Донеччини», а й інших газет. Думаю, це нетерпима ситуація, бо преса мусить виходити регулярно, особливо на звільненій території, де настрої мешканців не стали більш проукраїнськими. До речі, мій колега, науковець, голова правління Донецької обласної організації Спілки краєзнавців Валерій Романько ще до виборів 26 жовтня сказав, що Слов’янськ – це місто, яке пережило жах окупації, і все-таки близько 40% громадян бажають повернення тих порядків і тієї республіки…

Зі слів Ігоря Зоца, ні в Слов’янську, ні в Червоноармійську, ні в інших містах сповна не відновилася промисловість, стоять заводи. Тому тут дуже багато запитань до влади, яка не прагне запроваджувати програми розвитку саме тих звільнених територій.

– Дуже важливим я вважаю ще одне питання, – каже журналіст. – Багато людей працездатного віку виїхали з Донецька, але для них немає роботи. Можливо, варто подумати про створення робочих місць саме в межах Донецької області – це мало б і економічний ефект, і позитивний приклад того, що в окупації не розвивається нічого, а отут поруч все-таки є якась надія на розвиток.