Вівторок, 24 Травня 2022 р.
13 Лютого 2015

«КАМ’ЯНЕЦЬКИХ НА БЛОКПОСТУ БЕРЕЖЕ БОГ»

Павло ФЕДОРЕНКО«Хоча вже й удома, але не можу усвідомити, що не гепає по голові. Відколи приїхав, прокидаюсь посеред ночі з думкою, що треба йти на службу. Здається, що ще там…». 39-річний нацгвардієць Павло ФЕДОРЕНКО пробув на 25-му блокпосту, що під м.Гірське на Луганщині, 45 діб, після чого повернувся додому на ротацію. Це вже третя його поїздка в зону бойових дій.

– Нас дуже серйозно обстрілювали, – розповідає Павло. – А особливо почали валити після того, як на телеканалі «1+1» з’явився сюжет, де ми смажимо м’ясо на блокпосту. Тепер за добу нас луплять по 7-8 разів… Обстріляють і дають перепочити годинки зо дві. Потім знову. Ні їсти зварити, ні в туалет вийти.

Щоночі спостерігаємо за канонадами і залпами, передаємо на інші блокпости, звідки проводиться обстріл. Проте це марна справа. В основному, сепаратюги досить вміло змінюють позиції. Вдарять із «Градів», а тоді, поки переїжджають в інше місце, по нас працюють «саушки» (самохідна артилерійська установка) і міномети. І це під час перемир’я!

Але ми ще таке. А от районний центр Попасна страждає безперестанку. Там, як у Сталінграді, їй-богу! А особливо, коли гумконвой приїжджає – тоді жах, що твориться! Якщо сепари Попасну візьмуть, то ми й Лисичанськ опинимось у котлі. Наші мусять триматися.

Разом із Хмельницьким батальйоном нацгвардії, де служить Павло, несе службу підрозділ добровольчого батальйону «Айдар». Вони підсилили блокпост двома гарматами і танком… без акумуляторів. Проте з часом він таки запрацював. Про «айдарівців» Павло розповідає з неабиякою повагою. Каже, що це – справжні бійці, які вміють воювати.

Під час розмови Павло дістає з-під светра військовий жетон з особистим номером, який йому видали в зоні бойових дій.

– Повидавали нам оці «смертники» для ідентифікації тіла. Аби знати, кого знайшли, раптом щось, – іронізує чоловік. – Але нас, кам’янецьких, на блокпосту Бог береже. Одного разу ми перебували посеред дороги. І тут почався обстріл «Градами». Гади по нашому блокпосту випустили 40 ракет! І головне – що ми не чули залпу, поки не зашкварчало над головою. Добре, що недалеко була щілина в бліндаж. До речі, коли біжиш у схованку, то спрацьовує інстинкт самозбереження, і всі намагаються першими заховатися. Я тоді так біг, що аж голову розбив. Ще довго залишки від «Градів» витягували із землі. Якби був тут, то після пережитого склянку горілки випив би.

– А як у Вас із алкоголем?

– Він заборонений, але є, – каже Павло. – Треба ж хоч якось мізки розслаблювати.

Оскільки основним завданням нацгвардійців було здійснення контролю за перетином блокпосту, то вони мали можливість спостерігати, як важко доводиться тамтешньому населенню.

– Люди бідують страшенно, – розповідає нацгвардієць. – Так, села Кримське і Новотошківку сепари стерли з лиця землі. Люди тікають звідти хто куди. Дітей, сім’ї повивозили в Лисичанськ, а от самотні пенсіонери залишились з війною один на один. Вони навіть пенсії донедавна не отримували. Виживали, як могли. І якщо раніше підходили до нас і запитували, навіщо ми приїхали, то тепер уже починають розуміти, хто є хто.

Про настрій військових Павло розповідає, що він може змінюватись щодня. Сьогодні вони патріотично налаштовані захищати Україну, завтра починають думати, заради чого тут стоять, а післязавтра знову готові йти у наступ.

– Як би хотілось вийти на кордон цього року. Але чи дочекаємось такого – не знаю… Ця війна, здається, надовго, – каже Павло Федоренко.

Тетяна ХОПТЯР.