Четвер, 28 Березня 2024 р.
19 Червня 2015

ДРУЖИНА ПРИКОРДОННИКА

Марія Гевак 22 червня 1941 р. назавжди залишиться гірким спомином у пам’яті народів усього світу. Найстрашніша війна в історії людства – Друга світова – знищила 55 млн. людей.

За один день війни гинули 18 655 людей, за годину – 777, за хвилину – 13. А це ж були чиїсь сини, дочки, брати, сестри, чоловіки, дружини, батьки, матері, дідусі, бабусі. Це прямі втрати.

А скільком людям та війна зруйнувала долю, навіки розлучила

з рідними, принесла великий біль і страждання на все життя?!

…Марія Гевак народилася 15 серпня 1920 р. в с.Шелестяне Новоушицького району в дружній сім’ї простих працелюбних селян. Виросла дівчина в глибокій повазі до батьків, членів родини, сусідів і з великою надією на особисте щастя в майбутньому сімейному житті.

Доля склалася так, що її чоловік Михайло Олексійович служив на прикордонній заставі в Старій Ушиці. А вже в перший день війни, 22 червня 1941 р., літаки нацистів нещадно бомбили Подільський край. Жінок і дітей військовослужбовців негайно почали відправляти в глибокий тил, а чоловіки залишилися захищати рідну землю. Не знала й не відала Марія Прокопівна, що із чоловіком прощається навіки.

З маленьким синочком вирушила в далеку дорогу. Небезпечну дорогу, бо весь час стерв’ятники ворога, для яких не було нічого святого, безпощадно бомбили військові ешелони і санітарні потяги, а також ешелони з мирними людьми: жінками, дітьми, людьми похилого віку. Добралися до Вінниці, а потім потягом далі в дорогу. В Орловській області зупинилися на декілька днів – допомагали колгоспникам збирати урожай на полях. У цей час ворожа нога вже топтала і орловську землю – довелося знову збиратися.

В Марії Прокопівни був особливий статус – дружина радянського прикордонника. І таким, як вона, пощади від ворогів годі було чекати. Дуже нещасливою виявилася для неї ця дорога, яка круто змінила подальшу долю.

Німецькі льотчики, як коршуни на здобич, накинулися на мирних людей і безжально розбомбили ешелон, в якому їха-ла жінка з маленькою дитиною.

Навкруги вирувало полум’я, було чути крики поранених про допомогу, а бомбардувальники вишукували найбільш вразливі мішені – скупчення людей, поливали їх суцільним вогнем із кулеметів і гармат. Нацистські льотчики часто перетворювали політ на забаву – як на полюванні, ганяли за людьми, які від страху панічно розбігалися по полю і шукали хоча б якогось порятунку. То був початок війни. І ці стерв’ятники, сп’янілі від легких перемог у Європі та обіцянок Гітлера про світове панування, почували себе господарями в повітрі та безкарно, з особливою жорстокістю і нахабністю знищували все, що потрапляло в їхнє поле зору…

Марія Прокопівна зазнала важкого поранення, але найстрашніше те, що загинув її синочок. Вона так міцно й довго тримала його в своїх руках, що люди з великими труднощами забрали від неї вже неживу дитину. Вона не хотіла вірити в те, що відбувалося. Їй здавалося, що це – страшний сон. Вбита важким горем жінка поринула в якесь глибоке забуття – душа і серце відмовлялися сприймати реальність. Таке не кожний може витримати.

Поховавши мертвих і перев’язавши рани, люди на вцілілих вагонах із пораненими приєдналися до потяга, що рухався в глибокий тил країни. День за днем, тиждень за тижнем, з великими труднощами якось добралися до З донькою Людмилою і онуком ВадимомСередньої Азії. Там Марії Прокопівні зробили складну хірургічну операцію. Коли нещасна жінка прийшла до свідомості, їй повідомили, що вона залишилася без лівої ноги, а права була дуже покалічена і потребувала довготривалого лікування. Після безрадісних довгих днів вимушеного перебування на лікарняному ліжку її відправили на протезування до Ташкента.

У столиці Узбекистану довелося продовжувати лікування ще рік. Добрі – відомі та невідомі – люди ділилися з нею останніми крихтами хліба, підтримували морально, робили все від них залежне, можливе і неможливе, аби ця жінка вижила.

То був такий час. Без добрих людей саме людство би не вижило. Біда була одна на всіх, і у всіх була одна надія – вижити і перемогти ненависного ворога. Запитайте кожного ветерана тієї війни, кожну людину, яка пережила ті страхіття, – і вони вам обов’язково розкажуть про приклади великої людяності, безмежної доброзичливості, самопожертви в ім’я спасіння інших. То були не окремі випадки людської доброти, то була загальна атмосфера співчуття і допомоги один одному, згуртованість і сила людей, які прагнули одного – вигнати ворога з рідної землі.

Марію Прокопівну весь час дуже турбувала доля її чоловіка. Вона час від часу робила запити у відповідні високі інстанції, але відповіді, на жаль, були невтішні: «…ваш чоловік технік-інтендант 2-го рангу Голинський Михайло Олексійович пропав безвісти 1941 р.». Втім сподіватися на диво тоді було марною справою. Прикордонники, які першими прийняли на себе жорстокі удари загарбників, майже всі загинули. Важкий коток ворожої навали пройшовся по них, не залишивши після себе нічого живого, навіть відомостей про їхні героїчний подвиг та останні хвилини.

Життя продовжувалося. Добрі люди надали Марії Прокопівні житло, влаштували на роботу у військову частину, де вона сумлінно працювала до кінця війни. Зустріла в Ташкентському госпіталі гарну людину – Олександра Гевака, такого ж інваліда, як сама, і вийшла за нього заміж. Бог дав їм двох діточок. Вони їх виховали добрими, порядними, освіченими.

Перебуваючи далеко від рідного дому, Марія Прокопівна весь час мріяла повернутися в Україну. Нарешті її мрія здійснилася – і наприкінці 50-х рр. приїхала до Кам’янця-Подільського, де проживає і тепер. Сьогодні, у свої 94 роки, згадуючи минуле, молиться про одне: щоб такі страхіття, які їй довелося пережити, ніколи і ні з ким не повторилися.

Анатолій БЕРНАДІН, 

керівник прес-центру міської ради ветеранів.