ДОВГЕ ПРОЩАННЯ

24 роки тому, проголосивши Незалежність, Україна повільно почала прощатися з радянським минулим. Чи попрощалися ми з ним на сьогодні? Тобто, чи стали ми через 24 роки мислити по-своєму, хазяйнувати по-своєму, діяти по-своєму?

Згадаймо для початку, що 1991 року в Україні відбулося два опитування думки її громадян. 17 березня в рамках Всесоюзного референдуму, відповідаючи на запитання «Чи вважаєте ви за необхідне збереження Союзу Радянських Соціалістичних Республік як оновленої федерації рівноправних суверенних республік, у якій будуть повною мірою гарантуватися права і свободи людини будь-якої національності», збереження СРСР підтримали 70,2% виборців Української РСР, що взяли участь у голосуванні.

Усього через 8 місяців, 1 грудня, відповідаючи цього разу на запитання «Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?», 90,32% виборців України підтримали її незалежність. Такий різкий перепад настроїв упродовж року, з одного боку, був дуже відрадним, але, з другого боку, засвідчив, що порив до незалежності був більше стихійним, аніж усвідомленим, тому керівництво незалежної держави мало би зробити все, аби кожен відчув щастя й принади жити в своїй хаті, а не розводити печально руками: мовляв, маємо те, що маємо.

1 грудня найнижчі показники були в Кримській АРСР -­ 54,19%, Севастополі -­ 57,07% (при невисокій явці -67,50% і 63,74% відповідно). Прості підрахунки засвідчують, що незалежність України підтримали 36,58% і 36,38% від усіх виборців відповідно в Кримській АРСР і Севастополі. Фактично майже дві третини дорослих мешканців півострова голосами проти або неявкою висловилися проти незалежності України.

Наступні найнижчі показники дали Луганська та Донецька області -­ відповідно 83,86%

і 83,90% (при явці -­ 80,65% і 76,73%), або при перерахунку на всіх виборців ­- 67,63% і 64,38%. Тут, як бачимо,

н­езалежність України не підтримала третина мешканців.

Ось ті проблемні для Украї­ни регіони, які чітко висвітлило голосування 1991 року. Ось та рушниця, яка загрозливо повисла на стіні української незалежності й болюче вистрілила 2014 року.

На пам’ятникові Леніну в центрі Києва, демонтованому 8 грудня 2013 року, було дві цитати засновника СРСР: «Ніколи не переможуть того народу, в якому робітники і селяни в більшості своїй пізнали, відчули і побачили, що вони відстоюють свою, радянську владу ­ владу трудящих, що вони відстоюють ту справу, перемога якої їм та їхнім дітям забезпечить можливість користуватися всіма благами культури, всім, що створено люд­ською працею» та «При єдиній дії пролетарів великоруських та українсь­ких вільна Україна можлива. Без такої

єдності про неї не може бути й мови».

Володимир Ілліч, якому довелося з нуля будувати радянську імперію, знав, про що говорив. Пам’ятник ми знесли, але чи осмислили й переосмислили викарбувані на ньому тверджен­­ня вже стосовно будівницт­­

ва своєї держави? Зокре­­ма, чи стала за 24 роки незалежності українська влада своєю, чи все ми зробили, щоб вона була своєю? І друге: як нам бути з Росією, її вождями, її народом, її культурою? Правильно знайдені відповіді на ці запитання ­ це реальний шанс для міцного утвердження нашої Незалежності.