ТАНДЕМ, ВИПРОБУВАНИЙ ВІЙНОЮ
Пішовши на строкову службу, він зрозумів, що армія – його покликання. Сьогодні сапер-кінолог Юрій БАЙДУКОВ уже п’ятий рік служить за контрактом у Центрі розмінування. Зі своїм чотирилапим бойовим товаришем «німцем» Ремом 27-річний сержант встиг тричі побувати в зоні АТО. Разом були під обстрілами в містечку Сіверськ, із десантниками брали штурмом Дебальцеве, летіли гелікоптером на бойові завдання у Маріуполь… А до початку АТО, коли Крим атакували «зелені чоловічки», кам’янчанин разом із десантниками охороняли Новокаховську ГЕС і Північно-Кримський канал та облаштовували пастки для диверсантів.
– Службу в Центрі розмінування розпочинав вожатим вартових собак, а тепер уже другий рік навчаю їх шукати міни, снаряди та інші вибухонебезпечні пристрої, – каже Юрій.
У зону проведення антитерористичної операції військовослужбовець уперше потрапив у червні минулого року. Події в той час стрімко набирали обертів. Як він пригадує, розпочиналося все із розмінування звільнених від бойовиків територій. Наш сапер у тандемі із Ремом очищали від вибухонебезпечних предметів Краматорськ, Слов’янськ, Артемівськ… Перевіряли місцевість та адмінбудівлі, школи, садочки, фабрики, де кучкувалися терористи. Там знаходили переважно різні боєприпаси, патрони, а біля будівель завжди були розтяжки.
Перший раз кам’янчанин і Рем потрапили під артобстріл у містечку Сіверськ, там же пережили втрату бойових побратимів. На фугасі, який бойовики замаскували в болоті, у них на очах підірвалися міліціонери. Один загинув, двоє зазнали важких поранень. Тож жоден клаптик землі не залишився поза увагою саперів.
– Одного дня надійшов наказ очистити Дебальцеве, – розповідає Юрій. – Рема я залишив у штабі АТО, навіть не підозрюючи, що не побачу його майже місяць. Щоправда, нам не повідомили, що Дебальцеве ще не взято. Тож разом із 95 аеромобільною бригадою довелося штурмом прориватися у місто.
Попереду на захисників чекали ще жахливіші випробування. Запеклі бої між українською армією та проросійськими терористичними угрупованнями самопроголошених ДНР і ЛНР точилися за 278-метровий курган Савур-Могила.
– Не встигли добратися до кургану, як потрапили під обстріл «Градів» і мінометів, – каже сапер. – Дивом врятувалися. Отримали наказ прориватися да-лі – на село Степанівка, що неподалік від кордону Росії. Коли танкові бригади пішли на прорив, вдалося проскочити разом із ними. Степанівка зустріла нас шквальними обстрілами, а терористи взяли наш підрозділ у кільце. Три тижні ми прожили під проливним вогнем, обстрілювали як із Росії, так і з українських захоплених територій. Навіть думка була, що вирватися звідси живим не вдасться. Єдине місце, куди можна було сховатися, – це величезний комбайн німецького виробництва, на високих колесах. Під ним ми дружньою командою вночі укривалися від потужних вибухів і пострілів, які майже не вщухали. А коли проїхали далі, знайшли прихисток у підвалі розтрощеної триповерхової будівлі. Коли одного ранку вийшли на вулицю, то побачили пробитий дах, а між плитами – нерозірваний снаряд. До речі, всі нерозірвані боєприпаси, які ми знайшли в селі, знешкодили на полі.
Село, яке раніше було одним із найбільших у Шахтерському районі та нараховувало близько тисячі жителів, «сусіди» розтрощили вщент. Шокований кам’янчанин пригадує, як налякані селяни, котрі не встигли покинути рідних домівок, ховалися від смертельних «обіймів» росіян у величезному підвалі закинутого складу. Туди вони знесли старі ліжка, матраци, там готували їжу. А вранці після обстрілів ішли до будинків, годували корів і свиней та з острахом чекали ночі. В перервах між артобстрілами до саперів приходили місцеві жителі з проханням приборкати «мовчазну смерть».
Вирватися підрозділу, що нараховував близько сотні десантників, артилеристів і саперів, допомогли військові із 95 бригади. Вони захопили засоби зв’язку терористів і за частотами орієнтувалися про місце їх дислокації.
Наступний маршрут підрозділу – крихітне містечко Міусинськ, неподалік від Красного Луча.
– Там працювали безпілотники, – каже земляк. – Уночі вони взагалі літали відкрито, а потім нас накривало «Градами» та мінометами. Моєму товаришу Колі Лободі осколки поранили ногу. Медики надали йому першу допомогу. Разом ми нейтральною зоною рушили на Дебальцеве, де дислокувалися українські війська. І вже звідти пораненого відправили у військовий шпиталь.
Згодом в Інтернеті мені показали відео з підписом «2014 рік, під Міусинськом». Так банда Мотороли обстрілювала нас, коли ми йшли цією місцевістю…
Доки Юрій ходив під кулями, у штабі господаря виглядав Рем.
Під час другого візиту в зону АТО, у жовтні 2014-го, Юрій зі службовою собакою три тижні перебували в Дебальцевому. Перевіряли, чи не заміновані водогони, електроопори та газопроводи, знешкоджували нерозірвані снаряди та вибухонебезпечні предмети, які ДНРівці та ЛНРівці залишали на обійстях мирних жителів і на полях. Під час огляду залізничної колії чутливий ніс Рема виявив саморобну вибухівку – фугас на замиканні, захований під залізничною колією. Цей «сюрприз» знешкодили на місці.
Близько кілометра залізничного полотна наші сапери «прощупали» і в Станиці Луганській, де місцева влада планувала відновити сполучення між Луганськом і Щастям. Щоправда, піти далі не змогли, бо були на мушці з одного боку – бородатих кадирівців, з іншого – російських козаків. А от під обстріл Юрій із Ремом потрапили перед дембелем на нейтральній території – між Горлівкою та Вуглегірськом. Їх врятував БТР.
Найбезпечнішою Юрій вважає третю поїздку на схід. Він із вівчаркою потрапили в сектор «М» – Маріуполь. Оглядали автомобілі та пасажирські автобуси, які виїжджали із окупованих територій. А після трагедії із прикордонниками, котрі підірвалися, помітивши дивний буйок, старший сектору «М» наказав саперам перевірити пляжі та море.
Юрій каже, що наступне відрядження на схід припаде, ймовірно, на Новий рік. Адже саперам навіть після завершення АТО роботи вистачить надовго. А доки він разом із чотирилапим побратимом приборкуватиме небезпечні знахідки, вдома на нього чекатимуть рідні та домашня улюблениця – вівчарка Фіджі.
