Понеділок, 06 Грудня 2021 р.
20 Листопада 2015

ЙОГО СКАЛЬПЕЛЬ РЯТУЄ НА ФРОНТІ

Сергій РИБАКПовістка для проходження медогляду у військкоматі не стала для хірурга райлікарні Сергія РИБАКА несподіванкою. Морально він уже давно був готовий вирушити в зону АТО, бо ж переконаний, що його допомога там вкрай необхідна.

Звичне розмірене життя він змінив на військовий госпіталь. Сергій Валентинович у мирному житті працює ургентним хірургом Центральної районної лікарні, а також спортивним лікарем у ДЮСШ №2. Уже понад півроку надає медичну допомогу військовим, які беруть участь в антитерористичній операції. Головне місце дислокації лікаря – 59 військово-мобільний госпіталь у місті Сватове. Звідси військово-медичні групи направляють у Станицю-Луганську, Щастя, Новоайдар, Сіверськодонецьк. Перебуваючи в зоні конфлікту, Сергій Рибак погодився в телефонній розмові розповісти про медичне забезпечення і ситуацію на фронті.

– Сергію Валентиновичу, чи побільшало в медиків роботи у зв’язку з відновленням бойових дій?

– Наразі в нашому секторі чимало поранених. Особливо роботи додалося за ці дні. Є важкі хворі, а в сусідніх секторах – і загиблі. А ще у вересні було абсолютне затишшя. Те, що відбувається нині, переми-р’ям чи відведенням військ назвати не можна. Найважче медикам працюється, коли тривають активні бої. У шпиталі я з травня, як хірургу роботи вистачає, навчився тут багато чому. Навіть у страшному сні не приснилося б, що в мирній Україні доведеться оперувати хлопців після поранень системами залпового вогню, рятувати від травм, отриманих на розтяжках.

– А проходили спеціальні курси, перш ніж приступити до обов’язків у госпіталі?

– Так, мене призвали в січні, а з лютого до травня навчався на спеціалізованих курсах у Житомирській області. Не можна сказати, що навчили мене там усьому, але багато корисної для себе інформації звідти таки виніс.

Учасників навчань було чимало – 360 осіб, усі з різних регіонів. Але вражало те, наскільки ми єдині, які схожі у нас погляди і мрії. Байдуже, що одні розмовляли українською, інші – російською чи притаманними певним регіонам діалектами. Головне, що бажання в усіх одне – допомогти нашим хлопцям і наблизити перемогу. Тут не було людей, які думали, йти їм у зону АТО чи ухилитися. Всі розуміли, що час непростий, і свою країну треба захищати хто чим може і як уміє. Зі мною навчалися й інші лікарі з Кам’янеччини: Дмитро Бойко, Мирослав Смотров, Ігор Бондар.

ЙОГО СКАЛЬПЕЛЬ РЯТУЄ НА ФРОНТІ– Чи маєте все необхідне, аби надавати кваліфіковану допомогу?

– Те, що маємо сьогодні, я називаю госпітальною медициною майбутнього. Тут є все. Найбільше тішить, що не треба писати пацієнтам довжелезних і дорожезних списків на операцію. Просто стаєш і працюєш. Головна наша база в місті Сватове. На жаль, до стаціонарної місцевої лікарні доступу немає, але в госпіталі, де ми перебуваємо, тепло і є всі умови. Також маємо можливість повноцінно працювати і в польових умовах. Влітку посол Канади в Україні передав нам сучасну переносну базу мобільного госпіталю. Її оснащенню позаздрять чимало лікарень.

– У зоні АТО Ви вже майже рік. Чи були у відпустці за цей час?

– Так, у вересні приїжджав на 20 днів. Не міг натішитися рідними та близькими. Жити за 1200 кілометрів від них дуже важко, але розумію, що і їм нелегко. Втім на відстані пишаюся досягненнями дітей у школі та гуртках. Вдячний дружині за розуміння і підтримку. Завжди кажу, що їй важче, ніж мені, адже змушена виконувати всю роботу за двох.

– Коли чекати закінчення війни?

– Треба, щоб кожен долучився до перемоги. Головне – не ховатися, чекаючи, коли ворог підійде до хати. Він уже підійшов… Часто спілкуюся з тутешніми жителями і бачу в їхніх очах безнадію. Вони вже не знають, чого чекати і кого підтримувати, бояться зробити вибір. Це страшно. Ми ж маємо можливість захищати свої погляди, переконання, рідну землю. Головне – не втратити цього шансу.

Вікторія КОЖЕВНІКОВА.