ВІЙНА ПЕРЕПРОФІЛЮВАЛА НА УНІВЕРСАЛЬНОГО ЛІКАРЯ
Травматолог міської лікарні Олександр ТРОНЧУК був одним із перших мобілізованих медиків.
Щойно в його руках опинилася повістка, як 28-річний кам’янчанин почав збиратися на схід. Спакував необхідні речі, не забув покласти до валізи й книги з медицини. І не помилився. Бо в цивільному житті Олександр мав справу переважно із переломами, забоями, розривами зв’язок, а опинившись за двадцять кілометрів від лінії фронту, був хірургом, терапевтом, педіатром і кардіологом в одній особі. Майже рік земляк служив начальником медслужби військової частини на Харківщині. За цей час медик-лейтенант допоміг сотням військовослужбовців і мирним жителям цього краю. Професіоналізм і мужність кам’янчанина відзначили й високопосадовці. В його колекції нагород – відзнака міського голови «За заслуги перед міською громадою», подяки та грамоти Хмельницької ОДА, Кам’янець-Подільської РДА, Дворічанської РДА та районної ради.
– Мобілізували мене у травні минулого року, – пригадує Олександр. – Я гадав, що все зміниться на краще, і переконував себе, що моя допомога на сході буде потрібнішою. В армії не служив, але закінчив військову кафедру при Вінницькому національному медуніверситеті. Для мобілізованих у Хмельницькому провели теоретичні навчання, а в липні нас посадили в потяг і відправили до Харкова. Я потрапив до військової частини В 2233 – сьомий територіальний батальйон Хмельницької області.
Батальйон мав два місця дислокації: на півночі Харківської області, в селі Миколаївка, та на Луганщині, в Троїцькому. До його завдань входило охороняти державний кордон і перекрити шлях диверсійним групам при їхній спробі потрапити в Україну з окупованої території. Блокпости із бійцями сьомого батальйону були розкидані по цих двох областях. Здоров’ям мобілізованих солдатів опікувався Олександр Трончук разом із фельдшером Денисом Білюком, який до мобілізації працював у Кам’янець-Подільській райлікарні. Допомагали їм два санітари-інструктори. Медики проживали в Миколаївці. На базі сільського ФАПу в одній із кімнат облаштували польову операційну. Тут власне і проводили нескладні операції, при серйозніших травмах потерпілого доставляли до найближчої лікарні, що розташовувалася за 30 кілометрів.
– Богу дякувати, такі випадки були поодинокими, – зізнається Олександр. – Доправляли кількох солдатів, у яких були напади епілепсії, а також мобілізованого із переломом другого шийного хребця. Його успішно прооперували у львівському госпіталі. Переважно я вправляв вивихи, накладав гіпс, лікував забої та травми. Медикаментів вистачало. А найважчий період був восени та на початку весни. Хлопці нездужали на застуду, ГРВІ та грип. Часто проводив заняття для військовослужбовців і розповідав, як піклуватися про себе в польових умовах. Хлопці розуміли: якщо сам за собою не подивишся, за тебе це ніхто не зробить. Школу виживання вони таки пройшли.
Також ми часто виїжджали на блокпости, аби оглянути солдатів батальйону, а їх було понад чотири сотні.
Не відмовляли лікарі в допомозі й місцевим жителям. І хоча перше знайомство із харків’янами було не дуже люб’язним, проте згодом на прийом до нашого лікаря сходилися мешканці чотирьох сіл. Власне здоров’я та здоров’я дітей вони довірили «бандерівцю» із золотими руками та чуйним серцем.
– Села там дуже бідні, люди налякані. І їх можна зрозуміти, бо з українських каналів транслювався лише «1+1», решта – російські з новинами про злочини «бандерівців», які поїдають немовлят, та іншою суцільною брехнею. 
Через певний час жителі почали нам довіряти, а ми допомагали їм, чим могли: медикаментами, продуктами харчування та смаколиками для діток із малозабезпечених родин.
У серйозних сутичках і боях батальйон участі не брав. Щоправда, після трагедії під Іловайськом медиків-кам’янчан покликали допомогти евакуювати поранених.
– Хлопці, які живими вийшли із пекла і яким я перев’язував рани, більше потребували психологічної допомоги. Вони нічого не розповідали і були налякані. Страшно навіть уявити, через що їм довелося пройти. Чомусь так сталося, що під час першої та другої мобілізацій чоловіків практично не навчали. Незрозумілими були й деякі накази…
Добряче полоскотали нерви бійцям сьомого батальйону і провокації з боку росіян. Неодноразово їх піднімали за тривогою, бо російські війська впритул наблизилися до кордону. Такими психологічними атаками ворог намагався залякати військових, але даремно.
– Від бойових дій ми перебували на відстані 20-30 кілометрів – це відносно близько, – зазначив Олександр. – І коли артилерія стріляла, її було добре не лише чути, а й видно, особливо вночі. Оскільки я людина не військова, то було декілька важких ночей, коли думав, що буде із нами вранці…
Коли ж час служби добігав до кінця, за «законом підлості» Олександр, повертаючись уночі із виклику, зламав ногу. Але ще тиждень із загіпсованою кінцівкою лікував пацієнтів і рахував дні, коли нарешті обійме кохану дружину та 5-річну доньку. Адже саме маленька щебетуха Софійка, яка спеціально для татуся та його нових друзів – українських захисників – малювала щирі малюнки, дитячими пальчиками виплітала браслети, додавала йому сил та зігрівала душу за сотні кілометрів від рідного дому.
