КОЛИ ШАХИ СТАЮТЬ СЕНСОМ ЖИТТЯ
Міжнародний майстер із заочних шахів 60-річний Володимир БАБІЙЧУК від народження хворий на дитячий церебральний параліч. Своє життя мешканець Довжка змушений проводити у візку, та й взагалі він доволі обмежений у рухах, можливостях і звичайному людському спілкуванні. Зате у шахах Володимир Михайлович знайшов розраду.
За інвалідом І групи невтомно доглядає його 80-річна матір Інна Іванівна. Гості до них навідуються зрідка, але троє грайливих пухнастих котиків, які бігають по хаті, бодай трішки розвіюють самотність.
Дні для Володимира Бабійчука доволі одноманітні: зранку він слухає радіо, але десь з 12.00 розпочинаються його заочні шахові баталії (за листуванням або в Інтернеті), котрі можуть затягнутися й до другої години ночі. У цьому Бабійчук знайшов сенс життя. Шахіст вийшов на високий рівень. У папці на його столику вже добрячий стос грамот. А ще – блокноти із записами шахових партій, у більшості із них перемога на боці Бабійчука.
Грати у звичайних шахових турнірах Володимиру Бабійчуку перешкоджають обмеження в русі. Щоправда, один раз йому вдалося виїхати на змагання у Шешори, де він переміг. Запрошували чоловіка і за кордон, але стали на заваді фінансові проблеми. Тому доводиться задовольнятися лише заочними шахами.
Раніше матір майже щодня ходила на пошту – відправляла листи із ходами. Тепер у багатьох турнірах гравці листуються через електронні адреси, тож Володимир Бабійчук опанував комп’ютер. Один турнір може тривати й два роки, але одночасно можна грати в багатьох турнірах.
У Бабійчука доволі багато досягнень, але, мабуть, найбільші із них з’явилися останніми роками. Якщо кандидатом у майстри спорту він став ще 1993 р., то торік виконав норматив міжнародного
майстра із заочних шахів.
2014-го Володимир Михайлович переміг у Міжнародному заочному шаховому турнірі через електронну пошту «Меморіал Гуревича», причому обіграв усіх суперників і отримав максимальну кількість балів, що в таких змаганнях трапляється нечасто. Цього літа він здобув перемогу у відбірковому турнірі Кубка світу ICCF із результатом 9,5 з 12 можливих балів і кваліфікувався до наступного раунду змагань. Одночасно грає на першість України й має високі шанси на успіх.
Спробував і автор цих рядків швиденько зіграти партію шахів із Бабійчуком. Власне довго партія й не могла тривати – міжнародному майстру для перемоги вистачило менше як 20 ходів.
На жаль, останнім часом у Володимира Михайловича почало віднімати мову. Йому важко вдається вимовляти
окремі слова. І лише матір, котра розуміє сина з півслова, вловлює сказане. Тож про життя шахіста ми спілкувалися з Інною Іванівною.
– Раніше наша сім’я проживала в селі Тинна Дунаєвецького району, де мій чоловік працював у місцевій лікарні, – розповідає вона. – До 4 класу вчителі приходили додому навчати Володимира, а з п’ятого я вже щодня возила його до школи. Він навчався на відмінно, сидів у класі на першій парті, часто відповідав на уроках, тільки виразно писати не міг через хворобу.
Грати в шахи сина навчив батько, коли той був у шостому класі. Спочатку Володя розгадував шахові завдання, які друкували в газетах, відправляв відповіді, вигравав конкурси. Потім почав грати за листуванням. 1978 року, через хворобу чоловіка, ми переїхали на Кам’янеччину. Володимиру на той час уже було 23 роки.
Незабаром після того в Інни Іванівни помер чоловік. Вона залишилася з трьома синами, один з яких служив в армії, інший навчався, а Володимир потребував догляду. Щоб дати раду, жінка влаштувалася працювати в УТОС, але роботу виконувала вдома.
Відтоді минуло чимало часу, але Володимиру Бабійчуку затвердили пожиттєву групу інвалідності лише декілька років тому (до того він отримував пенсію як інвалід з дитинства).
– Спочатку комісія, яка навіть не бачила сина, оформила йому другу групу інвалідності, – каже Інна Іванівна. – Я ж переконувала, що йому потрібна перша група. Мені довелося везти Володю машиною до кам’янецької лікарні, аби показати спеціалістам із Хмельницького. Вже коли лікарі побачили сина у візку, тоді призначили йому першу групу.
Володимир Бабійчук – людина, шаховими успіхами якої може пишатися вся Кам’янеччина, а не лише старенька матір і брати. А ще він – приклад для всіх людей з обмеженими фізичними можливостями: життя завжди дає приводи для радості.