З ВІЙНИ – У БОРОТЬБУ ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ
Неоголошена війна, яка вже другий рік триває на сході нашої країни, забрала і зруйнувала не одне життя, перекроїла людські долі, розбила вщент плани на майбутнє. Дмитро ЛУКАНЬ жив мирним спокійним життям у рідному Соколі, разом із дружиною Наталею виховував дітей Марічку і Павла, працював водієм у Кам’янець-Подільській філії ТОВ СП «Нібулон», щотижня ходив до церкви, планував добудувати хату. Йому і не снилося, що керуватиме «Градом» у зоні АТО, братиме участь у бойових діях, а потім ще довго проходитиме реабілітацію від поранень і пережитого. Третього вересня 2014 р. йому вручили повіст-ку – це була третя хвиля мобілізації. Із села в зону АТО тоді забрали дванадцять чоловіків.
– Спочатку подумав, що треба лише з’явитися до військкомату для уточнення даних, – пригадує Дмитро Миколайович. – У сина Павлика ДЦП, тож, відповідно до чинного законодавства, мене не мали права мобілізовувати, бо виховую дитину-інваліда. Проте після медкомісії сухо сказали: «Придатний», а решту до уваги не взяли.
Уже із 6 вересня Дмитро Миколайович проходив навчання на Яворівському полігоні. Разом із ним були й односельчани Микола Кордончук, Ян Безверхній, Руслан Іванішен, Володимир Томайчук, Руслан Бабій, Денис Бабій, Василь Чекман, Юрій Юрчик, Михайло Щурик, Віктор Чекалюк, Володимир Мілінчук. Після місяця навчань хлопців розподілили у частини. Дмитра Луканя записали до 72-ї бригади, яка у той час дислокувалася у Волновасі.
– Під час служби в армії, яку проходив на початку дев’яностих, спеціалізувався на механіці, був водієм, але навіть подумати не міг, що мені в рідній мирній Україні колись доведеться керувати «Градом», – зізнається Дмитро Лукань. – Ми не стояли на одному місці, бригаду перекидали в найгарячіші точки. Скажімо, відстрілялися в Докучаївську – перевели в Амбросіївку. «Градами» перекривали і захищали старий термінал Донецького аеропорту. Найстрашніші бої точилися в Докучаївську, чимало наших тоді загинуло. Найважче було піхоті.
П’ять днів ми вели бої, а п’ять – перебували в тилу, тому мали можливість бодай трішки відпочити.
У бою за Донецький термінал Дмитра Миколайовича було поранено, з поля бою його забрали до шпиталю у Волновасі.
– Важко розповідати про пережите. Проте, дякувати Богу, залишився живим. Хлопці повертаються з війни не такими, якими йдуть. Після побаченого у душі щось змінюється, постійно даються взнаки травми і турбує головний біль. Особливо розчаровуєшся, коли бачиш, що вдома нічо-
го не змінюється. Там, на війні,
гинуть люди, а тут продовжуються беззаконня, процвітає корупція й немає навіть натяку на покращення.
На щастя, рідні підтримують мене в усьому, розуміють і хвилюються. Знаю, що разом із ними та вірою в майбутнє ми подолаємо труднощі.
На фронті бачив смерть, агресію, біль, але яскравим і, так би мовити, добрим боком цієї кровавої медалі є наші хлопці. Там дуже багато молоді. У свої 41 я був там чи не найстаршим. Хлопчаки, яким по двадцять-двадцять п’ять років, воюють як професійні військові із досвідом. Їхньою найбільшою силою є ідея і патріотизм.
Дуже багато було добровольців. Усі ми з різних куточків країни – Київської, Полтавської, Миколаївської, Херсонської, Одеської областей, але об’єднані однією ідеєю: Україна – єдина країна. Серце крається від того, що така золота молодь, якій ще жити і жити, ростити дітей і розвивати нашу державу, гине на незрозумілій і непотрібній війні.
Добрими словами згадує наш Герой і свого комбата Вадима Сіроченка:
– Допомагав нам і підтримував у всьому. Хоча йому лише 26, але життєвої мудрості в нього можна вчитися і старшим. Коли в нашому військкоматі таки розібралися в ситуації та з’ясувалося, що мене не мали права мобілізовувати, він відпустив без жодних претензій, навіть посприяв у демобілізації.
Розповідає Дмитро Миколайович і про неабияку допомогу волонтерів на війні:
– У Волновасі нами опікувалися київські волонтери, а вдома наші сім’ї підтримували сокільські волонтерки Олена Чекман і Леся Сіркізюк. Директор філії ТОВ СП «Нібулон» Андрій Кучмар подбав, аби в нас було найкраще спорядження, бронежилети. В мене був п’ятого ступеня захисту. Поки ми захищали країну на передовій, ці люди підтримували нас у тилу. Допомагають і нині.
Наприкінці грудня Дмитро Лукань уже був у рідному Соколі. Як і раніше, продовжує брати активну участь у житті села, церкви, а на минулих виборах односельчани довірили йому відповідальний мандат депутата сільської ради. На запитання, чому пішов у депутати, відповів коротко:
– Хочу, аби люди жили по правді. У селі головне – відкритість і справедливість. Робитиму все можливе, щоб сільрада в Соколі працювала саме за таким принципом.
У Дмитра Миколайовича чимало справ як громадських, так і на роботі, по господарству. А ще треба пройти курс реабілітації. Проте зізнається, що готовий усе залишити й знову йти на фронт.
– Патріотами стають у боротьбі. І якщо сьогодні не захистити України, то сподіватися на гідне майбутнє марно. Ворог тільки й чекає, аби ми опустили руки. Але він не отримає шансу на перемогу!
Вікторія КОЖЕВНІКОВА.
