«В УКРАЇНІ ВІЙНА… ЯК МОЖНА ЗАЛИШАТИСЬ ОСТОРОНЬ?»

«Україна, яку я люблю, немов наречена, не може бути моєю і ще чиєюсь!» – написавши ці рядки на сторінці у «Фейсбуці», поет, журналіст і невтомний мандрівник Михайло КОЦЮБАНСЬКИЙ почав збиратися на війну разом зі своїм 21-річним сином Юрком. Не довіряючи колегам-медійникам, він вирішив усе побачити на власні очі. Як і кілька десятиліть тому, коли добровольцем вирушив до Афганістану. Як і два роки тому, коли стояв на Євромайдані. Уклавши контракт у військкоматі, в листопаді 2015-го Михайло Михайлович разом із сином виїхав з Кам’янця. 11 лютого в зоні АТО він відзначатиме… 60-річний ювілей. Наш земляк – найстарший серед бійців 34 батальйону 57 мотопіхотної бригади.

«МЕНІ КОРТИТЬ КРУТИТИСЯ НА 360 ГРАДУСІВ»

Якщо написати детальну біографію ювіляра, то, мабуть, не вистачило б газетної шпальти. Згадаємо найголовніші штрихи з його життєвого літопису.

На світ Михайло Михайлович з’явився 11 лютого 1956 р. в с.Панiвцi. У 5 рокiв здiйснив свiй перший похiд, у 7 – вперше закохався, а у 8 – написав перший вiрш. А ким він тiльки не працював: складальником вагонiв на ППЗТ, помiчником машинiста тепловоза, наладником рефрижераторних холодильних установок у Київському спецiалiзованому управлiннi, учнем фрезерувальника, а згодом – наладником радiоапаратури на заводi «Електроприлад», лаборантом із дослiджень кардiостимуляторiв СКБ МЕТ.

– Я кохав дівчину, але вона була на 9 сантиметрів вищою від мене, – пригадує Михайло Михайлович. – Її мати була проти наших стосунків. Тож я вирiшив зникнути з України й опинився в Архангельськiй областi на лiсоповалi, куди зеків відряджали за злочини. Майже за рiк пройшов шлях вiд сучкоруба до лiсоповальника. Жив сам у вагончику, блукав лісами та милувався первозданною природою. Накачав собі м’язи, пив ночами чай із чаги і журавлини, писав вірші. Інколи мені здається, що це був райський період…

Пiсля цього працював на сплавi лiсу рiчкою Пiвнiчна Двiна, п’ять років – на рiзних розвiдувальних роботах у пошуках нафти в тундрі. Параленьно із цим заочно навчався на літературних курсах, друкувався у місцевих газетах. Коли ж повернувся з Афганістану на рідну землю, долучився до товариства «Творчість», яке згодом увійшло до «Народного руху України».

Він єдиний із кам’янчан-журналістів, кому вдалося спробувати себе в ролі телевізійника на місцевому телебаченні, радіоведучого на проводовому радіо «Подолянин-TV», піонера на місцевому FM-радіо та газетяра в «Кам’янець-Подільському віснику» й «Подолянині». Довелося скуштувати й заробітчанського хліба. Декілька років гарував у Португалії. Зводив там особняки, а потім працював редактором відділу україномовної газети «Міст» і вів передачу «Година про все» на українському радiо. Був секретарем Спiлки українцiв у Португалiї, брав участь у Майдані під час Помаранчевої революції та акцiях протесту бiля українського посольства в Португалії, а також очолював там виборчий штаб «Нашої України».

Після повернення додому Михайло Михайлович на деякий час пересів у крісло держслужбовця як завiдувач сектору взаємодiї з громадськими органiзацiями та ЗМI райдержадмiнiстрацiї. До укладання військового контракту працював соціальним працівником. Нині опановує фах психолога в К-ПНУ ім.Івана Огієнка.

Але де б не працював і чим би не займався, Михайло Коцюбанський ніколи не розлучається з поетичним словом, рибальською вудкою та туристичним рюкзаком, з яким об’їздив мало не півсвіту та підкорив не одну гірську вершину.

– Я жадний до всебіччя, – зізнається чоловік. – Мені набридає дивитися в одну точку, а кортить крутитися на 360 градусів, щоб наповнювати себе новими знаннями і враженнями.

«ВІТЕР ІЗ ЗАХОДУ НЕСЕ ТЕПЛО, ЗІ СХОДУ – МОРОЗИ»

Непосидючість і прагнення до справедливості привели Михайла Коцюбанського на Євромайдан.

– До Києва я приїжджав декілька разів, – пригадує він. – Коли прибув уперше, на Майдані зустрів земляка Анатолія КОРНЄЄВА. Він мене провів до Жовтневого палацу, де розміщувався штаб, та уступив своє місце, бо мусив повертатися додому. Подарував синьо-жовту стрічечку, яка слугувала своєрідною перепусткою.

Вранці 20 лютого потягом я приїхав до столиці. Силоміць прорвався на Майдан. Мені подзвонили і сказали, що в Толіка влучила смертельна куля снайпера… У розпачі я забіг до приміщення, де розташовувався медпункт, допомагав носити поранених. Одного у важкому стані автомобілем доправляли до Михайлівського собору. Його голова лежала на моїх колінах, у руці я тримав крапельницю. Оглянувши, лікар повідомив, що чоловік помер. І досі мене мучить совість, що я не знаю його імені.

Не міг Михайло Михайлович спокійно спостерігати й за подіями на Донбасі. Незважаючи на інфаркт, який переніс рік тому, та ІІ групу інвалідності, подався на Львівщину, до навчального центру. Тут втретє проходив курс молодого бійця, схуд на 6 кілограмів і присягнув на вірність Україні. Так батько і син поповнили лави артилеристів. Юрко – як командир, а Михайло Михайлович – навідник. Тиждень тому вони прибули на Донеччину. Отаборилися в полі за 10 км від передової, де не вщухають вибухи.

– В Україні триває справжня війна, – каже він. – І я не уявляю, як можна залишатися осторонь. Що розповідатиму внукам – як сидів удома? А хто замінить мобілізованих хлопців, які воюють уже понад рік? Вони втомлені, виснажені, потребують відпочинку й реабілітації.

Від лінії розмежування артилерію відвели. А піхоті, що там залишилася, потрібне підкріплення. Тому наразі ми вивчаємо різні види зброї та чекаємо наказу, щоб вирушити на передову. Хлопці, які там, хоч і не переживають прямих атак, але ходять на мушці в російських снайперів. Більшість із них, переживши страшні бої, контузії та поранення, не поспішають додому, а продовжують воювати заради нашої перемоги.

Щодня по дві години вранці та ввечері із Юрком заступаємо на бойове чергування. Оглядаємо автомобілі, що рухаються з боку окупованої Горлівки.

У перерві між навчанням і чергуванням кам’янчанин не сидить без діла – облаштовує побут.

– Враження від організації та забезпечення негативні, – ділиться він. – За свої кошти хлопці змушені купувати солярку, запчастини. Та й умови, гадав, будуть ліпшими. Нас привезли вночі, в 20-градусний мороз, і поселили в 25-місному наметі, що нагадував суцільну снігову кучугуру. Спали одягнутими в бушлати та шапки у літніх (!) спальниках, бо зимових не видали. Дякуючи Богу, не захворіли. Згодом я утеплив намет, позакладав усі шпаринки. Спробував навіть картоплю зварити (сміється), але надто довго вариться і має солодкий смак. Днями потеплішало. Я жартую: якщо вітер дує із заходу – несе тепло, а як зі сходу – морози. Надокучає жовто-бура глина, схожа на екскременти, що постійно чіпляється до ніг. Але ні про що не шкодую. Мені як журналісту та психологу цікаво все побачити й відчути.

Щоправда, кам’янчанина бентежить те, що військкомати набирали бійців заради кількості, не провівши належного відбору. Тому люд у війську різноманітний – від інтелігентів до ув’язнених.

– Дивує, що серед бійців є такі, які виправдовують ДНРівців та ЛНРівців, мовляв, це патріоти, які змушені захищати своє. А хто ж тоді ми?

ЛИШЕ МИР ВТІЛИТЬ ДАВНЮ МРІЮ

Вдома на Михайла Михайловича чекають дружина Марічка, 91-річна матуся, рідні та безліч друзів. А ще недописана проза, яку він планує доповнити замальовками з війни. Жартома чоловік порівнює себе із греками, які до 60-річчя не мали права нічого писати, а лише говорили. Найліпшим подарунком вважає мир, спокій і стабільність в Україні. Бо лише тоді зможе втілити в життя давню мрію:

– Я захоплююся повістю Хемінгуея «Старий і море». І коли буде мир, я зможу усамітнитися на природі, подалі від політики, творчо працювати, рибалити та бавити внуків, яких, дасть Бог, подарує Юрко.

Галина МИХАЛЬСЬКА. 

Ніхто не знає родовід війни.

Михайло Коцюбанський