ПОМІТНА СПРАВА «НЕВИДИМОГО БАТАЛЬЙОНУ»

«У зоні АТО я часто чула: «Ти – жінка, сиди вдома, вари борщ!». Це не подобалося, але ще більше стимулювало. Після кожного такого вислову доводила, що я можу, що моє місце тут, а не на кухні…».

Вони змінили затишні домівки на казарми, букети ­ на автомати, а телевізійні мелодрами ­ на реальні картини жахіть війни. Вдягнувшись у камуфляж і берци, ризикуючи власним життям і рятуючи чуже, щодня тисячі українських жінок нівелюють стереотипи і доводять, що на рівні з чоловіками здатні подбати про захист своєї країни, виконуючи військовий обов’язок.

Саме таким українкам присвячений проект «Невидимий батальйон: участь жінок у військових діях в АТО», координаторкою якого стала кам’янчанка Марія БЕРЛІНСЬКА. Разом із доценткою кафедри соціології Національного університету «Києво­Могилянська академія» Тамарою Марценюк і дослідницями з гендерних питань Анною Квіт і Ганною Гриценко вони провели соціологічне дослідження щодо інтеграції жінок до Збройних сил України.

Метафоричною назвою «Невидимий батальйон» своє дослідження авторки назвали невипадково. Адже в ньому йдеться про жінок, які воюють, але інтереси й потреби яких досить часто ігноруються державою, а роль і значний внесок просто не помічаються. Скажімо, мало хто у День захисника України ві­­тав жінок­військовослужбовців, при­святивши цю дату саме чоловікам, батькам, синам. Ми часто чуємо про збирання допомоги для наших солдатів і при цьому забуваємо, що на передовій є й жінки, які змушені носити чоловічу форму, потребують засобів гігієни і спеціалізованого медичного обслуговування. Крім того, дослідниці порушують питання про упере­джене ставлення до жінок із боку військового начальства, про те, що чимало учасниць АТО не оформлені офіційно і, відповідно, не матимуть державних пільг. Про це авторки проекту спілкувалися із 42­ма українками, які виконують свій обов’язок на сході України.

Пропонуємо уривки з цієї роботи.

НА ЖІНОЧИХ ПЛЕЧАХ І МАЙДАН, І АТО

«Жінки почали поповнювати лави Збройних сил України з 1993 року.

…Службу в ЗСУ, за станом на початок жовтня 2015­го, проходять близько 14,5 тисяч жінок­військовослужбовців і 30,5 тисяч працівниць Збройних сил. Майже дві тисячі з них ­ це офіцери, 35 жінок займають керівні посади в Міноборони, Генштабі та різних видах ЗСУ. Участь у проведенні АТО взяли близько 1000 військовослужбовиць…

…Попри стереотипи, жінки йдуть в армію. Надто під час вій­ни. Після Майдану почалися військові дії на сході України, і жінки вирушили воювати ­ добровільно та за мобілізацією. Більшість жінок, призваних під час мобілізації, за даними в.о. речника Генштабу ЗСУ Селезньова, проходять військову службу на медичних посадах, а також у підрозділах зв’язку та логістики. Також він додав, що 2014 року на службу до ЗСУ, в зв’язку з частковою мобілізацією, було призвано близько 100 військово­зобов’язаних жінок. Жінок, що хотіли би воювати, насправді значно більше, тому вони йшли та йдуть воювати добровільно. В тилу створюються курси військової підготовки для жінок (зокрема, силами ВГО «Українська Жіноча Варта»).

…Перше запитання, яке ми включили до анкети для опитуван­ня, ­ яким чином військовослужбовиці опинилися на фронті. Це дало змогу жінкам розповісти про своє самопозиціонування і мотивацію до участі в АТО.

…Оскільки мобілізація в АТО передбачена передусім для чоловіків, а жінки для цього по­винні мати військову спеціальність, учасниці дослідження потрапляють на фронт переважно добровільно. Одна жінка розповідає, що намагалася потрапити на фронт за мобілізацією, але через вік і стать її не взяли, тож змушена була йти у добровольчий батальйон.

…Мотивація до добровільної участі у війні різна – від цілком особистої до загальногромадянської. Із особистих мотивацій можемо відзначити, що одна із респонденток поїхала слідом за подругою, яка пішла на фронт раніше. Інша до війни працювала на військовому заводі, який був відібраний сепаратистами. Деякі учасниці дослідження йдуть на фронт за своїми чоловіками, одна – через дорослого сина. У кількох випадках жінка спочатку бралася взаємодіяти із армією як волонтерка, а вже потім переходила до безпосередньої участі у бойових діях. Також у інтерв’ю часто звучить мотив «після Майдану»:

  • КАМ’ЯНЧАНКИ-ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВИЦІ

Офіцер Марта МІЗЕРНА служить начальником відділення інформаційного забезпечення Кам’янець-Подільського центру розмінування. Досвід служби в ЗСУ – понад двадцять років.

Закінчила Львівський військовий інститут. Разом з іншими дівчатами вчилися нарівні із хлопцями: не вилазили з полі¬гонів, бігали, стріляли, виконували виснажливі вправи на ви¬тримку. Жодних поблажок не мали, крім можливості бігати не в кирзових чоботах, а кросівках. Навчання загартувало для подальшої військової служби.

Сьогодні співпрацює із медіа та займається міжнародним співробітництвом.

– В армії почуваюся, як риба у воді, адже знала, куди йду і що маю робити, –

каже майор Мізерна.   



– Вирішила йти на війну після Майдану. На Майдан приїхала з самого початку. Пройшовши це, не сумнівалася, що продовжу боротьбу.

– Я з дитинства хотіла пов’язати свою кар’єру, роботу, взагалі життя з армією. На жаль, в мене не було можливості піти служити або вступити до військової академії. Але після Майдану, коли почалися заворушення на сході, вирішила, що повинна допомогти людям. Адже східняки також приїжджали на Майдан, допомагали нам. Ми – єдиний народ».

«ОФІЦІЙНО Я – ГРАНАТОМЕТНИЦЯ, АЛЕ ІНОДІ МІНУЮ 

І МОЖУ БУТИ СНАЙПЕРОМ»

«Прибувши на фронт, жінка має інкорпоруватися до армії інституційно. Частині наших респонденток вдалося отримати офіційне оформлення. Інші не матимуть пільг, зокрема, через те, що в структурі ЗСУ чи МВС той добровольчий підрозділ, в якому вони служать, не має офіційного юридичного статусу.

– Які можуть бути пільги, коли ніде немає інформації, що я там була?

…Внаслідок труднощів із офіційним оформленням, для тих жінок, які служать неофіційно і є таким чином невидимими для військової бюрократії, втрачається можливість отримання численних пільг, на які мають право учасниці бойових дій.

Героїні нашого дослідження це знають і свідомо продовжують брати участь в АТО, мотивацію отримання пільг не вважаючи для себе критичною, а то й чітко заперечуючи.

– Мені це не потрібно. Я тут не за учасника, не за кошти. Пропонували оформитися. Якщо це зроблять – добре, якщо ні – нічого страшного.

– Було би добре, якби держава визнала бойових волонтерів учасниками бойових дій.

…І навіть у тих випадках, коли військовослужбовиця офіційно оформилася на службу в ЗСУ, її фах за документами не завжди збігається із її фактичним родом занять. Такі труднощі із офіційним оформленням жінок на різні посади фактично роблять цих військовослужбовиць невидимими психологічно та юридично.

…Серед наших респонденток є випадки, скажімо, коли жінка-медик оформлена начальником польової лазні (при цьому самої лазні не існує). Інша учасниця дослідження розповідає, що її оформили бухгалтером, але при цьому вона служила гранатометницею.

…Оскільки офіційно антитерористична операція не є війною, на неї не поширюється воєнне законодавство, що створює юридичні колізії:

– В данном случае нам не дадут мужскую должность, хотя во время войны есть постановление, что, независимо от того, женщина ты или мужчина, должны и повышать звания, и давать должности.

Проте, попри концептуальне бачення Міністерством оборони ролі жінок на фронті як доглядової, допоміжної, третя частина учасниць нашого дослідження фактично обіймає суто бойові посади.

– Я – мінер: міную, розміновую. Іноді можу бути снайпером. Офіційно я – гранатометниця. У нас усі вміють робити все.

Окрім бойових посад, майже половина учасниць дослідження займаються на фронті медициною, і ще частина – штабною, організаційною, обслуговуючою діяльністю. Деякі жінки суміщають різні обов’язки».

 • КАМ’ЯНЧАНКИ-ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВИЦІ



Тетяна КАСІЯН – перша з кам’янчанок, яка добровільно мобілізувалася в зону АТО.

За освітою – фельдшер, до служби працювала медсестрою у відділенні гемодіалізу міської лікарні.

Свій вчинок дівчина, родом із Тернопільщини, пояснила просто: не могла сидіти вдома, коли в країні таке коїться. Тим паче, що її друзі та знайомі давно перебувають у зоні АТО.

Сьогодні дівчина служить у військовій частині, де піклується про здоров’я кожного бійця. А також по самі вуха поринула у військове життя із нарядами, чергуваннями та тренуваннями.

– До дембелю залишилося

два місяці. Й мене спокушають укласти контракт і продовжити службу, – каже військовослужбовиця Тетяна.  

«ЖІНКА, ЯКА ВТРАТИЛА КІНЦІВКУ, ТЕЖ ХОЧЕ ВИЙТИ ЗАМІЖ»

«Опитані жінки скаржаться на недостатнє забезпечення військовою формою та взуттям належних розмірів із боку держави, вказуючи, що купують її самі за свою зарплату, за кошти батьків, за волонтерські кошти:

– Усім забезпечена в достатній кількості, але держава допомоги не надавала.

– Таким людям, як я, потрібне індивідуальне пошиття. По-перше, я – жінка, а по-друге, нестандартна фігура.

– На женщин в армии ничего нету, такое впечатление, что их там не существует».

…Та сама ситуація і з жіночими засобами гігієни – ними респондентки теж не забезпечені. На медичне обслуговування загалом учасниці дослідження не скаржаться, тим паче, що половина з них самі є фронтовими медиками чи парамедиками, одна із респонденток сама повністю створила медичну службу в своєму підрозділі. Проте специфічне гінекологічне обслуговування армійська медицина не завжди передбачає:

– Так как мы находились в городе Счастье, там есть больница, поликлиника, куда можно обратиться конкретно женщинам по каким-либо узким вопросам, но, конечно, если бы мы находились где-то в поле, со стандартным госпиталем, я не уверена в возможности при необходимости решить какие-то проблемы…

– У будь-якому військовому госпіталі або лікарні в штаті є гінеколог. Якщо виникає потреба у вузькому спеціалісті, то вони є. Адже служать і жінки, і чоловіки. Але найближча лікарня за 35 кілометрів, а військовий госпіталь – то за 90 кілометрів.

– Жінки так само зазнають поранень. Наші нирки, шлунки і сечові міхури так само зношуються, нам так само сняться кошмари і приходять ті, кого ти не врятувала, і ті, кого ти відправила на той світ. Наша психіка уражається. Не всі журналістки, які стали кулеметницями, зможуть стати знову журналістками і писати про Форум видавців. Жінка, яка втратила кінцівку, теж хоче вийти заміж і хоче відчути, що вона залишилася жінкою».

«СОРОК ЧОЛОВІКІВ У КАЗАРМІ ТА ОДНА Я»

«Ще одне запитання анкети стосувалося проживання жінок із чоловіками. У відповідь на нього ми дізналися: незважаючи на те, що жінки повинні проживати в окремих приміщеннях, усе ж багато з них на фронті живуть разом із чоловіками. Спільне проживання комфортне за умови звички та розуміння такої вимушеності, а також тоді, коли стосунки із чоловіками-товаришами по службі у жінки хороші та дружні. Респондентки звикають до незручностей і ставляться до них із розумінням:

– Якось вже так звикла. Вони для мене – побратими, як рідні люди, тому особливого дискомфорту не відчуваю.

– …шматок недобудови, але в ньому зберігалися ліки і мій пляжний пластиковий шезлонг, на якому я спала.

– Спочатку було важко, що ніде не можна побути самій. Тоді в розташуванні була одна я з дівчат. Перші тижні два було особливо важко. Це зима. Постійно холодно. Сорок осіб у казармі. Душова не зачинялася. Я просила когось постояти на сторожі. Але потім звикла.

– В основному, дівчатам у батальйоні організовували окреме місце проживання. Але в деяких випадках, на позиціях, окремі бліндажі, звичайно, нам не будували. Тож спали на нарах разом, просто на різних поверхах. Коли потрібно було переодягнутись – чоловіки коректно виходили та чекали».

«ВОНА КИНУЛА ГРАНАТУ І ПРОДОВЖИЛА РОБИТИ ПЕРЕВ’ЯЗКУ»

«Чоловіками війна сприймається як серйозна чоловіча справа, а жінки вважаються негідними брати в ній участь і, мовляв, можуть лише обслуговувати чоловіків. Наші респондентки із цим не згідні, інакше не брали б участі в бойових діях.

– Оскільки я невеличкого зросту, вони взагалі не сприймали мене серйозно.

– Маю побратима, який просто доводив мене до сліз, кажучи: «Ти – баба, тобі тут не місце, народилась у спідниці – торохти каструлями». 

• КАМ’ЯНЧАНКИ-ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВИЦІ 

Офіцер Наталія МОРОЗ служить 15 років. Наразі виконує обов’язки заступника командира частини з тилу, начальника медслужби та начальника охорони праці військової частини А-3290, яка входить до складу 48-ї інженерної бригади, що дислокується в Кам’янці-Подільському.

Змалку не з чуток знала смак військового життя – батько служив в авіації. За фахом – військовий медик. Лікує мобілізованих солдатів, контрактників, кадрових військових. Відколи триває АТО, надає психологічну допомогу воїнам.

– Роботу свою люблю. Не погоджуюся з поширеним стереотипом, що ця професія не для жінок. Для чоловіків, які служать в армії, ми є моральною підтримкою, спонукаємо їх завжди бути охайними та галантними, контролювати себе у міцних висловлюваннях, – вважає майор Наталія Мороз.

  

– Ну, были самовлюбленные пингвины, которые считали, что «бабе не место на войне, слишком слабые существа». После этого я им доказывала, что им до таких слабых – как до Москвы пешком.

– Три місяці на фронті, з пораненими, з переживаннями, пов’язаними із їхнім станом, у небезпеці – абсолютно на рівні з чоловіками. Внесок жінки-медика і внесок чоловіка-стрілка, наприклад, не можна порівнювати, хто з нас потрібніший на війні. Але казати, що чоловік має бути на війні, а жінка – ні, недопустимо, як і казати, що співати чи готувати їжу має право тільки жінка.

…Респондентки наводять конкретні приклади жіночих військових успіхів.

– Чула про дівчину з позивним «Кошка», яка, будучи пораненою, надавала допомогу бійцю. Їй кричать: «За вікном сєпари!», а вона кинула туди гранату і продовжила робити перев’язку.

– Багато дівчат витягували наших хлопців з-під обстрілів…

Це героїзм, звичайно. В нас зараз «Мама» лікується після контузії гранатою. Це жінка невеличкого зросту, та вона тягнула на собі поранених хлопців і допомагала їм.

– У нас про кожну жінку є історії. Кожна з них зробила свій внесок на війні. Взагалі щодо жінки, яка добровільно поїхала воювати, вже зробила героїчний вчинок, не важливо, чи варила вона їсти, чи була снайпером».

«ЯКБИ МІНІСТРОМ ОБОРОНИ В УКРАЇНІ СТАЛА ЖІНКА…»

«Державні дані про кількість жінок, яким було надано статус учасниці АТО, не доступні на сьогодні, хоча, за повідомленнями в українських ЗМІ, близько 25% від 250000 військовослужбовців України – жінки…

…На запитання про те, що може допомогти жінкам, які вже воюють в АТО, експертки зазначали про їхню видимість, причому, не лише як жертв, а як героїнь:

– На мою думку, нині треба якомога більше писати й говорити про цих жінок. Не отак, коли дівчині відірвало ноги, і ми про це дізнались…

…Адвокатка Олена Білецька зазначає про важливість надання жінкам відповідного статусу, підтримку бійчинь із боку жіночих організацій і майбутнє цих жінок після того, як закінчиться війна: «Що їх чекає? Я знаю, що на сьогоднішній день ті жінки, які воюють, не зможуть повернутися до нормального життя. Вони не зможуть працювати так, як раніше. Вони будуть явно вираженими лідерами, і їм потрібно буде зовсім інше. У цьому я впевнена». Депутатка Марія Іонова дотримується такої ж думки, вважаючи, що жінок потрібно буде більше залучати до сфери національної безпеки і прийняття рішень щодо оборони країни. Смілива думка висловлюється: «Мені здається, що великою перевагою було б, якби міністром оборони в Україні стала жінка. Така практика, до речі, стає все поширенішою в країнах Європи: Німеччині, Нідерландах, Швеції».

…Інша проблема, з якою стикаються жінки АТО, – це повернення додому. В процесі реінтеграції виникають труднощі на психологічному, побутовому і бюрократичному рівнях. По-перше, солдатки повертаються із посттравматичним стресовим розладом. Якщо у статтях про чоловіків, які повернулися з АТО, ПТСД проявляється в більш різкій формі: гнів, агресія, дратівливість, алкоголізм, то у жінок – у вигляді почуття провини, жертовності, відстороненості:

– У перший тиждень після приїзду додому було дуже важко. Нам дали час для відпочинку. І я майже цілий тиждень пробула вдома: нікуди не ходила, просто пролежала і просиділа на дивані, обмірковуючи все, що побачила там.

– Я нахожусь на грани двух жизней: жизни там и жизни здесь. Иногда не могу подобрать слов, чтоб описать ту жизнь, которая происходит сейчас там. Есть пару человек, которых я вытащила в Илловайске, и они у меня потом под Дебальцево погибли. Но, конечно, когда ты понимаешь, что нужна там, то готова все бросить и бежать туда»…

За матеріалами соцдослідження підготувала Тетяна ДИКА.

Координатор проекту, в рамках якого проводилося соціологічне дослідження «Невидимий батальйон: участь жінок у військових діях в АТО», Марія Берлінська – кам’янчанка, активна учасниця Майдану. Під час навчання в Києво-Могилянській академії пішла воювати на схід, займалася нетиповою для жінок і загалом для української армії справою – безпілотною аеророзвідкою. Воювала в складі добровольчого батальйону «Айдар». 

Повний текст дослідження доступний в Інтернеті.