«МОЯ ЦІЛЬ – ВІДКРИТИ ЛЮДЯМ ОЧІ НА ПРОБЛЕМУ»
Традиційно напередодні професійного свята журналістів продовжуємо знайомити кам’янчан з нашими колегами. Ім’я 25-річного Дмитра ШЕРЕМЕТИ сьогодні відоме не лише завдяки щоденному відслідковуванню та оперативному висвітленню новин Кам’янця-Подільського на хмельницькому Інтернет-ресурсі «Незалежний громадський портал». Молодий журналіст заявив про себе й завдяки проведенню власних журналістських розслідувань на місцевому рівні.
«У ЖУРНАЛІСТИКУ МЕНЕ ТЯГНУЛО»
– Підпис «Дмитро Шеремета» можна знайти під багатьма публікаціями на «Незалежному громадському порталі», який став досить популярним серед кам’янчан. Дмитре, ким був створений проект?
– Громадський портал на волонтерських засадах створили двоє хлопців-журналістів із Хмельницького – Віталій Тараненко, який паралельно працює власкором в УНІАНі, та Вадим Олексюк, шеф-редактор проекту. Років зо три вони розкручували НГП. Його рейтинг спочатку був не дуже високим, а потім, у часи головування в області Василя Ядухи, коли ще ніхто не дозволяв собі його критикувати, хлопці зрозуміли, що цим моментом треба скористатися – і почали проводити розслідування. Джерелами інформації стали новостворені економічні реєстри, «Вісник державних закупівель». Був сильний тиск із боку влади, зате порталу вдалося знайти свого читача. А вже після Євромайдану для НГП знайшовся й інвестор – підприємець, який мав бажання і можливість допомогти проекту розвиватися.
– НГП не залишає поза увагою і кам’янецькі новини. Саме ти їх і висвітлюєш на порталі. Коли почав там працювати?
– Дописувати в НГП почав для того, щоб не зникати з журналістського простору. Паралельно писав і для інших видань. А стабільно в штаті порталу працюю з квітня 2014-го. Пишу про новини Кам’янця, вибираючи такі матеріали, які були б цікавими читачу на рівні області. Для одного журналіста це колосальний обсяг роботи, але за ці роки вдалося налагодити зв’язки з людьми, які можуть «підкинути» тему.
– Втім працювати в журналістиці ти розпочав ще до існування НГП.
– Шість років тому, ще під час навчання на факультеті іноземної філології в національному університеті, мене зацікавила тема перейменування кам’янецьких вулиць – тих, до речі, що сьогодні в декомунізаційному списку. Я написав статтю, яку опублікувала місцева газета «Фортеця». Пізніше почав працювати в «Діловому місті». Але згодом довелося влаштуватися на роботу, не пов’язану з журналістською діяльністю, бо місцеві газети грошей майже не платили. Та коли ці видання мене знову запросили до співпраці, відмовитися не міг – в журналістику мене тягнуло.
«ТРАПЛЯЛОСЯ, ЩО ВИРИВАЛИ З РУК ПОСВІДЧЕННЯ Й ФОТОАПАРАТ»
– Дмитре, останнім часом ти взявся проводити власні журналістські розслідування, завдяки чому вдалося винести на загал чимало викривальних фактів, цікавих не лише для кам’янчан. Це, для прикладу, опублікована нещодавно історія про оренду Кам’янцем твердопаливних котлів, що обходиться міському бюджету в рази дорожче, ніж їхня собівартість. Чи є хоч якась реакція на такі статті?
– Звичайно, хочеться, щоб відповідні служби звернули увагу на опубліковану інформацію. Як, скажімо, одного разу під час виборів я прямо із засідання виборчої комісії скинув на сайт матеріал про зникнення печаток – і мені одразу зателефонували із СБУ, а ввечері викликали до себе голову комісії.
Результат від таких матеріалів є, хоч часто про нього не знають пересічні люди. Наприклад, рік тому я проводив розслідування з приводу розкрадання «Кам’янець-Подільського АТП-16855». Близько трьох місяців мені знадобилося на переписку з прокуратурою, запити, отримання коментарів і пошуки колишнього директора. Тоді мою статтю передрукували інші видання, і нове керівництво АТП побачило, що тема може розгорітися. Це дало поштовх. Працівники, яким підприємство заборгувало великі гроші, звернулися в Генпрокуратуру з новими нюансами справи, і цим зацікавилися інші ЗМІ.
– Розслідування окремих тем не завжди обходиться без погроз з боку зацікавлених осіб. Чи часто ти відчував це на собі?
– Були випадки, коли в мене виривали з рук посвідчення й фотоапарат. Якось я проліз на будівництво, на бастіоні в Старому місті. Нині там перекрито, кажуть, що будується музей під відкритим небом. Тоді про це ніхто не знав. Я вирішив подивитися, чому все засекречено. Відразу приїхав солідний дядько, який не представився. Я показав редакційне посвідчення, але мені це не допомогло… Потім мене перепросили, та я досі шкодую, що не довів справу до міліції.
Знаю, що часто певні особи не раді розслідуванню. Але вони вважають, що в таких випадках краще не коментувати ситуації зовсім, відмовчатися. І це велика проблема. Часом ти розкручуєш тему, збираєш докази, а вона тиждень обговорюється і забувається, її просто заминають…
«ГОЛОВНЕ, ЩОБ ІНФОРМАЦІЮ НЕ ПЕРЕКРУЧУВАЛИ»
– Чи багато часу в тебе займає грунтовне розслідування?
– По-різному буває. Іноді це займає півтора-два місяці з того моменту, коли ти береш до рук один офіційний папір і починаєш шукати інші документи. Хоча часто вони не публікуються, а потрібні для того, щоб самому розібратися в ситуації.
А буває прийшов, витребував документ, записав коментар – і стаття готова. Так було, коли писав про те, як колишній голова РДА Михайло Желізник видав своєму батькові землю. На це пішло півтора тижня.
А от щодо котелень, то лише на узгодження я витратив місяць – радився з медіаюристом з Інституту розвитку регіональної преси. Він чи не весь мій текст обвів червоним, щоб з’ясувати, чи є диктофонний запис, хто підтвердив, як я перевірив. На ці «детальки» йде багато часу. Інколи одне маленьке речення треба перевіряти день, особливо, якщо ти щось стверджуєш. Часто зацікавлені люди знаходять одну несуттєву погрішність в опублікованому розслідуванні й переводять тему на неї, щоб відволікти від головної ідеї статті.
– Чи доходила справа до судових тяганин?
– Ні, від суду Бог милував. Колись, правда, представник Правого сектору Олександр Кравченко кричав, що буде судитися, хоча я досі не розумію, чому. Він обмовився про «загрозу провокацій, у тому числі з використанням вибухових пристроїв», тож я так і написав. А згодом він сказав, що такого не казав, хоча в мене був аудіозапис…
Ще декілька депутатів погрожували судом – їм не подобалося, що я, як вони казали, «стверджую».
– Тобі часто доводиться висвітлювати політичне життя міста. Чи тяжієш до якихось конкретних політсил і чи дозволяєш собі ставати на чийсь бік у конфліктних ситуаціях?
– До жодної партії не тяжію, особливо після того, як у це вник і зрозумів, наскільки все брудно й закулісно. Часом трапляється, що певна партія чи особа обізнана в ситуації, і ти мусиш саме в неї брати коментар, хоча в деяких випадках це виглядає як зацікавленість. Якщо конкретний депутат підняв на сесії важливе питання, то, звичайно, я про нього напишу, з якої партії він би не був. І це зовсім не лобіювання чиїхсь інтересів. Не на партію треба звертати увагу, а на проблематику.
Часто скандальні статті з мого дозволу передруковували собі інші ресурси, для прикладу, газета «Свободи». Я не забороняю, навіть якщо комусь це принесе плюсик. Та на здоров’я! Моя ціль, насамперед, – відкрити людям очі на проблему. Головне, щоб інформація не перекручувалася.
– У тебе, незважаючи на молодий вік, є гарна сім’я: дружина Світлана й донька Віка. Чи вдається, працюючи регіональним журналістом, достатньо заробляти, аби утримувати їх?
– Хочу купити собі футболку з надписом: «Журналіста годують не ноги, а зарплата його дружини». Це, звичайно, жарт. Хоча насправді на регіональному рівні професія журналіста дійсно недостатньо оплачується. Тому я паралельно займаюся іншою роботою, яка не заважає журналістиці, або ж дописую в центральні ЗМІ. Крім того, є задум створити власний Інтернет-портал.
