ВОЛОНТЕР КОНОНОВ: ПРО СХІД, СИРІТ І ПЕРЕМОГУ

Про війну кам’янчанин Микола КОНОНОВ знав не з чуток. Бачив її на власні очі, пропустив крізь серце ще в Афганістані, де проходив військову службу. Душевні та тілесні рани, привезені звідти, й досі нагадують про себе. 

Коли біда прийшла вже на його рідну землю – загарбники нахабно забрали Крим, а потім вторглися на схід – розумів, що сидіти, склавши руки, не має морального права. Стан здоров’я не дозволяв взяти до рук зброю, тож вирішив допомагати армії в тилу. Волонтер Микола Кононов ось уже понад два роки живе від поїздки до поїздки на схід. Його підприємницька діяльність, а це станція техобслуговування, для чоловіка перетворилася на волонтерську справу. Адже всі працівники майстерні долучаються до ремонту та реставрації сотень авто, пошкоджених у зоні АТО. А маршрути в Донецькій і Луганській областях, які ведуть до наших хлопців, дитбудинків і шкіл, чоловік знайде навіть уночі. 

Про волонтерство як стиль життя, допомогу бійцям у зоні АТО, настрої на сході наша розмова із Миколою Володимировичем. 

– З чого почалася Ваша волонтерська діяльність?

– Із Євромайдану. Часто їздив туди від місцевої Спілки афганців. Був і під час переломних подій 18-20 лютого. Побачене і пережите там щось змінило в моїй душі, світогляді. Умовна безпечність, бо жили у мирній країні й навіть подумати не могли про військові протистояння, переродилася в інше, протилежне, відчуття – сприйняття смерті. Але серце розривається, коли усвідомлюю, що гине цвіт нації, молоді люди, яким ще жити і жити, розвивати країну, виховувати дітей. 

Коли почався захват Криму та Донбасу, навіть мови не було, щоб сидіти вдома. Рвався до бою, але підірване в Афганістані здоров’я не дозволило піти на війну. Вирішив допомагати армії та країні волонтерством. Спочатку робив те, що вмів найкраще, – ремонтував пошкоджені автомобілі. Познайомившись із представниками громадської організації допомоги інвалідам та учасникам АТО «Істина Добра» Валерієм Шкуренковим і Ніною Скавренюк, почав долучатися до збирання допомоги для військових і доставки її в зону АТО. 

– Гаманці кам’янчан суттєво підірвала економічна криза. Чи зменшилася їхня допомога військовим? 

– Війна триває. Ворог не питає, чи є у нас гроші. Тому будь-якими способами мусимо забезпечити хлопців. Жителі нашого міста і району допомагають, хто чим може. Багато необхідного надходить не для конкретних адресатів. Ніколи не відмовляють нам місцеві підприємці: Шутнівецька і Тарасівська ковбасні, брати із Жовтневого Руслан та Олег Бойчуки, Олег Вербовий, який пройшов Ліван… Крім того, два автомобілі передали з Америки, ліки, обладнання, джгути – із Великобританії, кошти переказують заробітчани. Від Спілки ветеранів Афганістану передали два автомобілі. 

Усіх благодійників не перерахуєш, але я вдячний кожному, хто допомагає. Виручає і «Нова Пошта», адже одним бусом усе не довезеш. Ні часу, ні автомобіля не шкодує наш постійний водій Володимир Розборський. 

Хоча на передовій їжі, ліків, бронежилетів, касок вистачає, але замало якісної зброї, яка коштує тисячі євро. 

– Крім військових, Ви ще активно допомагаєте дітям зі сходу. Як їм живеться в умовах війни? 

– Найстрашніше заходити в сиротинці. Малеча зі сльозами біжить до нас, протягує рученятка, горнеться, обіймає… Ті, хто не пам’ятає рідних, кажуть: «Це наші батьки за нами прийшли…», старшенькі чекають, що скоро їх заберуть додому. Ми ж усвідомлюємо, що вже не заберуть. Плачуть вони, ридаємо і ми. 

Коли роздаємо продукти, солодощі, речі, вдивляються переляканими і голодними оченятами, переймаються, щоб усім вистачило… 

У школах на відвойованих територіях вражає тиша на перервах. Замість того, щоб галасувати і бігати коридорами, школярі влаштовують чемпіонати із настільних ігор. 

Дітки просяться на екскурсії до нас, у Західну Україну. Хай би частіше приїжджали, побачили, як ми тут живемо, що немає тут бандерівців, яких і досі там бояться. Вони могли би багато чого розповісти батькам. 

– А які настрої місцевого населення на відвойованих територіях? 

– Там з’явилося більше українських біг-бордів. Шанують нашу символіку, часто замовляють вишиванки. 

Об’їздив я чи не всі села і міста, підконтрольні українським військам, а також «сіру зону» – смугу нейтральної території. Життя туди починає повертатися. Скажімо, в напрямку Щастя ввечері у будинках усе більше світла. Колоситься пшениця. Гарна вона тут, налита сонцем і напоєна дощами. Але є поля, на яких ще стоять танки… Про війну нагадують вказівники, потрощені осколками, чималі вирви на дорогах, ущент розбиті будинки. 

Про спокій тут поки що мріють. Моя знайома, яка виконує обов’язки коменданта декількох сіл «сірої зони», замість помади в кишенях тримає пістолет і дві гранати. Каже, якщо спіймають бойовики, одну кине в них, а другу – для себе, бо не хоче бути другою Савченко. 

І таких там багато. Смерть – повсякденність, люди не бояться її. 

– Ви народилися в Росії і маєте там рідних. Як вони ставляться до Вашої громадянської позиції? 

– Народився у Воронежі, жив у Криму, де мав власну справу. Донедавна моя проукраїнська позиція нікого не хвилювала. Але з початком бойових дій рідні з Росії телефонують, кличуть до себе, щоб бандерівці не дізналися про російське коріння. Але маю підтримку сестри. Вона пережила те ж саме, бо її чоловік із Чечні. Одного разу вона мені сказала: «Николай, берегись! В Украине русские работают за тем же сценарием, что и у нас. Нам тоже говорили, что у нас террористы и их надо уничтожать». 

– Миколо Володимировичу, Ви – людина віруюча. А як на фронті ставляться до релігії? 

– Парафіяни всіх церков допомагають військовим. Серед капеланів є священики православні Київського патріархату та католики. Церкву часто облаштовують у маленькому наметі. Але їхня допомога там безцінна, не кажучи вже про сповіді та настанови. На власному досвіді військові переконалися у чудодійній силі стрітенської свічки. Капелани запалюють її перед початком обстрілів, і навіть найстрашніші бої не можуть загасити вогню. 

Повернувшись з Афганістану, був ініціатором будівництва церкви в Оленівці. Нещодавно розпочали зводити капличку в селі Кам’янка. Впевнений, що віра в Бога, любов до країни і наші діти зупинять цю нікому не потрібну війну. 

Вікторія КОЖЕВНІКОВА.