КОСТЮМОТЕРАПІЯ У ФОРТЕЦІ

Завітати до кам’янецької фортеці – й хоч на півгодинки перевтілитися на мужнього воїна чи вишукану даму. Починаючи з минулого року, таку можливість надає майстриня Ірина Шухтуєва, котра займається пошиттям і прокатом історичного одягу. Її ім’я швидко стало відомим у місті, адже нині мало яке свято в Кам’янці обходиться без костюмів Шухтуєвої. Втім приїхала Ірина Георгіївна сюди лише два роки тому – після анексії рідного їй Кримського півострова. Тож перед тим, як висвітлити творчу діяльність майстрині, варто трішки подати її невеличкий життєпис і розповісти про всі труднощі, які довелося подолати перед приїздом до Кам’янця.

«У СЕВАСТОПОЛІ ДУЖЕ БАГАТО МІФІВ…»

– Я народилася і виросла в Алушті, – розповідає Ірина Георгіївна. – По батьківській лінії в мене всі були кримчанами, а мамині предки – це поляки, котрі приїхали наприкінці ХІХ століття в Севастополь. Навчалася в інституті кінематографії в Москві. Була можливість там залишитися, але про таке навіть і не думала: як житиму без Криму, без моря? Деякий час працювала на Ялтинській кіностудії, але коли народилася дочка, зрозуміла: або діти, або кіно. Згодом ми переїхали в Севастополь, адже, продавши квартиру в Ялті, там можна було придбати просторий будинок.

У Севастополі працювала на телебаченні (це було після Помаранчевої революції). Вела християнську програму та передачу про національні общини. Спочатку не могла зрозуміти, чому ніхто не хоче братися за тему національних громад, адже ми всі в Криму живемо дружно. Та насправді в Севастополі був глибший шовінізм, якого я одразу не помітила, адже переважно спілкувалася з греками, німцями та кримськими татара-

ми, за плечима яких була депортація. Російська громада трималася якось відособлено. Вже згодом запитувала в людей: «Чому в Севастополі всі за Росію?». «Ну як, – відповідали мені, – в багатьох брат, сват, чоловік чи батько служать у російському флоті».

У Севастополі дуже багато міфів, і люди не хочуть із ними прощатися, бо це їхнє минуле. От у гімні міста співається: «Легендарный Севастополь, неприступный для врагов…». Насправді ж дві оборони Севастополя було бездарно провалено, вулиці названо іменами офіцерів і генералів, котрі покинули місто і залишили свою армію без наказів, патронів і продуктів під час Другої світової війни, відпливши на підводних човнах. Про це знають, але… легендарний Севастополь.

Після народження четвертої дитини я залишила телебачення. Займалася Інтернет-порталом «Католицький Крим». Мої діти навчалися в єдиній у місті українській школі, але і її закрили десь 2012 року. Я судилася з нашим відділом освіти, а у відповідь отримувала погрози. Тому перевела дітей на дистанційне навчання у Сімферополь.

– Та все ж відголоски Революції Гідності були відчутні і в Севастополі?

– Ми виходили на місцевий Майдан лише по неділях на одну годину. Оголошували, що тримаємося разом із київським Майданом, молилися, співали Гімн України, розповідали новини. Я як журналіст бачила трішки більше, ніж показували по телебаченню та писали в газетах.

В останні тижні збиратися вже було дуже небезпечно, адже до нас підходили представники російського блоку з пищалками, свистками, не давали говорити. І хоч міліція охороняла учасників Майдану, проросійські активісти кидалися на нас, виривали плакати. Це здавалося схожим на якусь біснуватість, неначе злі духи керували цими перекошеними від ненависті обличчями. Бувало зранку просинаєшся, і з’являється якийсь зовсім незрозумілий тваринний страх, лише після молитви він відступав. Здавалося, що всі люди були вражені цим страхом. Згодом прочитала інформацію, що в повітря могли викидати металевий дрібний пил, який посилював електромагнітні випромінювання, що впливають на людський мозок.

Неподалік біля нас розміщувалася військова частина, яку заблокували російські військові. А в Ялті я навіть зняла на телефон і виклала в Інтернет відео, як у санаторій Чорноморського флоту приїхали два здоровенні КамАЗи, з яких виходили військові. Мене вигнали, але телефон не відібрали. Російські військові почувалися в Криму дуже спокійно. Із Севастополя автобуси їздили по всьому півострову, щоб проводити мітинги, до них просто приєднувалися люди з якихось російських культурних спільнот. Підтримували мітинги і бабусі-пенсіонерки, яким наобіцяли великі пенсії. Люди бачили, що приїхали росіяни і швиряються грошима, значить – багаті. Пропаганда свою справу зробила. Моя мама ще пам’ятає часи до 1954 року, коли Крим був російським, тож сприйняла це спокійніше. Але я так не можу. Мене кримчани запитували, чому ми виїхали. Я відповідала: «Не хочемо жити в 1937-му році».

У ПОШУКАХ НОВОЇ ДОЛІ

– З Криму ми спочатку виїхали в Київ, де живе моя старша донька, – продовжує Ірина Шухтуєва. – Там мали можливість зачепитися за житло, роботу. Але згодом волонтери із Кам’янця написали, що можуть прийняти сім’ї. Вирішили приїхати.

Ще колись у Криму я дітям на стіні в спальні намалювала фортецю на зеленому пагорбі. Коли ми приїхали сюди, в мене склалося враження, що то була та сама кам’янецька фортеця.

Тут ми жодного разу не чули поганого слова, чиновники були відкриті для нас, допомагала соціальна служба. Перші півроку прожили в директорській квартирі заводу «Механік», де нас прихистив Ярослав Крочак. А тепер уже близько двох років мешкаємо в будинку Юзефа Варфоломеєва, котрий узяв нас до себе, навіть не знаючи нашої родини. В Криму ми б ніколи не отримали такої уваги і допомоги. А тут відчули: візьміть усе, що вам потрібно.

– Перш ніж зайнятися пошиттям костюмів, Ви намагалися розвивати в місті танець фламенко…

– Я займалася фламенко в Севастополі, тож хотіла тут продовжувати, спробувати викладати ази. Коли їхала в маршрутці, розповіла про це незнайомій жінці, а вона відповіла: «Ви відкривайте заняття, я до вас прийду!». Правда, прийшла вона лише один раз, але якби не її слова, я б не наважилася на цей крок. Така підтримка людей мені дуже допомагала. Директор центру «Розмай» дозволив користуватися залом. Група в нас зібралася невеличка, деякий час ми позаймалися. Фламенко – взагалі окрема тема. Якщо починаєш танцювати, складно зупинитися. Це культура самовираження. Люди танцюють те, про що думають.

Додамо, що в Ірини Шухтуєвої творча вся сім’я. Її чоловік Олексій – майстер на всі руки, деякий час у Кам’янці займався в кузні, навчався у Юрія Галецького. Але нині, щоб утримувати сім’ю, працює як будівельник. Старша донька Станіслава здобула освіту режисера. Поліна займається реконструкцією, малюванням та акторською грою, Жанна навчається у художній школі, а 10-річний Вітя грає на скрипці й наразі вже вчить концерт Вівальді.

«МЕНІ НЕ ЦІКАВО ЗАЙМАТИСЯ БІЗНЕСОМ, Я ДІЛЮСЯ ВРАЖЕННЯМИ»

– Ірино Георгіївно, звідки ж ідея пошиття і прокату костюмів, адже Ви цим раніше не займалися?

– Знаєте, коли я завітала до фортеці, то подумала, що хотіла б тут походити в давньому костюмі. Потім почала цікавитися історією міста, й ідея набрала певних обрисів.

Шити я навчилася ще в школі. Крім того, в мене три доньки, тож постійно доводилося мати справу з шиттям. Знайшла грантову програму, завдяки якій зуміла втілити свій проект. Швейну, вишивальну машинки та оверлок отримала завдяки гранту ООН,

через громадську організацію «Крим SOS», яка займається підтримкою переселенців. Отак почала шити. Про ідею прокату костюмів розповіла директору департаменту гуманітарної політики Альоні Куземі, яка пообіцяла підтримати проект.

Для мене важливо, щоб у місті була стратегія розвитку. Якщо Одеса, Львів, раніше – Ялта – це як квіти, які вже розпустилися, то Кам’янець-Подільський – ще бутон, котрий у туристичному плані має чимало перспектив.

– Який історичний період і чию культуру відображають Ваші костюми?

– Я переглянула багато зображень одягу середньовіччя та пізніших часів. Намагаюся шити такі костюми, в яких насправді колись ходили у фортеці. Тут були і шведські мушкетери, і шляхта, і литовські князі, хочеться передати й гетьманський дух.

Взагалі у давні часи одяг був доволі схожим між собою, тож є чимало речей, котрі можна скомпонувати. От, наприклад, костюм шляхтича. Якщо ми до нього одягнемо шапку з пером – буде гетьман, якщо чалму – турецький султан, якщо берет – італійський купець. Є можливість варіювати залежно від персонажів, часу або ж просто стилю. Іноді мене запитують: «А що підходить до цього костюма?». Відповідаю: «Що підходить, те я вам і підберу».

Буває, наряджаю жінок у середньовічний одяг, а вони кажуть, що схожі на монахинь. Пояснюю їм – це тому, що монахині зберегли той образ, який був давно. Насправді вони виглядають як жінки середньовіччя.

Фактично всі мої костюми – це власна дизайнерська розробка. Шию відповідно до певного пласта історії, але можу в іншому місці зробити шнурівку чи якусь іншу деталізацію. Головне – стилізація. Якщо в наш час мода змінюється кожне десятиліття, то щодо давніх віків можна сказати: це одяг такого-то століття, або навіть двох.

– Де берете тканини для костюмів?

– У Кам’янці дуже маленький вибір тканин для моєї теми. Часом купую в «гуманітарці» штори, вони бувають із доволі незвичних тканин. У нас як переселенців є доступ до гуманітарної допомоги, тож іноді знаходжу цікаву річ, з якої можна зробити щось класне. Буває, тканина лежить півроку, а потім, побачивши інший відріз, розумію, що разом із цього можна пошити сукню.

– Чи буває, що клієнти, помірявши костюм, хочуть його викупити?

– Іноді буває, але я цей одяг не продаю, оскільки він пошитий просто для фотографування. Часом запитують, чи не боюся, що люди підуть у костюмі і не повернуться. По-перше, в Кам’янці не так багато крадуть. По-друге, костюми для прокату не придатні для постійного носіння (хоч дещо можна й носити). Це декорація. От у реконструкторів, які намагаються повністю автентично пошити давній одяг, костюми справді дорогі. А мені, скажімо, одну і ту саму сукню доводиться одягати на жінок різних розмірів, тому роблю їх на липучках.

– Відчуваєте зацікавлення туристів Вашими виробами?

– Дуже приємно, коли приїжджають люди з інших міст і кажуть, що про нас уже чули. От восени спеціально приїхали молоді люди з Одеси: хлопець вирішив зробити дівчині несподіване освідчення в фортеці з інсценізацією, перед тим переодягнувшись із друзями в лицарів.

Підходять туристи з різних країн, тож доводиться вчити іноземні мови. Ось туристка з Польщі розповідала, що в них можна взяти історичний костюм напрокат хіба в театрах, а щоб у старовинних замках – такого немає. Але сказала, що читала про мої костюми в якогось польського блогера, який був тут і написав про них.

Кам’янець – невелике місто, але сюди приїжджають багато людей. Я от виросла в Алушті, то там улітку населення збільшувалося в 10 разів, бо прибували відпочивальники з усієї країни. Тут схоже. Подобається, коли до мене підходять сім’ї з багатьма дітьми. Намагаюся потішити всіх, навіть найменших.

І все ж у фортеці в мене сезонна робота, бо коли холодно, люди вже не переодягаються. Іноді пропонують «розширяти» справу, та мені не цікаво займатися бізнесом, я хочу отримувати задоволення від роботи, адже це передається й відвідувачам. Тоді виходить, що я ділюся задоволенням, враженнями.

Колись клієнти сказали, що в мене тут костюмотерапія. Буває, вдягаю на людину костюм, а їй кажуть: «Тобі треба було народитися в такому-то столітті». Таке враження, що люди молодшають. Спрацьовує той момент, що чоловіки починають відчувати себе лицарями, а жінки згадують про жіночність – інші хода, постава. Нині ж люди одягаються просто зручно… Траплялося, одягаю пару – і вони взаємно освідчуються в коханні, неначе вперше одне одного побачили. Дуже змінюється образ. У нас же сприйняття історії ідеалістичне. Якщо ми уявляємо середньовіччя – то це прекрасна дама і лицар, якісь розбійники відходять на інший план.

– Окрім прокату костюмів, Ваш одяг часто використовується під час різних міських заходів…

– Мені цікаво брати участь у різних проектах. Приємно, коли використовують костюми, отже, мою роботу цінують.