ШАНСИ ВСЕ ЩЕ Є!

Шість років тому вдумливий львівський журналіст Остап Дроздов писав: «Україна для багатьох ­ це назва країни, в якій він живе. Не цінність, не ідентичність і не вектор у майбутнє, а проста топонімічна на зва. Це ­ не провина, не заслуга і не виправдання. Це констатація потягу сучасних українців до малої батьківщини і відрази до великої Батьківщини».

Революція Гідності, що розпочалася в листопаді 2013 року, піддала значному сумніву категоричні висновки наведеної цитати. Ми полюбили ходити у вишиванках, добре навчилися на звернення «Слава Україні!» негайно відповідати: «Героям Слава!». Ми, натхненно співаючи: «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», віддано тримаємо руку на серці.

Але багато з нас, попри достатньо засвоєні зовнішні атрибути, досі так і не витравили із себе радянський дух, який нині перетворився на неприємний душок. Бо як інакше можна розцінити нещодавні 20 колективних звернень мешканців Ка­м’янця з абсолютно ідентичними текстами про те, аби залишити вулиці Червоноармійській її більшовицьку назву, дану 1936 року на честь поборення в місті влади Української Народної Республіки частинами Червоної армії, й не перейменовувати її на вулицю Героїв Небесної Сотні? Та й ще недолугі організатори цієї ганебної акції з колективними листами (м’якші слова важко підшукати) свідомо ввели в оману підписантів, що Червоноармійську названо на честь визволення міста в березні 1944 року й перейменуванням вулиці міська влада хоче познущатися над світлою па­м’яттю полеглих. Психологічно можна зрозуміти людей старшого віку, більша частина життя яких пройшла в координатах іншої ідеологічної системи, але ж варто думати не тільки про минуле, а й про майбутнє, про молодь, яка не сповідує зашкаруб­лих ідеологем юності своїх дідусів і бабусь, ­ і передати їй місто без одіозних назв із тоталітарного минулого.

Та й наше націоналістичне крило, будучи на словах прихильниками ідеалів свободи, досить часто тяжіє до методів, апробованих більшовиками. Це, зокрема, нетерпимість до думки іншого, якщо вона не збігається з твоєю. В такому разі опонента можуть ледь не маразматиком обізвати.

А взагалі-­то, процеси в Украї­ні, хоч і не так швидко, як хотілося, йдуть. Держава легко ніколи не будувалася, а тим паче з такою непростою історією, як в України. Звернемося до думок ще одного представника Львова ­- доктора історичних наук Ярослава Грицака. Розмірковуючи в монографії про Івана Франка над поняттям батьківщини, дослідник зазначає, що «в самого Шевченка Україна як батьківщина має ще територіальне, а не національне значення: він багато пише про Україну, але в словнику його мови ні разу не зафіксовано ще терміна українець/українка».

Щодо Галичини, то одноліток Івана Франка, отець Филимон Тар­навський, писав, що «назва українець в тих часах (рік 1897­й) ще многим навіть не була знана». Тож, як зазначає Ярослав Грицак, «коли українські патріоти в Галичині намагалися запровадити цей термін серед селян, то натикалися на стіну нерозуміння».

Ці історичні приклади засвідчують, що в українців, які за якусь сотню років досягли знач­ного прогресу в своїй ідентифіка­ції, є серйозні шанси на майбутнє. Головне, аби ці шанси не бу­ло змарновано нашим вічним за­спокійливим принципом: «Якось воно буде. Ще ніколи так не було, щоб ніяк не було».