Валерій КОРОЛЬ: «ІНФОРМАЦІЙНЕ ПРОТИСТОЯННЯ ЗОВНІШНЬОМУ АГРЕСОРУ НЕ ПРОСТО ВАЖЛИВЕ, А ВИЗНАЧАЄ РЕЗУЛЬТАТ ПРОТИСТОЯННЯ ЗБРОЙНОГО»

Ще один непересічний наш земляк, який робить величезну справу задля перемоги України, – Валерій Король. Валерій Григорович – полковник запасу, учасник бойових дій, сьогодні він доцент кафедри військової журналістики, старший науковий співробітник Лінгвістичного науково-дослідного центру Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Нині 56-річний Валерій Король воює на інформаційному фронті, постійно підживлюючи власними дослідженнями боротьбу з гібридним тероризмом путінського режиму. Своїми думками пан Валерій поділився з нами.

«ПРОТИ НАС ГРАМОТНО ПРАЦЮВАЛИ ІНФОРМАЦІЙНІ СЛУЖБИ РОСІЙСЬКИХ ЗБРОЙНИХ СИЛ, ЯКИМ ДОПОМАГАЛИ МОСКОВСЬКІ ЦЕНТРАЛЬНІ ЗМІ»

– Валерію Григоровичу, Ваші колеги кажуть, що саме Ви заклали підвалини інформаційної протидії Росії. В чому вона полягала?

– Ну, це занадто висока оцінка, і я не можу собі приписувати лаври основоположника цього напряму. Крім того, тут у нас, як не прикро, більше проблем, ніж досягнень. До того ж, як бачимо, й досі відсутня чітка система саме інформаційної протидії російському агресору.

Правда в тому, що цю загрозу бачила достатня кількість людей, зокрема і в Міністерстві оборони, вже з перших місяців існування незалежної України. Тоді, працюючи у прес-службі МО, ми час від часу відчували її на собі – проти нас надзвичайно грамотно і методично працювали інформаційні служби російських Збройних сил, яким допомагали московські центральні засоби масової інформації (а вони тоді розповсюджувалися по всій Україні). Варто сказати, що основу цих інформаційних структур, зокрема, саме з питань інформаційної агресії, становили офіцери так званої спецпропаганди. Це були ще радянські спеціалісти, які мали навички і досвід роботи з населенням «сопредельных территорий». Технології та механізми були відпрацьовані, а їхнє застосування на території України для них тоді не становило жодної проблеми.

Намагання щось зробити у відповідь наштовхувалося на заборони відповідних керівників, нерідко навіть вищих за очільників відомства. Тому йшли шляхом опрацювання документів (а їх на той час не було) та підготовки фахівців, проведення певних тренінгів під іншим приводом, але в потрібному напрямі. Для посилення ефекту щільно працювали з цивільними журналістами (особливо власкорами московських видань), через яких намагалися донести до російського читача об’єктивну інформацію. Тоді це ще вдавалося.

– Розкажіть, із чого розпочинали свою роботу в засобах масової інформації. Адже то було ще до Незалежності.

– Працювати розпочинав у газеті бригади залізничних військ у Хабаровську. Особливості служби військових залізничників полягають у тому, що частини розташовані одна від одної на досить великій відстані, а під час виконання навчально-практичних завдань вона сягала до тисячі кілометрів. Тому географія відряджень – Приморський і Хабаровський край, Амурська область, Єврейська автономна область. Це не лише великі відстані, але й різні ментальності, бо сьогодні ти можеш розмовляти з мешканцями Кам’янця-Подільського чи Чернігівки (є такі населені пункти в Росії), а завтра з аборигенами Хольгасо або Хурмулів (поблизу Комсомольська-на-Амурі), де проживають нащадки місцевих племен.

Працюючи вже на Уралі в газеті залізничних військ із «поетичною» назвою «Военный железнодорожник», розширив географію до масштабів тодішньої країни – від Львова до Владивостока. Справжнім відрядженням вважав поїздку, коли до майбутніх героїв репортажів треба було п’ять-шість годин летіти літаком, потім ніч добиратися потягом, а там ще й машиною кілька десятків кілометрів.

В Україні ця географія виросла ще більше. Довелося до активу додавати не лише країни, а й континенти.

«НАВІТЬ ПРИПУСТИТИ НЕ МІГ, ЩО З ЧАСОМ ВОРОГ ПОСЯГНЕ

Й НА УКРАЇНУ, І НА ЇЇ ЗАХИСТ СТАНЕ МІЙ СИН»

– Пане Валерію, а які спогади у Вас про рідну Кам’янеччину?

– Насправді з селом Колодіївка пов’язана вся історія нашої сім’ї з діда-прадіда. Там я закінчував восьмирічку. А народився в селі Подільському (колишнє Привороття), де на той час працювали батьки. До школи пішов у Балині Дунаєвецького району.

Атестат зрілості отримував у Грушці. Там навчався в дев’ятому-десятому класі разом із ровесниками з Крушанівки, Бакоти, Теремців, Гораївки, Чабанівки. Наступного року вже відзначатимемо сорок років після випуску. З нетерпінням чекаю цього – хочеться побачити однокласників, із якими досі залишаємося друзями.

Сподіваємося й на побачення з нашими вчителями, про яких назавжди залишились приємні спогади. Обов’язково на зустрічі буде наша «мама» – класний керівник 10-Б Ольга Федорівна Романишина, не просто надзвичайно талановитий учитель, а й педагог, яка формувала в нас відповідальне ставлення до життя. Хоча б кілька разів на рік ми обов’язково з нею спілкуємося, і дуже приємно, що вона не перестає дивувати і викликати захоплення своїми думками, спогадами, життєвими історіями.

– Вам довелося брати участь у миротворчих місіях, працювати військовим журналістом. Як трапилося, що стали на цю стежку?

– Військовим – так сталося – я мріяв стати з дитинства. Бажання бути журналістом з’явилося значно пізніше, десь у 7-8-му класі. До речі, журналістський старт відбувся у районній газеті «Прапор Жовтня», яка згодом отримала назву «Край Кам’янецький». Редакція давала мені рекомендацію для вступу на факультет журналістики Львівського вищого військово-політичного училища – єдиного військового закладу, де готували журналістів. До редакції знову завітав уже аж у 90-х роках минулого століття, після повернення в Україну. Тоді редактором був Мар’ян Красуцький. А з Василем Добровольським, який віддав газетній справі не один десяток років і нині продовжує активну журналістську діяльність, ми товаришуємо вже, мабуть, більше як двадцять років.

По закінченні училища потрапив на Далекий Схід. Перше сильне враження – велика кількість українців. На свята, здається, з кожного вікна лунали українські пісні, в магазинах бабусі-прибиральниці говорили рідною українською. Я тоді ще не усвідомлював (за відсутності інформації) масштаб і причини присутності українців на далекосхідних просторах. Звичайно, щось чув про розкуркулення, виселення, але не знав, що навіть мою сім’ю це певним чином зачепило.

Значно пізніше познайомився з матеріалами про кілька масштабних потоків примусово-добровільного переселення наших земляків на Далекий Схід – під гаслом освоєння земель за царських часів, виселення заможних селян (так званих куркулів) у ході сталінської колективізації, будівництва «епохального» БАМу, до чого якоюсь мірою долучився і я.

Адже в 20-х роках минулого століття там існувала Українська Далекосхідна Республіка (територія Зеленого Клину) – з урядом і навіть дипломатичними відносинами з низкою країн. Утім це вже тема іншої розмови.

Після Далекого Сходу я служив на Уралі. 1992 року, щойно почали формуватися Збройні сили України, повернувся на Батьківщину.

Працював у газеті Міністерства оборони «Народна армія», потім у прес-службі оборонного відомства. Неодноразово бував у відрядженнях у миротворчих місіях на території колишньої Югославії. Хоча вперше з трагедією етнічних протистоянь зіткнувся на початку 90-х на Північному Кавказі тоді ще Радянського Союзу. Мені там доводилося бувати в мирний час, тож така раптова (як тоді здавалося) зміна настроїв, поведінки людей, які раніше ходили один до одного в гості, а тоді почали один одного вбивати, не мала пояснень. Розуміння прийшло за певний час.

Тоді навіть припустити не міг, що з часом ворог посягне й на Україну, і на її захист стане мій син. Він пішов із третьою хвилею мобілізації та відвоював у зоні АТО рік і вісім місяців.

«ЦЕ НЕ УКРАЇНА ЗІТКНУЛАСЯ З ГЛОБАЛЬНИМ ГІБРИДНИМ ТЕРОРИЗМОМ

ПУТІНСЬКОГО РЕЖИМУ. З НИМ ЗІТКНУВСЯ СВІТ»

– Пане Валерію, наскільки, на Вашу думку, для нашої держави сьогодні важливе саме інформаційне протистояння зовнішній агресії?

– Насправді, як це не дивно звучить, інформаційне протистояння є не просто важливим, а таким, що визначає результат протистояння збройного. Тут слід, мабуть, сказати, що в сучасному світі змінився характер протистоянь між державами і характер ведення війн. Хоча з історичного погляду нічого нового не придумано. Ще Сунь-цзи, древній китайський стратег і філософ, вважав, що ідеальною є війна, яка виграється до її початку, тобто без вступу в бойові дії.

Просто тривалий час домінувало фізичне протистояння. Нині війни значною мірою перейшли у віртуальне середовище. Ми (група науковців) досліджуємо новітні явища і процеси, які, зокрема, відбуваються не лише у нас на сході, а й за межами країни. Ці дослідження пройшли наукові апробації та певною мірою усвідомлюються на державному рівні (хоча варто визнати – недостатньо).

Сьогодні Україна зіткнулася з гібридно-месіанськими агресіями путінської Росії, які є лише елементом глобального гібридного тероризму. Це абсолютно новий термін, якому наразі чинять певний опір як у нас, так і за кордоном. Утім це вже дещо інша розмова.

Але хочу зауважити, що намагання деяких авторів і навіть високих посадових осіб зобразити дії путінців в Україні як елементи гібридної війни вказують на звуження проблеми, яка вже виросла до інноваційних технологічних комплексів глобального масштабу за ефективністю публічних впливів і повинна характеризуватися новим категоріальним визначенням – «глобальний гібридний тероризм» (ГГТ), який є частиною технологічно-стратегічної моделі зі зміни світоустрою в глобальному світі.

Насправді ця проблема значно серйозніша, ніж видається на перший погляд. Бо це не Україна зіткнулася з глобальним гібридним тероризмом авторства путінського режиму. З ним зіткнувся світ. І дуже прикро, що очільники провідних держав не усвідомлюють (або не бажають) цю істину. Терористична агресія в Криму, на Донбасі, бомбардування російською авіацією мирних сирійських міст, спрямовані до Європи потоки біженців – усе це та багато чого іншого є явищами одного порядку.

Щодо терміну «інформаційне протистояння», то він теж уже застарілий, бо не дає можливості виміряти глибину агресій у цій царині, а тому не можемо осягнути масштаб проблеми. Ми пропонуємо розділити поняття «інформаційна безпека» на дві складові – технічну і гуманітарну, тобто кібербезпеку і власне інформаційну безпеку, яку краще називати «комунікаційно-контентна безпека». А те, що продукує Кремль проти України і світу в інформаційному просторі, визначати як комунікаційно-контентні агресії. Ці агресії мають різні вияви – від глобальних масштабів, наприклад, роботи телеканалу Russia Today до непримітного, здається, продукування потрібного контенту путінськими спеціалістами (які адаптувалися в громадах невеликих західних містечок) у місцевих соцмережах. У сукупності це дає потрібний результат, і, як свідчить соціологія, за два попередні роки підтримка Кремля, наприклад, у Франції значно зросла.

«ХОТІЛОСЯ Б, ЩОБ УСЯ ІНФОРМАЦІЙНА ПРИСУТНІСТЬ КРЕМЛЯ ОДНОМОМЕНТНО ЗНИКЛА. АЛЕ ЦЕ МАЄ СТАТИ РЕЗУЛЬТАТОМ СПІЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОЖНОГО З НАС»

– Відомо, що Росія нині фінансує в Україні інформаційну мережу, спрямовану на дестабілізацію ситуації всередині нашої країни. Наскільки все серйозно?

– Це справді дуже серйозна загроза. Але хочу наголосити, що в цьому напрямі досить ефективно працюють українські спецслужби.

Звичайно, хотілося б, щоб уся інформаційна присутність Кремля одномоментно зникла, але це має стати результатом діяльності не лише спецслужб, а й законодавців, державних службовців, громадських рухів та активістів, тобто кожного з нас. Коли ж у багатьох оселях досі слухають російський блатний шансон, не варто вимагати від держави боротьби з ворожим інформаційним засиллям – треба не слухати «Владимирский централ» і переконати в цьому сусіда.

– Чи несуть відповідальність ЗМІ, які займаються свідомою дискредитацією українських Збройних сил?

– Це питання дотичне до попереднього. Додам, що, як на мене, проблема тут у недосконалості законодавчого поля, з одного боку, та у психологічній неготовності високих посадових осіб вживати рішучі й послідовні заходи в цьому напрямі. Особливо це відчувалося на першому етапі гібридно-месіанської агресії проти України, коли деякі особи, наділені владою, не могли класифікувати дії путінців як агресію та сформувати чіткий і зрозумілий інформаційний месидж, якого від них чекало суспільство. Це приклад із досвіду власного спілкування з такими особами.

– Знаємо, що у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка відбувся Міжнародний форум із кризових комунікацій, одним з ініціаторів якого були й Ви. Чим важливі такі заходи?

– Ми вже говорили про необхідність класифікації новітніх явищ і процесів, з якими зіштовхуються Україна і світ. Динаміка інформаційних потоків настільки потужна, що змушує шукати нові форми та методи орієнтування в інформаційному просторі, аналізу його особливостей і прогнозно-випереджального «бачення» сьогоднішнього інформаційного дня.

Комунікаційно-контентні потокові агресії Кремля, які, слід віддати належне, продукуються не лише масово, а й різноформатно і поліваріантно, потребують вироблення значно вищої якості системи комунікаційно-контентної протидії. Основу такої протидії мають становити сучасні аналітичні сервіси динамічної мультиформатної публічності безпекового сектору в частині комунікаційно-контентних викликів, ризиків і загроз.

До речі, одним із нових підходів до проблеми протидії є застосування креативних індустрій як можливостей профілактики та нейтралізації системних проявів гібридного тероризму.

Хоча про роботу форуму було заявлено лише за місяць до початку, участь у ньому взяли представники п’яти країн. Це, безперечно, свідчить про високий інтерес до тематики заходу. Сподіваємося, що наступного року кількість учасників і країн зросте.

Ще один аспект – форум започаткувала і провела кафедра військової журналістики Військового інституту Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона запрацювала 1 вересня минулого року. Захід отримав потужний резонанс, тому, мабуть, варто вважати, що наш колектив зі старту виставив високу планку. Тепер цей рівень потрібно втримати.

Спілкувалася Тетяна ДИКА.