ВСЯ СІЛЬ – У ДЕТАЛЯХ

Неймовірний календар з українськими знаменитостями, вбраними в автентичні народні строї десяти регіонів України – такий подарунок на 2017 рік створила команда благодійного проекту «Щирі», присвяченого популяризації українського народного костюма. І ключова роль у всій цій красі належить кам’янчанці Антоніні БЕЛІНСЬКІЙ, котра виступила стилістом проекту.

Як професійний художник по костюмах для кліпів, реклами і кіно, Антоніна долучилась і до створення першого українського фентезі «Сторожова застава» за однойменною книгою Володимира Рутківського, що от-от вийде на екрани.

Скориставшись коротким візитом Тоні до Кам’янця на свята, ми поспілкувалися з нею про роботу в обидвох грандіозних проектах та про українське кіно загалом.

«ЩИРІ» – ПРЕКРАСНІ Й АВТЕНТИЧНІ

– Тоню, що це за дивовижний проект – «Щирі»? Хто придумав, і як тобі працювалося з цією командою?

– Ініціатива проекту «Щирі» належить директорці ТЦ «Домосфера» Наталії Кравець та засновниці агенції «Gres Todorchuk PR» Яро­славі Гресь. 2014 року вони реалізували великий проект «Заквітчані» в рамках якого було задумано випустити благодійний календар «Щирі». У них із самого початку була ідея взяти українські корені, українську стилістику і зробити це сучасним, аби проект мав суспільний резонанс. При цьому хотілося уникнути чергової «шароварщини», натомість показати український одяг таким, яким він був насправді.

Я багато працюю з історичними костюмами. Наприклад, костюми в рекламах пива «Львівського» – моя робота. Ще навчаючись в інституті, проходила практику в музеях, і досить добре знаюся на українському одязі, завжди цим горіла. Тому, коли випала нагода використати свої знання, страшенно захотіла це зробити.

– Наскільки я знаю, той перший календар від «Щирих» 2014 ро­ку мав просто шалений успіх…

– Так, бо досі люди нічого подіб­ного не бачили. Весь тираж розкупили за декілька днів, було зібрано 200 тисяч гривень, які організатори передали «Волонтерській сотні».

Ми не просто показали костюми на моделях – ми показали, яка жінка прекрасна у цих строях. Адже жінка в усі часи прагнула виглядати красиво, жіночно. І насправді цей одяг ще треба вміти носити. Бо якщо взяти, скажімо, обгортку, то це просто шмат полотна, який обгортається навколо стану. Але там є багато нюансів, бо в різних регіонах це робили по-різному: закладали складки або підтикували один чи обидва передні кінці полотнища за пояс у різний спосіб, утворюючи «вуха», і так далі. Так само є різні способи підперізування крайкою (тканим поясом), характерні для різних регіонів. Крайка, якщо вона правильно закручена, виконує функ­цію корсета і тісно тримає стан. Одразу вирівнюється постава, і жінка почуває себе дуже стрункою і привабливою. Ще більше тонкощів із головними уборами. У нас на вдягання кожної моделі йшло близько години.

– Ви справді використовували старовинний одяг, чи це реконструкції?

– Це справді речі ХІХ – початку ХХ сторіччя. У мене є контакти з багатьма колекціонерами, етнографами, котрі не лише збирають одяг, але й досліджують його історію, пишуть дисертації. Звичайно, для першого проекту випросити костюми було дуже непросто, бо люди ще не знали, як це має бути. А вже цього разу все було геть по-іншому. До того ж, календар 2017 року робився у співпраці з Марією Квіткою та Українським Інститутом історії моди, що дало можливість за короткий час зібрати всі деталі костюмів та оригінальні прикраси до кожного строю.

– А це точно не фантазії дизайнерів? Ці яскраві кольори, вінки з павичевим пір’ям, кілограми намиста на шиях… Це геть не вкладається у наше уявлення про український костюм. Є класична картинка: україночка, у вишиваночці, у плахті, у віночку чи хустині, на шиї кілька разків намиста – і то все…

– Це справжні образи українців із десяти різних регіонів, відтворені за фотографіями, яких є досить багато і в колекціонерів, і в му­зеях.

У попередньому проекті ми робили «візитівки» кожного регіону. Правда, прикраси, вінки, що не збереглися, відтворювали майстрині зі студії «Патока», майстерні прикрас «Маковія», майстерні «Ладосвіт». Вони робили саме реконструкцію, а не стилізацію. Знаєте, реальні види, форми й оздоблення головних уборів, особливо святкових, перевершують фантазію будь-якого дизайнера!

Цього разу ми намагалися зроби­ти кожне вбрання ніби з однієї скри­ні, щоб це був певний регіон, на­віть певне село, і щоб весь одяг, прикраси, аксесуари повністю відповідали. Ми також доповнили всі костюми відповідним взуттям. У нас з’яви­ли­ся сімейні та весільні фотографії, отже, додався і чоловічий одяг.

Темою цього проекту став колір, – каже Антоніна, – адже в середині ХІХ століття на зміну натуральним прийшли анілінові барвники, і народний одяг просто вибухнув різнобарв’ям.

До кожного костюма ми додали опис: звідки він, буденний чи обрядовий, вказали назву кожної деталі. Тобто, це не просто традиційний календар на один рік – це свого роду енциклопедія українського костюма, яку варто зберігати й переглядати.

– Із чим виникло найбільше труднощів?

– Шукаючи одяг по різних регіонах, ми зіткнулися з тим, що якщо у Західній і Центральній Україні є велика кількість матеріалу, то південь і схід – практично суцільна «біла пляма». Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв – про ці області в плані народного вбрання майже нічого невідомо, тому що місцеве населення бу-ло винищене, заселялися примусово переселенці, і традицію було втрачено. Натомість у Західній

Україні та на Буковині, що довший час перебували у складі інших держав, збереглося дуже багато старовинного одягу і предметів побуту.

Ми зачепили тільки маленьку частку всього розмаїття українського одягу, бо якщо взяти, наприклад, Покуття, то це територіально невеличкий регіон, але там кожне село – взагалі інша традиція. Так само й Буковина. Дивишся на вишиванку – і за кольором, і за технікою вишивки, і за орнаментом чітко бачиш, із якого вона села. Тобто, такі календарі можна випускати ще багато років, і жодного разу не повторитися.

– Тоню, а який костюм – твій улюблений?

– Це неможливо визначити. Я не можу описати почуття, коли працюєш із речами, яким близько сотні років, коли розумієш, що чиясь прапрабабуся була колись молодою, планувала своє життя, вишивала собі весільну сорочку… Коли ти береш цю річ, то відчуваєш, що вона твоя, і дуже не хочеться її відпускати. Я чудово розумію колекціонерів, які останні гроші віддають, аби цим багатством володіти.

– А ти сама колекціонуєш старовинний одяг?

– Ні, і це свідоме рішення. Був момент, коли починала збирати, і мене це почало «накривати». Та зібрати колекцію – це ще півбіди, адже за цими речами потрібно дуже добре доглядати, створити гарні умови для зберігання. На це потрібно мати і ресурси, і час.

– А вишиванку носити любиш?

– Взагалі-то ні. У нас уже перебір, люди одягають вишиванку де треба й де не треба, не вникаючи в її суть. Вважаю, що це неправильно.

– Тоню, чи відомо вже, на що підуть кошти, зібрані з продажу календарів?

– Так, об’їздивши велику кількість музеїв, організатори були прикро вражені їхнім станом і умовами зберігання цінних артефактів. Тому цього разу весь прибуток піде на підтримку двох етнографічних музеїв – у Косові та Новому Айдарі.

ФЕНТЕЗІ З ГЛИБОКИМ КОРІННЯМ

Режисер фільму «Сторожова застава» Юрій Ковальов назвав костюми, що розробила для фільму Антоніна Белінська, геніальними. Художниця навіть у фентезі не зрадила принципу історичної достовірності. Нам залишається лише дочекатися виходу фільму на екран, щоб особисто в цьому пересвідчитися.

– Тоню, тобі доводилося вже працювати в кіно?

– Так, я вже працювала у серіалах і телевізійних фільмах, щоправда, некостюмованих. Наприклад, був такий російський фільм «Служниця трьох панів», серіал «Мажор», було багато пілотних проектів. Також 2012 року ВВС знімали в Україні різдвяну серію популярного серіалу «Холбі сіті», я тоді була з українського боку художником по костюмах. Вони мене і на постійну роботу запрошували, але я вирішила залишитися в Україні, бо вірила, що рано чи пізно почне розвиватися українське кіно. Тому коли 2014 року мені запропонували роботу в «Сторожовій заставі», страшенно зраділа.

– Події фільму відбуваються в часи Київської Русі. Як ти створювала образи того часу?

– Це вже не перша моя робота про той період. За основу ми брали історичний вигляд містян і вояків. Але оскільки це фантазійне дитяче кіно, звичайно, дещо їх спрощували. Наприклад, образи половців дуже приблизно відповідають історичним, тому що в кіно потрібно чітко показати, де «свій», а де ворог. Якщо ж узяти справжній історичний вигляд половців, то на екрані вони б від русичів майже нічим не відрізнялися.

– Чи вдалося тобі дати волю фантазії при створенні жіночих образів? Убрання Київської Русі доволі аскетичне…

– У будь-якому періоді історії є речі, від яких перехоплює дух. При зовнішній простоті крою там використовується багато цікавих деталей, аксесуарів, тому образи вийшли дуже гарними.

От якщо взяти Наталію Сумську, яка грає Маланку, вона жінка старшого віку, заможна міщанка. У фільмі є декілька сцен святкувань, де вона з’являється в багатих прикрасах, і в неї дуже гарно вив’язаний головний убір. Це по суті традиційна для України намітка. Шукаючи матеріали по Русі, я знайшла в літературі зразки вив’язів наміток ХІ століття, які ми ще на фото в ХІХ-ХХ ст. можемо бачити на Поліссі, Чернігівщині, інших регіонах.

Мене часто запитують: «Де ви робили всі ці костюми? У вас є якийсь цех?». А насправді ці костюми робилися по всій Україні.

В мене було дві майстерні у Львові, майстерня із взуття в Хмельницькому, була дівчина з Вінницької області, яка для нас ткала. Наприклад, щоб зробити для Маланки поньову (різновид спідниці), довелося поїхати в Хмельницький на базар, набрати підходящих ниток, і майстриня нам повністю виткала таку поньову, як вона має бути. Так само всі крайки, очілля на голову – все це ручна робота.

У наших костюмів усі шви ручні, оскільки я не прихильник машинних строчок в історичних костюмах. Усе оздоблення, вишивка, аплікація – виконані вручну, всі техніки історичні. Та й тканини фарбували також самі. Звісно, не натуральними барвниками, а підбирали сучасні відповідники. Одяг не мав виглядати новим, тож ми штучно зістарювали тканину, промальовували фактуру. Я вважаю, що саме в деталях – уся сіль.

– У фільмі використовується дуже багато обладунків. Самі їх виготовляли чи позичили у реконструкторів?

– Справді, в Україні є товариства, що спеціалізуються на періоді Київської Русі, і ми брали у них в оренду справжні залізні обладунки. Але в масовці та складних каскадерських сценах використовували також обладунки, зроблені з пластику.

А от для головних героїв обладунки спеціально виготовлялися. Вони у нас – справжні чоловіки, міцні, весь знімальний день ходили у справжніх залізних обладунках, а це близько 30 кг ваги!

І то все ручна робота. На обладунку Добрині кожна пластина вирізана й сформована вручну, багато є оздоблення чеканкою. У нього також є наручі, повністю орнаментовані. Оздоблення для них я взяла з русальських браслетів, там дуже тонка ювелірна робота.

Цікавий обладунок у Олешки. Він такий рубака і шибайголова, що ніколи не носить шолома та металевого обладунка – лише шкіряний панцир і простенькі наручі. Цей панцир повністю фантазійний, я надихнулась образами вікінгів ІХ століття та гладіаторів.

– Тоню, оскільки фільм не просто історичний, а все-таки фентезі, чи створювала ти якісь фантастичні костюми?

– Так, у мене там дуже цікавий образ шамана. Як його прототип, я взяла костюм монгольського шамана, але для кращої художньої промальовки цього образу використала в костюмі дуже багато косичок. Його тотем – це ворон, і я хотіла, аби такий пташиний характер був присутній у його костюмі. У нас пішло 480 метрів оцих кіс, сплетених зі смужок тканини і розфарбованих вручну.

– Вихід фільму «Сторожова застава» анонсували на 22 грудня, однак його й досі немає. Коли ж дочекаємося першого українського фентезі вже на екрані?

– Наразі триває постпродакшн фільму: монтаж, озвучування, накладання спецефектів. Це тривалий процес, тим паче, що у фільмі є два казкові персонажі, яких повністю буде створено комп’ютерною анімацією. Тож очікую, що принаймні до осені фільм буде готовий до показу.

БУДЕ КІНО – БУДУТЬ ЗІРКИ

– Тоню, давай повернемося до самого початку. Звідки в тебе взагалі з’явилася така ідея – стати художником по костюмах?

– Я мріяла про це з першого класу. Коли вже закінчувала школу, нам учителька роздала твори на тему: «Ким я хочу стати, коли виросту», написані в першому класі. І я там написала, що буду художником-модельєром.

Із дитинства любила малювати. Ходила в художню студію при дев’ятій школі, де навчалася (тоді ще не було школи мистецтв). Мої двоюрідні дядьки Микола (вже покійний) і Олександр Гуменюки – художники, і я часто з «продльонки» тікала до них малювати.

А моя мама все життя шиє, у неї дуже гарна творча жилка, вона прищепила мені любов до цієї справи. Тому переді мною навіть не стояло питання, ким бути, я завжди знала, що вступатиму до Київського університету технології та дизайну.

Після закінчення університету трохи побула асистентом у відомого в Україні стиліста Василя Бондаренка, котрий працює в багатьох відомих проектах, з українськими та закордонними зірками.

А потім почала працювати самостійно як стиліст, як художник по костюмах.

– Ти маєш власну студію?

– Ні, працюю як фрілансер. Мене на цьому ринку вже дуже добре знають і запрошують на проекти. Є доволі багато пропозицій, тому прискіпливо відбираю серед них ті, що мені цікаві.

– Над чим плануєш працювати цього року?

– Є декілька пропозицій. Один проект, в якому я дуже хочу взяти участь, – це історичний фільм «Захар Беркут». Для мене це надзвичайно цікава робота, але все буде залежати від фінансування. Історичні проекти коштують дуже дорого й не окуповуються в прокаті. Їх знімають тільки завдяки державній підтримці. Цей проект виграв конкурс на фінансування від Держкіно, тож побачимо.

– Тоню, ти як людина, яка працює у сфері кіно, вже відчула позитивні зміни від того, що в Україні обмежили російські фільми і почали виділяти державні кошти на зйомки українського кіно?

– Так, звичайно. Взагалі, те, що в Україні майже не було українського кіно, свідчить, що була чітка постанова не розвивати української свідомості, щоб люди не могли себе ідентифікувати як українці. Підтримка національного продукту на державному рівні має бути обов’язково, і так є у кожній країні. Ми ще не відчули результатів повною мірою, оскільки створення повнометражного фільму займає близько трьох років, багато проектів іще в роботі.

– А чи не дивує тебе те, що нові українські серіали все одно знімають російською мовою, хіба що персонажі розраховуються не рублями, а гривнями? Або ж художні фільми – вони всі доволі похмурі, про чорні сторінки нашої історії, про важку долю народу. Чому немає просто легкого, звичайного кіно, життєвого кіно, різних жанрів?

– Тому що ринок не розвивався багато років узагалі. І нині, з огляду на багатолітнє замовчування нашої історії і на теперішні трагічні події, народжуються відповідні сценарії. У нас немає жанрового кіно, але воно вже з’являється. І нехай у тих же серіалах розмовляють поки що російською – це не страшно. Все одно це наш продукт, і українська мова також стане нормою.

Радує те, що в Україні є досить багато людей – сценаристів, художників, операторів, котрі вміють професійно і якісно працювати, адже багато років трудилися на закордонні проекти.

Наприклад, у моїй кар’єрі був період, років сім, коли я взагалі не працювала на український ринок, це були сервіси Британії, Франції, Нідерландів, США. Україна в той час не могла дати роботи, у нас знімали фільми інші країни, насамперед Росія. Звичайно, такий досвід дав нам змогу навчитися, як потрібно знімати, як організовувати роботу на майданчику тощо.

І є дуже багато талановитих режисерів, хоча в них поки що мало досвіду, тому що зазвичай усі наші знімальні групи працювали з іноземними режисерами. Але тепер у них є можливості проявити себе. Фестивалі короткометражних фільмів демонструють великий потенціал українського кіно.

– А чи маєш ти на прикметі нових зірок українського кіно?

– Великих зірок міжнародного рівня у нас поки що немає, але вони обов’язково будуть. Той самий Роман Луцький, про якого півтора року тому ще ніхто не знав, але він зіграв головні ролі у «Столітті Якова», у «Сторожовій заставі», і я думаю, що він стане новою зіркою. Так само Олег Волощенко, котрий дебютував у «Сторожовій заставі». Багато років, коли в Україні знімали російське кіно, головні ролі там грали російські актори, а нашим діставалися другорядні. Вже тепер ми бачимо, що в серіалах вони можуть проявити себе, тож скоро матимемо багато власних зірок.

– Тоню, якщо чесно, коли ти дивишся фільм, слідкуєш за сюжетом, чи все ж таки дивишся професійним оком на костюми?

– Знаєш, усі «кіношники» – дуже зіпсовані люди. Ми не можемо просто дивитися фільм. Звісно, якщо вже надзвичайно захопливий сюжет, бездоганна гра акторів, то в такий фільм «пірнаєш», але все одно підмічаю «кухню»: і монтаж,

і костюми, і як камера знімала…

– А який фільм у професійному плані для тебе еталон?

– Мені, наприклад, дуже подобається, як пропрацьовано персонажі всіх фільмів Андерсона, його фільми «Готель «Гранд Будапешт»», «Сімейка Тенембаум» – це просто шедеври, я можу переглядати їх безліч разів. Також фільми Аківи Куросави. У їхніх фільмах кожен кадр має довершену композицію, можна брати в рамку –

і на стіну.

– А фантазії на тему власної лінії одягу не виникають?

– Це навіть не фантазії, в мене була власна лінія одягу, але неможливо охопити все одночасно. Робота в кіно займає дуже багато часу. Коли починаються підготовчий і знімальний періоди, вихідних практично немає. Бувають зміни по 24 години, поспати вдається 2-3 годинки в перервах. Тому довелося обирати щось одне, і я вибрала кіно.

– А собі одяг шиєш?

– Ні, купую одяг українських дизайнерів. Кожна людина має робити свою справу.