НЕЗАСВОЄНІ УРОКИ МАЙДАНУ. ПЕРЕЕКЗАМЕНОВКА

Минуло три роки від тих трагічних днів, а горло й досі стискає клубок, коли мова заходить про них – Героїв Небесної сотні. Коли слова «душу й тіло ми положим за нашу свободу» раптом перестають бути простою формальністю і проникають у самісіньке серце. Коли сто разів чута народна пісня про качу розриває душу на шматки.

Неможливо повірити. Неможливо пробачити. Неможливо забути…  

СВОБОДА У НАС В КРОВІ

Пригадується, п’ять років тому, коли тодішній Президент Янукович скасував День Свободи 21 листопада, ми спілкувалися з цього приводу із професором Національного університе­-ту ім.Івана Огієнка, академіком

УАІН, доктором історичних наук Валерієм СТЕПАНКОВИМ. Він тоді навів доволі патетичну цитату Вольтера про те, що українська нація завжди прагнула свободи, і що це її найвища цінність. Зізнаюся, тоді я сприйняла ці слова доволі скептично, адже відчувалося велике розчарування після Помаранчевої революції. Здавалося, що той дух свободи в нас остаточно помер.

Та вже рівно за рік почалися події на Майдані, які засвідчили, що й сьогодні українці за свободу ладні заплатити власним життям. Видно, історія не пробачає незасвоєних уроків. Тож сьогодні ми знову розмовляємо з Валерієм Степановичем про ціну свободи та уроки Революції Гідності.

– Валерію Степановичу, як Ви гадаєте, чому українці, начебто такі свободолюбні, щоразу чекають якоїсь останньої краплі, аби скинути кайдани й почати діяти?

– Це абсолютна правда, що в основі українського сприйняття є саме особиста свобода. Якщо зазирнути вглиб історії, то для нас взірцем свободи є козацтво. А хто такий козак? Це – вільна людина. Нам нав’язували міф, що поява козаків зумовлена втечами селян і містян, та це неправда. Адже козацтво з самого початку формувалося представниками нижчої ланки привілейованого лицарського стану. Це були воїни – бояри, за якими після входження українських земель до складу Польської корони не були визнані права шляхти. Саме вони принесли в козацтво лицарські поняття свободи, честі, гідності, воєнної доб­лесті. А вже з кінця XVI століття, з часу повстання Наливайка, до козацького стану почали вливатися селяни й міщани.

– Національна революція 1648-1676 років, що почалась під проводом Хмельницького, спалахнула не на порожньому місці, їй передувала ціла низка повстань. Починаючи з кінця ХVI століття, постійно точилася боротьба. Спроба ж польської еліти ліквідувати козацтво як стан стала тією останньою краплею, після якої спалахнула революція. Лише з часом, у першій половині 1649 року, на чільне місце вийшла ідея створення незалежної, соборної Української держави, яка частково реалізувалася в Гетьманщині, що проіснувала до 60-х років ХVIII ст.

– Але тепер українське суспільство зовсім інше. Ми часто обурюємося: чому серед українців панує така байдужість, розчарування? Чому голосують за того, хто більше заплатить? Чому така заскорузлість, відсутність ідеї?

– Та це невипадково. Не забуваймо, що в ментальності українців упродовж ХХ століття відбулися надзвичайно деформаційні процеси. Вплинули невдачі визвольних змагань 1917-1921 років. Голод 1923-24 років, голод 1932-33 років, коли померли від 4,5 до 6 мільйонів людей, а ті, які вижили біля них, зазнали величезної психічної травми. Для цілого покоління людей це був величезний страх. А страх – це найсильніший інстинкт, він сковує людину, позбавляє її свободи й перетворює на слухняне знаряддя, на манкурта.

Згубно вплинули репресії, коли була винищена інтелектуальна еліта нації; колективізація, коли була фізично знищена хліборобська еліта. Колгоспна система вбила господаря й породила наймита. Мільйони українців, особливо чоловіків, загинули під час Другої світової війни. Голод 1947 року. Майже ціле століття гинули мільйони українців, відбувалося масове й цілеспрямоване винищення нації.

Тому не може бути такого, щоб 1991 року ми здобули незалежність – і одразу стали іншими. Це тривалий процес, і він надзвичайно уповільнюється тим, що при владі в Україні до сьогодні так і не сформувалася політична еліта. Оці 25 років незалежності політика представників центральних урядових структур, Президента мала бути спрямована на формування громадянського суспільства, утвердження демократичних цінностей, відродження української нації, щоб кожен із гордістю міг сказати: «Я – українець». Натомість ми ще й досі не маємо нормального закону про державну мову! І значна частина українців на сьогодні, я не кажу про всіх, готові зректися своєї мови, культури, свого минулого.

– Звісно, дивлячись на нашу «еліту»…

– Та яка ж це еліта? Якщо виходити з того, щоб називати елітою тих, хто при владі, тоді й Сталін був «еліта»! Але хіба це еліта, яка винищує власний народ? Це правляча меншість. Це ті, хто розкрадає сьогодні Україну. В них філософія бариг, а мета – збудувати «комунізм» для своїх кланів. Вони за своїми переконаннями не громадяни України, бо підготували собі «аеродроми» для життя за кордоном, виводять туди гроші, там їхні діти. Їх не обходять проблеми простих смертних. Поки наші захисники проливають на війні кров за Україну, вони наживають мільярди. За останні три роки 80% людей опинилися на межі й навіть за межею бідності, а податки, тарифи й ціни продовжують зростати, без усякого обгрунтування. Як може бути таке, що в найбіднішій європейській країні – найбільша кількість мільярдерів?

У науці є поняття «точка біфуркації». Коли система нестійка, найменша подія, яка в нормальний час ні до чого б не могла призвести, може спричинити вибух. Коли ми з вами розмовляли минулого разу, я вже знав, що буде другий Майдан, він тоді назрівав. І коли на Майдані побили дітей – це спричинило потужний вибух, Революцію Гідності.

Але нова влада нічого не навчилася і своєю короткозорою політикою провокує третій Майдан. Боюся, що він уже не буде такий красивий, він може більше нагадувати румунський варіант, коли Чаушеску просто розстріляли. Не слід забувати, що в людей зафіксовано близько мільйона одиниць вогнепальної зброї. Люди озброєні, і вони озлоблені. Це страшно, бо коли є порив озлобленості, порив ненависті, постраждати можуть і невинні люди.

СТАРІ МЕТОДИ, НОВІ МАСКИ

– Валерію Степановичу, адже за три місяці на Майдані утворилася ефективна система самоорганізації, така собі міні-держава, народився потужний волонтерський рух, який згодом зміг підняти знищену армію. Там відбулася така концентрація інтелектуального, культурного цвіту нації. Чому ж тоді Майдан не породив і нової політичної еліти, не висунув свого уряду, свого Президента, і перемога просто впала політикам-опозиціонерам до рук?

– Я вважав і вважаю: найбільшою помилкою провідників Майдану було те, що вони вкотре довірилися політикам.

Біда в тому, що люди, котрі створили ці комітети, не мали політичного досвіду. Це були інтелектуали, порядні, чесні громадяни. Вони свято вірили, що політики, котрі називали себе опозицією, справді хочуть змін, адже всі вони виголошували прекрасні демократичні гасла: що треба покінчити з олігархією, провести реформи судової системи, реформи в прокуратурі тощо. У жодному разі не можна було допускати цих людей до керівництва Майданом!

Я як професійний історик бачив, що наші «лідери» більше боялися Майдану, ніж режиму. Більше того, вони самі є представниками того режиму, тільки тоді були усунуті від важелів влади, від фінансових потоків. Звісно, дорвавшись до влади, вони захотіли залишити все без змін, прикриваючись демократичними гаслами. Вони не кращі за діячів, які були при Януковичі, а в чомусь навіть гір-ші – вони цинічніші.

Ми знали, хто такий Янукович, його біографію, знали, що це є негатив. А ці ж політики всіляко демонстрували, що вони виховані на європейських цінностях, на ліберальній демократії, на тому, що треба формувати громадянське суспільство – і ми повірили. І я теж був серед тих людей, які вважали, що Порошенко – людина заможна, відома, з такою освітою, з такими поглядами – переможе в собі отого внутрішнього олігарха і займеться справами державотворчими. Та виявляється, що особисті амбіції, інтереси свого клану залишаються на першому місці. Можливо, саме тому вони й дали поплічникам Януковича втекти з країни і не притягують їх до суду – бо ті можуть багато чого розказати про нинішню владу.

ОБОРОНА – СМЕРТЬ РЕВОЛЮЦІЇ

– Кажуть, історія не вибачає незасвоєних уроків. 21 листопада 2004 р. люди вийшли на Майдан – проти Януковича, і рівно 21 листопада 2013 р. розпочався другий Майдан (і знову проти Януковича!), який закінчився страшним кровопролиттям. Які уроки мусимо винести з Революції Гідності?

– Перший урок – те, про що ми щойно говорили: активісти революції повинні проявляти рішучість і висувати власних керівників, а не приймати в лідери опозиційних політиків.

Другий урок: велика помилка вважати цю революцію вже завершеною. Хіба Майдан стояв лише за те, аби прогнати Януковича? Зрозуміло, що ні! Можливо, за ці три роки зламано панування кланово-олігархічного режиму, що обкрадає українське населення, життєвий рівень якого найнижчий у Європі? Може, наша «еліта», наші мільйонери і мільярдери у ці скрутні часи взяли на себе хоча б частково тягар для виходу з економічної кризи? Ні, вони залазять до кишень дрібних бізнесменів, бюджетників і пенсіонерів, деруть з народу останню шкіру. А скажіть, може, покарано когось зі злочинців попереднього режиму, тих, хто переслідував і розстрілював майданівців, знищував армію, розпалював сепаратизм на півдні та сході? Та нікого! Може, проведено реформи? Подолано корупцію? Ні, влада лише імітує реформи, прикриваючись гаслами «європейського вибору» та вірності ідеалам Майдану. І все це веде Україну до катастрофи, до вибуху нового Майдану, який Росія неодмінно використає у своїх інтересах.

Третій урок: свою першу і єдину перемогу – повалення режиму Януковича – Революція Гідності здобула не завдяки виваженості керівників Майдану, а завдяки рішучим діям радикальних сил, в авангарді яких ішли Правий сектор і рядові свободівці, завдяки нашим Героям Небесної сотні. Це їхні мужність і самопожертва «зламали» Януковича, коли формальні керівники Майдану де-факто вже підписали акт про капітуляцію. Розпочавши боротьбу, її слід вести до переможного кінця. Оборона – це смерть будь-якої революції.

Четвертий урок: добившись усунення від влади політичного противника, революція має й надалі діяти революційними методами. Я вважав і вважаю фатальною помилкою Майдану 2014 року, як і Майдану 2004 року, що керівництво відмовилося від революційних перетворень, обравши еволюційний демократичний шлях. Не відбулося люстрації, очищення влади, а носії «старої влади» ніколи не бувають спроможні до істотних перетворень у країні. І ми розплачуємося за цю помилку не лише економічними та соціальними труднощами, а й життями найкращих синів і дочок України, втратою територіальної цілісності й загрозою втрати незалежності.

П’ятий урок: революція повинна мати силу й волю себе захищати. Нові очільники держави без жодного пострілу здали Росії Крим. Їхні розгубленість, нерішучість, боязнь кардинальних заходів, невіра в сили народу, можливість перемоги, постійне запобігання перед Заходом уже посіяли в народу розчарування, пригасили потужну хвилю патріотичного піднесення й перетворили священну боротьбу за свою землю в нікому не зрозумілий політичний фарс. Їм бракує рішучості назвати війну війною і діяти відповідним чином. Вони втрачають рештки довіри до себе.

І урок шостий: це розвінчання міфу про Європу як цитадель демократичних цінностей. Провідні західні держави не лише відмовилися від гарантій, даних Україні взамін на її безкоштовну відмову від третьої у світі ядерної потуги, а, запобігаючи перед Москвою, постійно здають її інтереси. Україна для них виявилася не рівноправною європейською країною (нагадаю, що саме за європейський вибір українці розпочали цю революцію і заплатили дуже дорогу ціну!), а розмінною картою в геополітичних торгах із Путіним. Тому ми мусимо домагатися військово-політичного партнерства із США або ж розпочати створення власного ядерного щита.

ІДЕЯ – ЧИ ДОЛАР ПО ВІСІМ?

– Валерію Степановичу, дивна річ, що саме після Майдану, після початку вторгнення Росії відбулося те, чого не було досягнуто за 25 років незалежності: в українців масово «увімкнулася» національна ідея…

– Справді, криваві події на Майдані та сході стали каталізатором, адже за всі ці роки незалежності влада нічого не зробила для її розвитку. За останнім переписом, 76% населення України засвідчили, що вони є українцями. Тобто, Україна належить до категорії моноетнічних держав, де мусить бути єдина державна мова – українська. Які тут можуть бути дискусії?

Взяти ту ж Росію. Це федеративна держава – може, там, у Держдумі, представники Татарстану виступають тюркською, а представники від Якутії – якутською? Ні, вони користуються єдиною державною мовою. Спробуйте влаштуватися працювати бодай в одній країні, не знаючи державної мови. Є державна ідеологія, є мовна політика держави.

В Україні лише Ющенко займав у цьому питанні принципову позицію, так із нього зробили дурня. Тому що він хотів будувати державу на національних цінностях. Так, його є за що критикувати, але не слід забувати й те позитивне, чого він досяг. Він уперше заявив на весь світ про Голодомор. Хіба це не було важливо для пробудження національної свідомості? Він уперше почав говорити про формування концепції української історії, про сприяння українській мові, намагався добитися визнання ветеранів УПА борцями за свободу України. Зрештою, при ньому почалося формування середнього прошарку населення, дрібного та середнього бізнесу.

Оці речі зав’язані на свідомості людей. До того часу, поки влада не стане українською, доки вона не стане політичною елітою, нічого не буде. Я не сумніваюся в тому, що російська «п’ята колона» вже має тут і свого «президента», і свого «прем’єра», і вони роблять усе для того, щоб розхитати українське суспільство зсередини й на цій хвилі прийти до влади.

Ми вже одного разу думали, що після першого Майдану ніколи не прийде до влади Янукович і Партія регіонів, що «Рубікон перейдено», але люди дуже швидко змінюють думку. Вони кажуть: «Але при них долар був по 8 грн., а не по 28 грн.»

ІНСТИНКТ, СИЛЬНІШИЙ ЗА ЖИТТЯ

– Валерію Степановичу, цими днями вшановуємо Героїв Небесної сотні. Що це означає для Вас?

– Розумієте, ми замкнулися на слові «сотня», але це не зовсім так. За офіційними даними, з 30 листопада до кінця лютого 2014 року в межах усієї України начебто загинуло 105 осіб, включаючи силовиків.

Але офіційні дані не відповідають реаліям. Я схильний більше довіряти волонтерам і медикам, які були на Майдані. Вони стверджують, що лише в Києві загинуло близько 780 осіб. Із них близько 300 тих учасників, які були поранені, побиті та шукали порятунку в лікарнях, але силові структури забирали їх звідти, і ці люди пропали безслідно. Ще близько 200 людей загинули в пожежі у Будинку профспілок, – там були важко поранені майданівці. Були загиблі і в інших містах України. Тому «Небесна сотня» – це символічна назва. Це подвиг, який нагадує мені подвиг героїв Крут – дітей, котрі пішли у бій проти російських підрозділів.

Це те, з чого ми почали нашу розмову: в українців сильно розвинений інстинкт свободи, коли заради неї людина свідомо йде на смерть. Для мене це переплітається з подіями далекого минулого. Наведу такий приклад з української революції. 1664 рік, у польський полон потрапив козацький полковник Парфен Нужний – представник старшинської еліти. Йому поляки за його мужність дали можливість вибрати смерть. Цілком логічно, що для воїна почесна смерть – це розстріл. Та він сказав: «Ляхи, ви вбили мого батька, посадивши на палю! Я – син свого батька, посадіть мене на палю». А це, щоб ви знали, була найстрашніша, мученицька смерть. І таких прикладів в українській історії за всі часи – безліч.

Оцей інстинкт свободи штовхає людину чинити такі речі, яких у нормальних умовах людина ніколи не зробить. Люди на Майдані свідомо йшли з дерев’яними щитами проти куль, але смерть уже їх не лякала, іншого шляху вони для себе не обирали. Оце є прояв того героїзму, який не піддається формальній логіці.

– Чи не зависока була ціна за свободу? Чи вона того варта?

– …Чи задумувались ви коли-небудь, чому сам Господь послав свого Сина в жертву? Адже Він Бог, і міг зробити все так, як хотів? Чому ж тоді Він пожертвував власним Сином заради людства? Адже Ісус мав усі почуття, що і смертна людина, включаючи страждання, сумніви і страх смерті…

Ми маємо збагнути, що за все треба платити, не обов’язково кров’ю. І чим більша цінність – тим вища ціна. За почуття свободи я щоразу плачу тим, що, роблячи вибір, можу помилитися, можу через це постраждати. Але раз це мій вибір – я несу за нього відповідальність.

Українці віддавали життя за свободу під час національно-визвольних змагань 1917-1921 років. ОУН-УПА у 40-50-ті – ціле покоління, десятки тисяч молодих людей віддали свої життя. І тепер на Майдані Небесна сотня заплатила своїми життями за нашу свободу. Це був їхній вибір, їхнє служіння Україні.

– Як, на Вашу думку, слід вшановувати наших сучасних Героїв? На сьогодні це робиться якимись більшовицькими методами: в кожному місті з’явилися вулиці Героїв Небесної сотні, встановили пам’ятники, проводяться урочистості «за протоколом» – усе перетворюється на чергову формальність. Саме слово «герой» настільки зачовгали, що воно просто знецінюється…

– На жаль, усе справді зводиться до традиційного офіціозу. Наша біда в тому, що ми зазвичай згадуємо героїв лише під час річниць. Звісно, мертві символи мало про що говорять, але пам’ятник якийсь повинен бути, щоб люди могли прийти і віддати шану. Хай буде і вулиця Героїв Небесної сотні – їх варто увічнити на карті міста.

Але головне – пам’ять про них має бути в житті суспільства, в його ідеології, в моральних цінностях. Необхідно створювати національні міфи, без цього нація не формується. Потрібен власний «пантеон героїв». Ми повинні знати й пам’ятати, що Небесна сотня – це люди, які віддали життя в ім’я нашої свободи.