СКРИВДЖЕНІ ДОЛЕЮ І ОПАЛЕНІ ВІЙНОЮ, або ОПЕРАЦІЯ «ЕСКУЛАП»
До приміщення ради ветеранів міста Кам’янця-Подільського часто заходить підтягнутий, із військовою виправкою чоловік з паличкою в руці. Він привітно вітається і береться до справи. Його поважний вік не заважає брати активну участь у роботі ветеранської організації міста. Це колишній в’язень концтабору в Озаричах, ветеран, підполковник у відставці Віктор КОСТКО – голова Кам’янець-Подільської організації борців антифашистського опору.
На його дитинство випали такі випробування і страждання, від яких стає моторошно навіть загартованим і сильним духом людям. У десятирічному віці він став в’язнем концтабору, в якому жах і нелюдські умови були поєднані із сумною безнадією взагалі колись вибратися із цього рукотворного пекла.
…Наприкінці лютого 1944 р. за наказом рейхсмаршала Германа Герінга з Берліна вилетів транспортний літак, який через деякий час приземлився в Білорусії, поблизу населеного пункту Озаричі. З літака, кутаючись у теплі шуби, вийшли високопоставлені німецькі лікарі-мікробіологи. Вони прилетіли сюди не лікувати, а вбивати людей. Із відома Гітлера було розроблено військову операцію «Ескулап». Довгий час її від людства приховували, а ті державні діячі, зокрема президент США Рузвельт, кому доповідали про неї, відмовлялися вірити в цей жах.
Холодного лютневого ранку 1944 р. в одному із сіл Білорусії почулося ревіння потужних моторів вантажних автомобілів, чужа гортанна мова та зойки селян, яких хапали і кидали в кузови машин. Нацисти забирали людей цілими родинами, разом із дітьми, жінками, людьми похилого віку. Їх привезли на залізничну станцію та посадили у вагони. Саме село Глубоковичі Кіровського району Могилевської області, з якого забрали жителів, вороги спалили, а худобу забрали для потреб німецької армії.
Людей зігнали в колони і погнали у невідомому напрямку. Тих, хто не міг іти, розстрілювали на місці. Розстріляли і бабусю Віктора Костка. Очевидець тих подій розповідає про молоду жінку, яка несла на плечах маленьку дитину, а другу вела за ручку. Знесилена жінка присіла, за що була розстріляна німецьким солдатом.
ЇЇ чотирирічна донечка штовхала ручками і просила: «Мамо, вставай!». Фашист підійшов і пристрелив ще й дівчинку…
Голодних і стомлених людей пригнали в табір, оточений колючим дротом. На вежах у кутах огорожі стояли кулеметники. Вогонь відкривали часто, в тому числі й по дітях, які намагалися зачерпнути з калюжі води. Табір був розташований біля населеного пункту Озаричі Поліської області в Білорусії.
Там утримувалися тисячі в’язнів, які були заплановано заражені висипним тифом. Це був табір особливого призначення, де проводилися медичні експерименти і відпрацьовувалися варіанти застосування біологічної зброї.
Одним із відомих експериментаторів-нелюдів у Німеччині був Йозеф Менгеле – «Доктор Смерть», як його прозвали. За його розпорядженнями гинули сотні тисяч людей.
Коли справа доходила до експериментів, людям виривали зуби, волосся, охолоджували у крижаній воді, брали витяжки зі спинномозкової рідини, заливали у вуха гарячу чи холодну рідину, без анестезії проводили страшні хірургічні та гінекологічні операції. На Нюрнберзькому процесі в 1945-46 рр. цей бік ганебної злочинної діяльності нацистів проти людства був оприлюднений, а причетні – покарані. Тих, хто тоді уникнув суду, люди самі покарали, зокрема доктора Менгеле, якого 1979 р. втопили у водоймі…
А Озарицький табір вороги називали «Теплими квартирами на відкритій місцевості в зимовий час». От як описують його у воєнних мемуарах: «Сніг, бруд, болотиста вода – ось усі «зручності» в’язнів. Від холоду та голоду, особливо вночі, над табором стояв галас замерзаючих дітей і стариків. З-під снігу, рятуючись від смерті, викопували торішню траву і їли, запиваючи болотною водою. Німці заразили табір висипним тифом, дизентерією, кіром. Біологічна зброя була застосована проти мирного населення. Люди помирали сотнями щоденно. Підступи до табору були заміновані, жодних будівель не було. Хмиз для підстілки брати не дозволялося. Охорона розстрілювала кожного, хто намагався розвести багаття, щоб зігрітися». «Убивай!» – було записано в пам’ятному листку німецького солдата, який служив у цьому концтаборі.
Один із затриманих німецьких агентів Расторгуєв розповів радянським розвідникам, що йому було зроблено протитифозне щеплення, і він отримав наказ від обер-лейтенанта німецької армії Креста перебувати таємно в таборі та доповідати про розповсюдження хвороб та їхню дію на в’язнів.
Відразу після звільнення Червоною армією Озарицького табору було створено державну комісію у складі представників Верховної Ради Білорусії, СРСР і медиків, яка встановила: «Командування німецьких військ із диверсійною метою за заздалегідь розробленим планом утворили концтабір смерті неподалік від с.Озаричі, в якому стариків, жінок і дітей заразили сипним тифом та іншими смертоносними інфекційними хворобами».
В Озарицькому концтаборі було 50 тис. осіб, із них 15960 дітей до 13-річного віку, близько 5 тис. людей похилого віку. 20 тисяч в’язнів загинули. З родини Віктора Костка (11 осіб) половина загинула, в тому числі троє із шести малолітніх дітей.
Для ліквідації епідемії, лікування і реабілітації хворих на тиф уряд СРСР розгорнув 25 спеціалізованих воєнно-польових шпиталів. На жаль, багато медиків, котрі рятували хворих, також не вижили. Біля концтабору є братська могила 50 працівників шпиталів, які заразилися висипним тифом.
У район лиха для організації допомоги, локалізації та ліквідації епідемії постійно приїжджали представники радянських інстанцій і голова уряду Білорусії Н.Г.Грекова. Вона сказала: «Ви не можете уявити, товариші, цього жаху! На болоті колючий дріт. Навколо міни. Люди в лихоманці, з температурою 40 градусів на обледенілій землі». Не так давно до меморіального комплексу в Озаричі приїхав онук одного з нацистів, що був в обслузі концтабору. Вражений побаченим і почутим, молодий чоловік заявив, що до сьогодні не знав про ті звірства, які чинили гітлерівці, в тому числі його дід, на окупованих територіях. Нині в низці європейських країн демонструється документальний фільм про ті події, що відбувалися в концтаборі в Озаричах. Злочинам проти людства терміну давності немає – світ повинен зробити серйозні висновки зі свого трагічного минулого.
У післявоєнний період Віктор Костко не бачив для себе іншого шляху, як стати захисником Батьківщини. Те опалене війною і концтабором дитинство залишило глибокий слід у його душі та серці. 1954 р. він вступає та успішно закінчує Ленінградське військово-інженерне командне училище ім.А.Жданова.
Після служби в Угорщині, Білорусії, Німеччині доля привела Віктора Івановича до Кам’янця-Подільського, де він вийшов на заслужений відпочинок із посади заступника командира понтонної бригади.
У нашому місті залишилося всього шість, разом із Віктором Костком, колишніх в’язнів концтаборів: Почесний громадянин міста полковник у відставці Василь Андрєєв (в’язень концтабору Маутхаузен), ветерани праці Антон Зубік, Семен Алексєєв, Василь Бродюк, Михайло Рогожинський.
Анатолій БЕРНАДІН, військовий лікар,
керівник прес-центру ради ветеранів міста.
11 квітня, об 11.00, відбудеться мітинг, присвячений Міжнародному дню звільнення в’язнів фашистських концтаборів, і покладання вінків до пам’ятного знаку в сквері генерала Васильєва. Запрошуються всі охочі.
