«Я ВІРЮ, ЩО ЕДІК ЖИВИЙ»

І цього Великодня Людмила БУРЛАКОВА із с.Гринчук проситиме Бога про одне – аби її син повернувся додому із зони АТО. Майже три роки рідні шукають навідника 80-ї окремої аеромобільної бригади молодшого сержанта 30-річного Едуарда СЛОБОДЯНА. Хлопця мобілізували 1 серпня 2014 р., через 26 днів відправили на схід для виконання бойових завдань. 5 вересня, після жахливого бою, зв’язок із ним обірвався… Відтоді нічого про місцезнаходження Едуарда достеменно невідомо.

За роки пошуку в рідних назбиралися стоси офіційних запитів і відповідей, їм вдалося докопатися до жахливих подробиць бою і трагічних помилок під час встановлення осіб загиблих. І навіть усе це не дає такої бажаної відповіді на єдине запитання: де ж Едуард? В сухих відписках, які отримала мати, зазначено, що Едуард Слободян безвісти зник і проводяться пошукові роботи.

ФАТАЛЬНА ЗАСІДКА,

ЩО ЗАЛИШИЛА БАГАТО ЗАГАДОК

Із офіційних документів Міністерства оборони України мати та сестра дізналися про той страшний день, який, на їхню думку, був не менш трагічним, ніж «Іловайський котел».

– 5 вересня 2014 року, близько 16.30, під час виконання бойових завдань у зоні АТО, біля населеного пункту Цвітні Піски, пересуваючись колоною із п’яти БТР-80 і двох танків, військовослужбовці потрапили в засідку, – тримаючи в руці документ, схвильовано читає Людмила Миколаївна. – По колоні вівся вогонь з обох боків, дорога була замінована керованими протитанковими мінами. Підрозділ 5 аеромобільно-десантної роти здійснював контрзасадні дії, вів вогонь. Спочатку зайняли кругову оборону та відбивали натиск противника, в подальшому проходили засаду на техніці. Кількість противника складала 240-260 осіб. Після прибуття підрозділу в район населеного пункту Щастя близько 17.00 при перевірці особового складу виявили відсутність БТР-80 під №129 та 19 військовослужбовців. Після пошуку зниклих у районі виконання завдань (міжнародний аеропорт «Луганськ») розшукати їх не вдалося. Серед них був і мій Едік.

Жінка і досі до дрібниць пам’ятає останню розмову із сином. Він зателефонував перед боєм, 5 вересня, о сьомій ранку. Сказав, що два дні не дзвонитиме, бо йдуть на важливе завдання, та запевнив: «Мамо, не хвилюйся! Я лишень звільнюся, одразу ж передзвоню». Втім після цього дзвінка тривога оселилася в серці матері. І коли син не вийшов на зв’язок, вона одразу ж кинулася його шукати.

– У військовій частині, до якої мобілізували сина, мені повідомили, що десантники з 80-ї бригади разом із бійцями «Айдару» потрапили в засідку, – каже згорьована мати. – Терористичні угруповання фактично чекали на хлопців, їх безжально обстріляли. Чимало наших загинули, зникли безвісти чи потрапили в полон. Невідомі тіла без будь-яких розпізнавальних знаків, нашивок, документів передали українській стороні 8 вересня. На сьогодні проводиться розслідування кримінальної справи за цим фактом і з’ясовуються всі обставини.

Едік у списках військової частини значиться як безвісти зниклий. Ми його шукаємо як серед полонених, так і серед загиблих. Адже встановлення осіб, яких не змогли ідентифікувати за тілами, тривають досі. Немає офіційного підтвердження, що мій син загинув. Я вірю, що він живий, і чекатиму на нього.

ПРО АРМІЮ МРІЯВ ІЗ ДИТИНСТВА

У пошуках Едуарда матір підтримують усі рідні. Дядько Євген Слободян каже, що ще з дитинства хлопець займався спортом, ганяв з однолітками у футбол, влучно закидав м’ячі до баскетбольного кошика, швидко долав дистанції.

– Міцної статури, високий, статний, у нього були не лише чудові дані, щоб стати військовим, але й величезне бажання. Ще він хотів навчитися грати на гітарі, тож я подарував йому цей музичний інструмент. Ми свято віримо, що Едік живим повернеться додо-му, – із тремтінням у голосі ділиться спогадами Євген Васильович.

Свою мрію стати військовим хлопець таки втілив у життя. Після закінчення 9-річки у Гринчуку він вступив до медучилища. Але зрозумів, що лаборантом бути не хоче, і з радістю пішов до армії. Згодом уклав контракт зі Збройними силами України, служив у різних військових частинах: у Львові, Сімферополі, на Чернігівщині. Після закінчення контракту повернувся до рідного дому. А коли бойовики нахабно залізли на українську землю, спокійно сидіти вдома хлопець не зміг.

– Коли я проходив медкомісію у військкоматі, зустрів там Едіка, мого колишнього однокласника і односельчанина, – розповідає Гринчуцький сільський голова Дмитро МУНЧАК. – Він теж проходив комісію, адже отримав повістку на мобілізацію. Пам’ятаю, як сказав: «Не можу сидіти вдома, піду воювати. Адже хто, крім нас, захищатиме Україну!». Така позиція мене не здивувала, адже Едік завжди і всюди перший. Ще у школі він захищав слабших, завжди прагнув справедливості та стояв за правду.

КОГО ПОХОВАЛИ ПІД ГРИФОМ «НЕВІДОМИЙ»

У Кам’янець-Подільському об’єднаному міському військкоматі, куди ми звернулися по коментар, нам повідомили, що, ймовірно, військовослужбовець Едуард загинув, бо дві ДНК-експертизи, які пройшла мати, співпали на 99%.

– Мені не надали жодного офіційного документа, що мій син загинув, а також висновку ДНК-експертизи. Тому вірити в це я не хочу, – натомість каже Людмила Миколаївна. – Мені відомо, що під час першої експертизи допустили помилку – і батьки поховали чужих дітей.

– Коли ми їздили на схід, спілкувалися із судмедекспертами-патологоанатомами, котрі відбирали зразки на експертизу, – додає адвокат Любов САВЛІВА. – Вони розповіли, що працювали оперативно і робили все можливе, незважаючи на відсутність належних умов, зокрема і необхідних холодильників. На початку вересня, коли ще стояли спекотні дні, у Старобільськ доставили близько 30 тіл. Усі обгорілі. Експерти швидко проводили огляд і відбирали зразки, які передавали генетикам. Після цього бійців поховали на старобільському кладовищі, а згодом генетики повідомили, що не всі зразки підходять для експертизи, тому необхідна ексгумація. Завдяки цьому вдалося виявити помилки, допущені під час першого дослідження. Так одна помилка призвела до викривлення даних. Наприклад, одна з матерів засумнівалася в правдивості результатів. Під час ексгумації вона виявила, що в людини вставна щелепа, якої аж ніяк не могло бути в її 18-річного сина. Так встановили, що її син похований під іншим номером. Тому наразі дослідження ще тривають, і ми чекаємо остаточних результатів. Адже всю інформацію збираємо по крихтах і під час поїздок на схід, і під час спілкування з очевидцями бою.

Надію на зустріч із живим сином матері подарував сюжет, що транслювався ввечері 18 березня 2015 р. у новинах на СТБ. Серед полонених, відзнятих сепаратистами, жінка побачила хлопця, схожого на Едіка. Втім наступного дня, шукаючи цей сюжет на сайті телеканалу, його не знайшла.

– Я зверталася на СТБ, де мені надали диск із випуском новин, але без цього сюжету. Із чим пов’язане це зникнення, ніхто не пояснив, – дивується Людмила Бурлакова. – А у січні цього року Надія Савченко оприлюднила списки військових, яких сепара-тисти тримають у полоні. Серед них я знайшла і прізвище сина. На жаль, із Надією поспілкуватися не вдалося. Але для мене це ще один поштовх не припиняти пошуків і сподіватися на жадану зустріч.

Син часто приходить до матері, але поки що у снах. Тому рук вона не опускає, її сила волі та віра загартувалися роками пошуків і сподівань.