Неділя, 28 Листопада 2021 р.
16 Червня 2017

НАРОДЖЕНИЙ У ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯ

Жодного року не минуло, щоб В’ячеслав ЗБРИЦЬКИЙ не завітав до Кам’янця-Подільського 9 Травня або в День визволення міста. Хоч кримська Керч для чоловіка вже давно стала рідною, але душа рветься до міста зі старовинною історією. В’ячеслав Володимирович здійснює свої традиційні візити до Кам’янця, адже саме тут доля подарувала йому шанс на життя. Подарувала того самого дня, коли місто звільнили від нацистських загарбників.

Цьогоріч у День Перемоги чоловік завітав і до редакції.

У нашій розмові – родинні спогади про відбудування міста після війни, його народження в концтаборі та важке післявоєнне дитинство.

КОЛИ Й ГАЗЕТА ПОСЛУГУЄ ЗА ПЕЛЮШКУ

НАРОДЖЕНИЙ У ДЕНЬ ВИЗВОЛЕННЯІз перших хвилин після народження В’ячеслав Володимирович пізнав лиха війни. Дитинство чоловіка минало в злиднях, але вже тоді він навчився радіти найменшим дрібницям. Як розповів наш земляк, народитися йому довелося у концтаборі під час бомбардування. Коли німці проводили репресії та облави на мирне населення, під загрозою опинилося й життя його матері.

– Моя мама, Станіслава Михайлівна, завжди бідкалася, що через свою смуглявість і чорняве волосся на 8-му місяці вагітності потрапила до концтабору (тепер – територія коледжу харчової промисловості НУХТ). На вулиці її прийняли за циганку й полонили у старому сараї. Вона знала, що фашисти розстрілювали людей тисячами, не шкодуючи ні жінок, ні дітей. Уже очікувала й своєї смерті… Коли всі ув’язнені заметушилися, почали тікати, не зрозуміла, що коїться. Під час бомбардування від страху та хвилювань у матері почалися пологи, допомогти було нікому, довелося народжувати самотужки, без будь-якої медичної допомоги. В ніч на 26 березня 1944 року під шум гармат і пострілів я з’явився на світ. Заповивши мене в старі німецькі газети та ганчір’я, знесилена та перелякана мати дісталася до напівзруйнованої хатини. Бабуся із сестрою вже й не сподівалися на наше повернення. Про те, що до міста ввійшла 4 танкова армія під командуванням Лелюшенка, матір дізналася пізніше. Вона завжди наголошувала, що саме наступ наших солдатів урятував нам життя, – розповідає В’ячеслав Володимирович.

Дивом урятована жінка ніколи не дозволяла синові забути про трагічне народження, завжди вчила хлопця цінувати життя і радіти кожному мирному дню.

БЕЗ ЇЖІ ТА ОДЯГУ І ЗАВЖДИ ЗДОРОВИЙ

Загартований із народження чоловік і не пригадає, щоб колись хворів. Досі почувається сповненим сил і намагається жити гідно, адже недаремно Бог подарував йому і життя, і здоров’я.

– У післявоєнні роки люди ледве виживали. Грошей не було ні на їжу, ні на одяг. Усі сили віддавали відбудуванню міста. Це було найголовнішим, адже Кам’янець ущент зруйнували, – згадує В’ячеслав Володимирович. – На все життя закарбувалися в пам’яті ті бідні часи, коли діти не мали навіть одягу. Не був винятком і я, в перший клас взагалі довелося йти босоніж. Уже й вересневі заморозки почалися, а у мене взуття так і не з’явилося. Правда, я ніколи не хворів. Тоді виживали лише найсильніші – очевидно, спрацьовував природний відбір.

Наш співрозмовник і досі радіє, що навчалися із сестрою у залізничній школі №59 (тепер НВК №14). Адже там школярам допомагали залізничники. Вони ділилися з ними частиною свого пайка, віддавали старі шинелі, які потім можна було перешити. Чоловік згадує, як, будучи голодним, він ніколи не смів усе з’їсти – приносив додому, аби розділити радість із батьками.

– Матір завжди була заклопотана, намагалася добути нам хоч якісь харчі. Аби вижити, практично всі домашні речі довелося продати. Як же раділи ми, коли їй вдалося обміняти патефон і платівки на торбину кукурудзяного борошна. Правда, і його довелося розділити на декілька тижнів, – пригадує чоловік. – Після закінчення 7 класу я вступив до Кам’янець-Подільського будівельного технікуму, а 1968 року закінчив Київський інженерно-будівель-ний інститут. Потім почав працювати на будівництвах цементного, кабельного та електронного заводів.

ДАВНІ СПОГАДИ Й ДОСІ ЗІГРІВАЮТЬ ДУШУ

Не приїхати до Кам’янця для нашого співрозмовника – гірше за злочин. Якщо не виходить завітати в березні, у День визволення, завжди приїжджає

9 Травня. Чоловік вважає своїм обов’язком підійти до меморіалу Слави у сквері Танкістів. Там на гранітних плитах викарбувані й імена його батька Володимира та дядька Бориса Збрицьких.

– Пройдуся колись зруйнованими місцями – і радію, що й сліду не залишилося від трагічних подій, – каже В’ячеслав Володимирович. – Часто згадую, якими ми були щасливими від кожної нової дрібниці, що з’являлася в домі. В пам’яті закарбувалася поява гасової лампи. Для нас це видавалося справжнім щастям. Ми всі раділи, адже це перше освітлення вдома. Я й досі пам’ятаю, як 1948 року нам провели радіо. Щовечора ми всією сім’єю збиралися і слухали лібретто Корнічука та Василевської про світле життя. Не пропускали жодного. Правда, вони так часто повторювалися, що ми вже знали їх напам’ять. А 1951 року в день виборів ми вперше скуштували білий хліб.

– Не менш важливим залишився у пам’яті день, коли бабуся відвела нас із сестрою ввечері до магазину, і там мені, трирічному хлопчикові, дали шматочок мила та 2 пачки сірників. Я так радів цьому дарункові. Часто уявляв, що це був якийсь скарб. Того вечора ми нарешті змогли нормально помитися.

ДВА МІСТА – ДВІ ЛЮДИНИ

Ніколи В’ячеслав Володимирович не планував переїжджати з рідного серцю Кам’янця. Але 1971-го за направленням довелося поїхати до Криму. Працював головним інженером на Керченському заводі будівельних матеріалів, там же із 1993 р. займав посаду директора. Дітям і дружині сподобалося жити на півострові, так і залишилися.

– Відколи 2006 року вийшов на пенсію, почав займатися садом, вирощую персики, виноград, так і відпочиваю. У Криму мене знають як «инженера-садовника», в Кам’янці ж я – ровесник визволення, член ради ветеранів, народжений у концтаборі. У двох містах я почуваюся, як дві різні людини. На Поділлі мені легко, тут усе рідне, тут мене розуміють, тут я не забуваю української мови.

Оксана НЕСТЕРОВСЬКА.