РЯТІВНИК БРАТІВ МЕНШИХ

Ще зі шкільної парти Віктор СЕНИК робив щеплення та лікував кроликів. Сьогодні він уже 20 років працює ветеринаром. А інакше і бути не могло, адже Віктор Миколайович уже третій у сімейній династії, хто обрав справою життя лікувати хворих і безпомічних тваринок. Нині він працює головним спеціалістом управління Держпродспоживслужби. Нова посада передбачає здійснення контролю за протиепізодичною ситуацією, якістю і безпечністю харчових продуктів, обігом і реалізацією ветпрепаратів, утім наш співрозмовник не цурається лізти у гній і ніколи не відмовляє в допомозі чотирилапим домашнім улюбленцям чи свійським тваринам. Пацієнти поглядом дякують лікарю за порятунок.

– Мій дідусь Іван Григорович 1940 року пішов служити, а повернувся додому аж по закінченню війни, – розповідає Віктор Сеник. – Освіти він не мав, бо після 7-річки пас коні в колгоспі, тож його однополчанин порадив здобути фах ветеринара, що він і зробив. Навчався у Кам’янці-Подільському, а все життя працював на Тернопільщині, у Мельниці-Подільській. Пам’ятаю, як дідусь, куди б не йшов, завжди загортав у білий халат стерилізатор з інструментами та брав із собою. Бабця сварилася: «Залиши вже ту роботу в спокої!», на що він відповідав: «Ні, бабо! Якщо по допомогу звернуться люди, дорога кожна хвилинка». Навіть будучи на пенсії, він ніколи не відмовляв у допомозі.

За настановою батька моя мати Ольга Іванівна вступила до Бучацького сільськогосподарського технікуму на відділення ветеринарії й досі працює в міській ветлікарні.

Я ж змалечку спостерігав, як лікують худобу, свиней, собак, котів, і знав, що стану ветеринаром. Цей фах здобув у Кам’янець-Подільському тодішньому сільгоспінституті.

Уже з першого курсу студент по самі вуха занурився у майбутню професію, напросившись у помічники до відомого ветлікаря Степана ШПАКА, котрий працював у колгоспі в с.Завалля. Тоді ферма тримала чимале поголів’я худоби, свиней, коней, курей. Разом із досвідченим лікарем майбутній ветеринар робив хірургічні операції, стерилізував тварин, вправляв випадання матки.

Здобувши диплом, Віктор Сеник розпочав кар’єру лікаря ветеринарної медицини у тодішньому Кам’янець-Подільському міському державному підприємстві ветеринарної медицини. Консультував із питань догляду та виховання домашніх улюбленців, рятував вусо-лапих від укусів кліщів, робив операції, боровся з різними небезпечними хворобами свійських тварин:

– Раніше на околицях міста були підсобні господарства, люди тримали корів, свиней, кіз. Нині молодь цього не хоче, а старші люди вже не можуть – і поголів’я зменшилося. Загалом Україна переймає європейський досвід, де переважають великі господарства промислового типу, – каже Віктор Миколайович.

Розповідає наш герой і про кумедні випадки, що траплялися за роки роботи.

– У 90-х роках модно було тримати дорогих собак бійцівських порід, яким обрізали вуха. Мені як молодому фахівцю потрібно було на комусь набивати руку. Я й приїхав у Завалля до наставника Степана Шпака, який запропонував зробити операцію його собаці. У мене на обійсті облаштували операційну, дали песикові наркоз, обрізали вуха, вставили ватні тампони і повністю перемотали голову. Бо саме так раніше робили цю операцію. Доки собака виходив із наркозу, ми пішли у справах. У цей час у гості прийшов мій дядько і в сутінках побачив таку картину: з-за хати виходить великий чорний собака з перемотаною головою. Дядько ще довго згадував мені той випадок, адже добряче налякався. А наш піддослідний швидко одужав і вірно служив.

Віктор Миколайович, як ніхто інший, знає, наскільки кропітким є догляд за тваринами. Тому сьогодні, живучи в квартирі, тримає лише хом’ячка Тимку, якого за те, що їсть усе підряд, з любов’ю називає кабанчиком.

– Я міг би взяти собаку, але усвідомлюю, що це велика відповідальність, бо його потрібно вигулювати, дресирувати, приділяти чимало часу, якого не маю ні я, ні дружина, ні діти. Тому завів улюбленця хом’ячка, бо знаю, що усе належне йому дам: почищу клітку, нагодую, напою, пропишу вітаміни. Якщо не можете гідно обійти тварину, то не заводьте, аби не мучити ні її, ні себе. Якби кожен думав наперед, то не було б так багато безпритульних тварин.