П'ятница, 26 Лютого 2021 р.
22 Вересня 2017

ХТО НЕ РИЗИКУЄ, ТОЙ НЕ ЇСТЬ ЯБЛУК

Родюча українська земля плекає не лише обліплені плодами сади, золоті поля і файні городи, але й вчить працювати, ризикувати і розвиватися людей, які вирішили поєднати своє життя із сільським господарством. Город, пай у селі – це рятівний жилет для більшості селян, які залишилися один-на-один із жорстокою системою, в якій у селі немає робочих місць.

Подружжя Кучменків із донькою та зятем у власному саду«Кусень хліба і до хліба можна заробити власними мозолями», – у цьому переконана родина Олександра та Ірини КУЧМЕНКІВ.

Сьогодні вони – власники невеликого сімейного бізнесу, вправні садівники. Їхніми червонобокими та золотавими яблуками милуєшся й не намилуєшся, а сучасний рівнесенький сад на шпалері вражає, захоплює і манить своєю величчю. Але все це – чарівна картинка, за якою ховається важка праця, недоспані ночі, борги, невиправдані сподівання, хвилювання. Але водночас і радість за те, що таки вдалося здійснити мрію…

Яким був шлях до неї, нам розповіли Олександр Степанович та Ірина Володимирівна.

– Починали все з нуля. Єдине, що мали, – землю: паї матері та батька, – розповідає пані Ірина. – Спочатку засівали наділи зерном, соєю, пшеницею. А нещодавно вирішили зайнятися садівництвом. Починаючи з 90-х років, наші паї жодного року не заростали і жодного дня не були в оренді. Постійно обробляли їх самі. Сьогодні ще декілька ділянок взяли в оренду. Сад вирощуємо вже чотири роки. Але лише цьогоріч маємо перший гідний урожай.

Хоча Україна гордо позиціонує себе аграрною країною, проте фермери, які називають себе малим і середнім бізнесом, підтримки з боку держави чомусь не бачать. Так сталося і з сімейством Кучменків. Понадіявшись на державну програму, яка гарантувала розвиток садівництва, вони набрали купу кредитів, закупили саджанці й на 15 гектарах заклали сучасний сад. Але не так сталося, як гадалося. Програмних коштів не дочекалися, а кредити сплачують і досі. Й запевняють: якби не було державної обіцянки, то й не ризикнули б.

– Дуже важко підіймати сад. Думали, що потрапимо під програму, буде легше, все зможемо. Натомість довелося виходити власними силами. Потихеньку закриваємо кредити і стаємо на ноги, – каже Ірина Кучменко. – На щастя, нас підтримали рідні, родичі допомагали, чим могли, діти. Маємо двох доньок, які підсобили коштами. А грошей треба дуже багато.

Садівництво – це не свині, які навесні купив, а восени продав. Ні, тут як мінімум 4 роки треба чекати результату і вкладати, вкладати, вкладати… Саджанці закупи, шпалеру купи. Сад на шпалері необхідно обприскувати хоча б необхідними препаратами від шкідників, бо якщо їх не виведеш – нічого не матимеш, листя покрутиться, заведеться оленка волохата. Беремо лише якісні біопрепарати. До того ж інтенсивні сади потребують інтенсивної підкормки. Всі розуміють: аби дерево дало урожай, його треба підгодувати. Тому й використовуємо мінеральні добрива, кропимо по листу, по голому дереву, підживлюємо мікроелементами. Коли закладаєш сад, треба розуміти, що спочатку будеш лише вкладати в нього. Тільки на п’ятий рік матимеш прибуток.

ХТО НЕ РИЗИКУЄ, ТОЙ НЕ ЇСТЬ ЯБЛУКЦе сьогодні Кучменки такі досвідчені й усе знають про шкідників, підживлення. Вчилися цьому від спеціалістів-практиків, їздили у господарства до майстрів цієї справи, записувалися на всі можливі семінари з такої тематики, радилися із колегами. Першим цією справою захопився голова сімейства.

– Побачивши за кордоном таку красу, задумався – чому б не зробити це у нас, де дозволяє клімат і є необхідні умови. Можна все вирощувати, аби лише нам не заважали, – пояснює Олександр Степанович.

Щоправда, з освітою й талантом художника йому довелося довго переймати досвід, дивуватися і захоплюватися чужими успіхами, перш ніж запустити власний яблучний сімейний бізнес. Терпіння, помножене на працю, результат таки дало. В усіх починаннях допомагала дружина, доньки Ліля та Лонгіна. Підставляли тендітні плечі, підтримували порадами.

– Практики особливої в нас не було, – розповідає Ірина Володимирівна. – Я за освітою медсестра, батьки мої живуть у Дніпрі. Чоловік родом із Кульчіївців. Він за освітою художник. За Союзу оформлював різні стенди, вітрини. На початку 90-х почалася відбудова храмів, то розмальовував навіть церкви, писав ікони. Дуже любив свою роботу. Але в часи перебудови люди були настільки бідними, що, крім хліба, нічим не цікавилися, культура й краса відійшли на другий план, а художники ходили у рваних штанях. Підростали двоє малих доньок, їх треба було годувати, вчити. Тому й змушені були перепрофілюватися. І як тільки у 90-х роках нам дали паї, почали власноруч їх обробляти. Допомагали у цьому батьки чоловіка. Згодом ми заснували невеликий транспортний бізнес. А тепер захопилися садівництвом. Досі самі дивилися за садом, який розкинувся на 15 гектарах. А нещодавно взяли на роботу двох механізаторів на допомогу.

Днями подружжя чекає доньок-стоматологів із зятями-іноземцями у гості. Молодь приїде, аби допомогти батькам зібрати перший урожай яблук. Той, якого так чекали, про який так усі разом мріяли. Одна сім’я приїде з Ізраїлю, інша – з Німеччини – і всі разом ласуватимуть яблуками та згадуватимуть, як усе починалося, як до цього йшли, і вкотре усвідомлять, що мрії таки здійснюються. Головне – ризикувати, працювати, вірити у власні сили і підтримувати одне одного.