ВОНИ БУДУЮТЬ МИР

3 листопада – День інженерних військ України

Обстріл!!! Забирайте техніку!!! ­ кричав підлеглим майор ОЛІЙНИК. Військові вкотре розвертали неповоротку вантажівку… Треба було рятувати життя і залізо. Один їхній екскаватор уже підірвався під Горлівкою на мінному полі, водію Іллі ЛЕЛЕТУ тоді відірвало ногу… Всі розуміли ­ секунда рятує життя. Фух… ­ цього разу, на щастя, встигли заховатися.

Танками, градами та гранатометами ворог уже три роки винищує українських захисників, патріотів… Особливо реагує на нашу важку мирну техніку, робить усе, аби наші хлопці не закріпилися, аби вибити їх якомога більше у чистому полі… Добре знає: де працюють інженери – буде неприступна і сильна позиція. Та українська сила духу виявилася сильнішою за ворожі танки. За роки протистояння наші військові мають новітні бліндажі, окопи, капоніри тощо. І усім цим завдячуємо окремим підрозділам інженерних військ, які 3 листопада відзначатимуть професійне свято.

Про війну на сході, роль інженерів у ній, як ніхто інший, знає командир 309 окремого інженерно-технічного батальйону Кам’янець-Подільської 48 інженерної бригади майор Дмитро ОЛІЙНИК. Сам він кам’янчанин, 2005 р. закінчив наш військо­-во-інженерний інститут. З 2005 по 2014 рр. проходив службу в Сам­борі, звідти і пішов у зону АТО, де його батальйон пробув майже три роки. Він на власні очі бачив, як усе починалося, як мужніла українська армія, як змінювалися позиції та стратегії ворога.

– Наш 309 окремий інженерно-технічний батальйон сформовано у жовтні 2014 року на базі військової частини А-3817 у Самборі, але підпорядковуємося ми Кам’янець-По­діль­ській 48 інженерній бри­гаді, – розповідає Дмитро Васильович. – Батальйон ділять на декілька підрозділів: інженерно-технічна, інженерно-маскувальна, інженерно-саперна роти та підрозділ забезпечення.

Щойно сформувалися, повним складом, а це 120 осіб, відбули в зону АТО для обладнання першої та другої смуг оборони.

Майор розповідає, що доки українські військові інженери створювали бліндажі та окопи, сепаратисти їх постійно обстрілювали, аби лише не дати закріпитися піхоті. Хлопці, керуючи мирними екскаваторами, автокранами, самонавантажувачами, шляхопрокладачами, зазнали і контузій, і поранень. Працювати доводилося ледве не з ночі, аби ворог не засік.

За роки перебування в АТО на рахунку 309 батальйону 22 побудовані військові об’єкти. Один об’єкт – це повністю взводний опорний пункт, що включає бліндажі для особового складу, капоніри, траншеї для ведення стрільби тощо. На кожен ішло не менше як півтора-два місяці. Заливали все бетоном, робили гідроізоляцію. Крім того, встановлювали й вибухові загородження, відривали смугу оборони для 54, 56 та 58 бригад.

На запитання, що найважче було за роки в АТО, Дмитро Олійник каже, що розмінування:

– Починав я в АТО командиром групи розмінування. Ставили ми вибухонебезпечні загородження, розміновували вибухові пристрої. Було не лише важко, але й ризиковано. Але страх досі не покидає від думки, скільки там, на сході, замінованих територій. Ще не один рік потрібно копати-перекопувати, аби забрати із нашої землі ворожі міни, а скільки боєприпасів, що не розірвалися…

Мінні поля ЗСУ нанесені на карту, є реєстр. Тому з ними не повинно бути проблем, а от з ворожими… Попри це наші хлопці рухаються вперед, ворожі міни знімають.

Батальйон нашого співрозмовника виконував бойові завдання із жовтня 2014 по серпень 2016 р. Хлопців по черзі відпускали у відпустки на тиждень-два, але два роки їхній пункт тимчасової дислокації розташовувався у Донецькій області. З серпня 2016 р. їх перевели до Херсона, а у серпні 2017 р. – до Кам’янця-Подільського.

– Завдання батальйону не змінилися, – продовжує співрозмовник. – На сьогодні виконуємо такі ж завдання щодо фортифікаційного обладнання, але вже не тільки взводно-опорних пунктів, а й складів і арсеналів по всій країні.

Дмитру Олійнику довелося бачити війну на початку АТО і нині. Чоловік розповідає, що спочатку ворог більше працював з артилерією, а тепер несе біду через диверсійно-розвідувальні групи. Розповідає він і про настрої населення на сході:

– У нашому батальйоні служать люди з усієї країни. Є з Донецької та Луганської областей. Правда, їх мало. В Луганській області прямого контакту із місцевим населенням у нас не було, а в Донецькій зустріли нас досить нормально, жили в селі Старомлинівка. Добре ставилася до нас голова сільської ради, надавала всіляку допомогу. Щоправда, населення там – лише жінки, чоловіків практично не бачили. Казали, що вони пішли на службу в ДНР.

У Донецькій області працювали в таких населених пунктах, як Авдіївка, Очеретин, були об’єкти під Ясинуватою. Ніхто там до нас вороже не ставився. Якщо відходили трохи далі – всяке траплялося. Називали і бандерівцями, і хунтою. Коли передислоковувалися на Херсонщину, нас щиро вітали у Запорізькій області. Коли бачили, що йде колона, на дорогу висипало все село. Кожну машину хрестили.

Пять років тому й подумати не міг, що таке буде, що нам доведеться воювати. Все ж життя змінюється: мусили вчитися, будувати і захищатися. Досвід, знання та вміння вже є, а отже, перемога не забариться.