ЩО НЕ СІЛЬЦЕ, ТО КРАСНЕ СЛІВЦЕ!
Як у давнину випікали весільний коровай, чи може звучати світова казка «Білосніжка» наддністрянською говіркою і що робити, аби мати гарний урожай гарбузів і часнику? Про все це можна дізнатися із праці викладачів-філологів Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка.
Упродовж 22 років подружжя КОВАЛЕНКІВ – Наталія Дмитрівна та Борис Олексійович – разом зі студентами записували зразки живого народного мовлення від людей старшого віку. На сьогодні записано розповіді-спогади із 5 областей України, 25 районів і 126 населених пунктів. Ця багаторічна робота вилилася в цінну книгу під назвою «Західноподільські та суміжні говірки», яка налічує 1500 сторінок текстів зі збереженою вимовою носіїв говірок.
Про те, як збирали матеріал, у скільки томів він вмістився і, найголовніше, що зробити, аби цінні та автентичні тексти не припадали пилом, а потрапили до рук науковців, студентів, усіх, хто цікавиться історією рідного краю і особливостями народної мови, напередодні Дня української писемності та мови говоримо із кандидатом філологічних наук, доцентом, професором кафедри української мови Наталією Коваленко.
– Наталіє Дмитрівно, як розпочиналася робота зі збирання матеріалу в селах?
– Із написання моєї кандидатської дисертації «Фразеологія говірок Західного Поділля». Тоді, далекого 1995 року, ми їздили селами Кам’янець-Подільського району всією родиною (сину минав четвертий рік, тому був змушений теж брати у тому участь). Записувати народні фразеологізми, приказки та прислів’я дуже складно, адже важко старшій людині, та й зрештою будь-кому, одразу пригадати сталі вислови, пояснити їхнє значення чи походження. Лише із часом ми збагнули, що зв’язні розповіді, великі тексти-спогади – це самодостатнє, багатовимірне та комплексне джерело з невичерпною інформативністю не тільки для дослідників мови, а й для фольклористів, етнографів, істориків, мистецтвознавців. З’ясувалося, що, згадуючи минуле, старші люди поринають у власні спогади, їх охоплюють емоції, які вихлюпуються у яскраві фрази, слова, а найдотепніше – у фразеологізми! Усе це і спонукало нас розпочати роботу із записування на диктофони великих текстів. Студенти факультету української філології та журналістики під час літніх практик і фольклорно-діалектологічних експедицій долучаються до такої роботи (добре, що диктофон є в кожному сучасному телефоні). Ми переконані, це не тільки навчання того, що треба своє минуле зберегти, бо йде з життя людина, а з нею – і знання, мудрість, історія, це, передусім, виховання любові до рідного слова, до своєї малої батьківщини. За два десятиліття списки всіх студентів, які долучалися до збирання, ледь поміщаються на 200 сторінках.
– Як Ви далі опрацьовували зібрані розповіді?
– Усі тексти я прослуховувала декілька разів, щоб передати їх у друкованому вигляді й точно відтворити вимову носіїв говірок із різних територій. Мовознавцям важливо досліджувати достовірний і ретельно записаний матеріал, тому було використано спрощену фонетичну транскрипцію, яка фіксує наголос слова, вимову звуків, паузи тощо.
– Окрім Поділля, Ви подали матеріали і з інших областей?
– Так. Річ у тім, що власне подільський говір межує з багатьма говорами, через те має особливий статус архаїчного та багатокомпонентного з різними впливами. Тому для нас вкрай важливо було показати це суміжжя на прикладі живого мовлення. Отже, крім Хмельницької області, на території якої межують подільський і волинський говори, у збірці подано тексти із Тернопільської, Чернівецької, Вінницької та Житомирської областей. Звичайно, територіально найбільше ми охопили села Кам’янець-Подільського району.
– Хто Ваші респонденти?
– Це звичайні сільські люди, корінні мешканці, предки яких теж жили і працювали на цих землях, а отже, з покоління в покоління передавалися знання, мудрість, звичаї та обряди. Більшість інформантів не мали освіти або закінчили 3-5 класів (довоєнні чи післявоєнні часи), і це важливо для нас – записати мовлення людей, які не знають норм літературної мови, а говорять так, як говорили їхні предки ще декілька століть тому. Як правило, інформаторами були люди поважного віку – це 1925-1930 років народження. Сумно, але більшості вже й немає на цьому світі, але ми разом зі студентами встигли записати голоси, тепер уже направду – голоси історії нашого краю. Можливо, хтось із читачів знайде серед цих текстів розповіді своєї мами чи тата, бабусі чи дідуся, а можливо, й родичів чи сусідів, знайомих.
– Про що розповідали Вам старші люди?
– Тематика величезна, тому що ми не визначали якихось рамок у спілкуванні. Бабусі розповідали все, що їм хотілося, що було цікавим на їхню думку, тому ці тексти вражають непростими життєвими історіями, емоційною напругою, і не тільки… і сміх, і гріх, і сльози… (Здається, що в художній літературі не знайдеш таких вражаючих і приголомшливих сюжетів, як писало його людське життя, чи то доля…). Дуже багато розповідали про традиції господарювання, утримування худоби, українські ремесла, про життєві пригоди, дитинство, юність, про важливі події для України (розкуркулення, голодомор, переселення, колективізацію, війну). Для багатьох будуть цікавими дуже давні рецепти приготування різних страв (особливо місцевих) – бабусі ділилися секретами: як випікати пироги, медівники, варити смачний борщ, вареники, готувати начинку, пекти весільний коровай… Вкрай важливо для майбутніх поколінь зберегти особливості деяких обрядів і звичаїв, адже всі вони спрямовані на добро, на щасливе життя. Люди згадували, як колись у селах святкували Великдень, Водохреща, Маланку, які збитки робили на Андрія, яких традицій дотримувалися, щоб дитинка народилася здоровою і щасливою, щоб молодята жили в злагоді та достатку, щоб і на тому світі душа людини мала спокій. Бабусі ділилися різними знаннями, наприклад, щоб полегшити пологи жінці, відкривали всі хвіртки, відмикали двері, розв’язували всі вузлики у хаті, а породіллі розпускали волосся, вважали, що так жінці легше буде народжувати. Записано також чимало легенд про назви сіл, містичні та біблійні історії.
А розповіді про обряди чи звичаї інформатори супроводжували піснями чи промовляннями.
– Які розповіді Вам найбільше запам’яталися?
– Вдалося записати історії, які без сліз слухати не можна. Здебільшого це спогади про страшні роки війни, голоду, примусового переселення. Одна бабуся згадувала своє весілля, як вранці оголосили про початок війни і нареченого одразу забрали на фронт, і разом вони вже більше ніколи не були, бо він загинув. Жінка заміж так і не вийшла…
Ольга Климишена, 1924 року народження, мешканка Старої Ушиці, згадувала: «Бо як голод був, мині дадут погобідати, а я ни їм, а нису хлопцям в поле, вони пасут, нічого вдома нима. А вони змірают, на кілько нас душ малая, чи мамалиги, чи картофель дадут, поділят ножиком, кожному дадут тай кажут, шо Гольці більше дайте, а я кажу, брешу, нє, я вже наїлася».
Ще декілька років тому, коли я опрацьовувала тексти, надзвичайно вражало, що чи не кожну розповідь бабусі завершували так: «Діти, все можна пережити і витримати, тільки б ви не знали голоду, щоб ви ніколи в житті не знали війни». Тоді це сприймалося так дивно – XXІ століття надворі! Який голод, яка війна?.. Людство сміливо крокує вперед до кращого!.. І як же тепер страшно читати такі застереження (чи то передчуття?), зважаючи на війну, що прийшла і до нашого дому.
– А чи записали якісь смішні пригоди з життя?
– Звичайно, є дуже кумедні історії, хоч зауважимо, що буває смішною власне якась ситуація чи подія, а трапляється й так, що людина так уміє смішно розказати звичайну історію (тут тобі і приказки, і прислів’я, і порівняння, і фразеологізми), що всі слухачі за животи хапаються. Маємо таку розповідь Ганни Пузир, 1941 року народження, із с.Коралівка Борщівського району про дитинство: «Мама лишила мине вдома і сказала пильнувати кури, аби город не порпали, аби квітки не подерли. А ми хочем ся бавити. Що я роблю, биру спідницю, якісь трєпки, портьєри. Шию капці куркам, такі круглі, шнурочки почіпала. Тоди кури до курника лапаємо, шнурками і прив’єзуєм. Кури пополохалися, вже повзувала. Кури зачали літати по корчах, попід небесах, на дорогу. Посідали попід дерева кури в страху. Мама вже йде, а я кури повзувала, вже квітки не попорпали. Мати приходить, свариця, що потяла спідниці і все, що виділа. На другий день мама знову пішла в поле, а ми лишилися вдома, весіллє робимо.
Я здоймила фіранку з вікна – вельон. Вже молода є, молодий, гості, співи…». Колоритне і мовлення бабусі із с Шманьківці Чортківського району Тернопільської області Олени Ушій, 1935 року народження, яка переповідала відому казку про Білосніжку місцевою говіркою: «Я твоє япко їстим не буду, бо я ніц сі не голодна». А про своє життя казала так: «Так йак мині дитино жилосі, я би не жичила нікому. Як би мене хто написав книшку, а хтось читав, то би сказав, шо так не може бути, шоб людина могла таке пережити на своїму житю».
– Які поради з текстів можуть стати в пригоді сучасним господарям?
– Запам’яталося, як бабусі із с.Черче Чемеровецького району ділилися секретами багатого врожаю гарбузів: щоб вони рясно вродили, наші пращури садили їх, коли на небі було хмарно і обов’язково в обідню пору, коли ситі корови приходили з пасовиська. Старші люди, висаджуючи насіння гарбузів, промовляли: «Абись такі гарбузи файні лежали, як корови по хлівах». А часник садили так, щоб його хвостик дивився на південь, до сонця, інакше виросте маленьким і поганеньким.
– Особисто для Вас, як для філолога, що найцікавіше в текстах?
– Я багато років записую і досліджую народну фразеологію, яка найбільше здатна передавати особливості українського світобачення, тобто розуміння нашої нації, як цей світ побудований, які його закони, яке наше місце в ньому. Та й риси національного характеру, дотепність і гумор завжди знаходимо у сталих виразах. На матеріалах текстів вдалося знайти такі фразеологізми, що не фіксують жодні словники літературної мови та інших говорів, наприклад, лише мешканці Західного Поділля можуть вживати фразеологізм «не доїхав до Хмельницького» зі значенням «нерозумний, який зробив щось неправильно», але ж як влучно і разом із тим толерантно. Є фразеологізми, у складі яких конкретні місцеві назви, наприклад: пішов у Дністер, пішло у Збруч – зникло щось або хтось, безслідно пропало; як Манько із Залуччя – нерозумний. На сьогодні опубліковано сім фразеологічних словників із різних регіонів України, але в жодному не знайдете фразеологізм «чути вітром» зі значенням «несмачний; без смаку і запаху».
Лідія Підопригора, 1936 року народження, із с.Дерев’яне Кам’янець-Подільського району розповідала про приготування смачного борщу: «Листячка кидати для пахноти, шоб якесь борщ не чув вітром. Але шоб борщ такий був, шоб його з апєтітом поїсти, щоби миску вилизати, як той казав, пальчики облизати». У цьому маленькому уривку фразеологізми так і розсипаються…
Ніна Повар, 1932 року народження, із с.Бережанка Чемеровецького району згадувала: «Мій чоловік був дуже майстиром великим, то яку він зробив колиску деревляну, таку гарну, с такими лебідями, та такої ні в кого в силі не було, тіко в мене. А потому давала ше другим, давала, то тая колиска ходила по селі так, як молода просити». Вираз «як молода просити» зі значенням «в кожну хату (будівлю), не минаючи нічого, нікого» теж унікальний і зафіксований лише у нашому регіоні. А як цікаво старші люди розмежовують виміри часу: «це тоді було, коли я в довгій сорочці ходила», «ще в колисці колисала», «як я зародилася», «як була дітваком», «за моєї баби», «за мого діда-прадіда», «за колгоспу», «за Польщі».
– Наталіє Дмитрівно, кажуть, що ця збірка текстів – матеріал для десятка кандидатських і докторських дисертацій, і не лише…
– Справді, радіємо, що на сьогодні нам вдалося затранскрибувати й упорядкувати велику кількість зв’язних текстів територіального мовлення (до речі, найбільшу у текстографії слов’янських мов) і таким чином зберегти для науковців та усіх, хто цікавиться історією українського народу, мови та духовності, культури, цінну, правдиву й точну інформацію. Якісь слова забувають, а звичаї та обряди назавжди втрачаються… Завдання кожного з нас – встигнути записати спогади батьків, найменше – щоб розказати про це онукам.
– Скажіть, будь ласка, крім Ваших студентів, хтось ще знає про цю збірку?
– Звичайно, декілька років поспіль я розповідала про ці унікальні тексти на обласному радіо, доповіді виголошувала на багатьох міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях, розповідала про діалектні тексти як джерело вивчення історії української мови в Університеті імені Адама Міцкевича (м.Познань, Польща), презентувала матеріали збірки і на Пленумі Інституту української мови Академії наук України в Києві. Презентація електронного видання «Західноподільські та суміжні говірки. Тексти» відбулася цьогоріч 5 жовтня у стінах нашого університету під час роботи міжнародної конференції та круглого столу, присвяченого нашому викладачеві, діалектологу Петру Ткачуку, тому що саме його пам’яті присвячуємо цю працю студентів і викладачів.
– Наталіє Дмитрівно, коли таку книгу можна буде потримати в руках?
– Матеріалу дуже багато, ймовірно, треба буде видавати три томи по 500 сторінок, але поки що збірник текстів є лише в електронному варіанті. Усе впирається в кошти.
– Знаємо, що недавно міська влада на одній із сесій прийняла Програму підтримки книговидання місцевих авторів і популяризації української книги в Кам’янці-Подільському. Чи не плануєте Ви подати цю збірку на розгляд комісії?
– Щиро тішимося, що кам’янчани матимуть таку допомогу в книговиданні, сподіваємося і на увагу до нашої праці з боку земляків, і на підтримку міської влади. Найбільше ми зі студентами мріємо встигнути видати цю книгу до святкування 100-річчя Університету Огієнка, яке відзначатимемо у жовтні 2018 року. Це наші Перші сто років успіху!
