НАВИШИВАЛА НА МУЗЕЙ

Вона вишиває свою долю сама яскравими червоними, зеленими, синіми, а подекуди і чорними нитками. Про кам’янецьку майстриню із села Подільського Ганну ГЕРАСИМЕНКО знає чи не вся область, адже вона неодноразова учасниця не лише обласних, але й всеукраїнських виставок народного мистецтва. У доробку нашої героїні – тисячі робіт: вишиті сорочки, рушники, скатертини, картини тощо. Цей прекрасний дар – не тільки хобі для сільської вчительки-пенсіонерки, але й найбільший скарб, який допомагав і допомагає досі пережити незгоди, тримає на плаву, вчить вірити у чисте і справжнє.

МАЄ ТАКУ Ж ВИШИВАНКУ, ЯК У ЮЩЕНКОВОЇ ДРУЖИНИ

Невеличка хатина Ганни Федорівни нагадує музей українського мистецтва. Стіни оздоблені різнобарвними рушниками, картинами із квітами та портретами класиків української літератури. Тут і миловидна Леся, іще молодий Франко та мудрий Шевченко. Вишивальниця протягом усього життя вчителювала. Навчала дітей української мови та літератури, а вишиті портрети, скатертини і рушники завжди були її помічниками під час проведення уроків. Так подільські дітлахи не лише вивчали правила і читали твори, але й насолоджувалися прадавнім українським мистецтвом, долучаючись до нашої історії, краси і величі.

– Я подавала дітям матеріал так, аби вони не автоматично читали українську літературу, але й усвідомлювали та переосмислювали її. Без наочного прикладу важко уявити те, як і чим жили наші предки. Таким собі провідником в історію і слугували мені вишиванки, – розповідає Ганна Федорівна.

Коли героїня вийшла на пенсію, школярі та колеги ще довго не хотіли її відпускати, тому попросили вести гурток вишивання і в’язання. На що майстриня із радістю погодилася. Вміє ж бо вона чимало: техніки вишивання, які підкорила, важко перерахувати, серед них – хрестик, гладь, рахункова гладь, болгарський хрестик тощо. Як увійшов в моду бісер, захопилася і його яскравими переливами.

– Під час вишивання відпочиваю, – розповідає 76-річна майстриня. – Ще коли працювала у школі, дуже знизився зір, а зараз шию, вишиваю, в’яжу – і все без окулярів.

Жінка каже, що вже навіть не рахує власних робіт, а просто творить… Дається їй усе швидко та легко. Згадує, що найдовше вишивала картину «Таємна вечеря» – півтора місяця. I це зважаючи на те, що в селі бути митцем дуже важко, адже спочатку треба обійти господарство, довести до ладу городи, як не посадити, то посапати, викопати, зібрати фрукти, горіхи, а вже тоді, вночі, при лампочці, всідатися і рахувати хрестики… Проте з’явився новий узор – на душі стало легше, веселіше. Буде ж бо чим потішити рідних, друзів чи знайомих.

Радіють бабусиній творчості й онуки. Їх аж семеро. Кожний має від бабці по декілька сучасних, модних вишиванок. Переймає її творчість онучка Уляна, котра більше полюбляє працювати із бісером. Наплела для бабусі Ганни вже чимало намист, аби та мала що одягати до своїх сорочок.

У колекції Ганни Федорівни багато вишиванок, але найбільше вона пишається «такою, як у Ющенкової дружини». Наша майстриня добре роздивилася візерунок на сукні Катерини Ющенко, знайшла такий – і власноруч вишила модну блузу.

НАЙКРАЩА СУКНЯ У ВСЬОМУ СЕЛI

Модною і гарною Ганна Федорівна була з дитинства. Народилася вона у сусідніх Вихватнівцях, а любов до прекрасного прищепила їй мама Юзефа Іванівна, яка із ранніх років навчала доньку вишивати. Тому наша героїня вишиває, відколи себе пам’ятає. Жінка розповідає, що на випускний вечір батьки не змогли придбати їй сукні, бо жили не надто багато. Однак Ганна не розгубилася. Знайшла на горищі стару сукню найстаршої сестри, добре випрала, позашивала дірки, які миші прогризли, заквітчала все візерунками. На випуску всі мешканці села були у захваті від одягу малої Герасименко.

Труднощі ніколи не лякали героїню, не побоялася сама залишитися із трьома дітьми на руках. Переїхала з ними із Житомирщини, звідки був родом її чоловік. Як односельці та колеги не просили залишитися, Ганна, зібравши волю в кулак, перебралася на рідну Кам’янеччину. Коли влаштовувалася тут на роботу, попросила про одне: «Аби було де жити…». Так доля і закинула у Подільське, неподалік від рідних Вихватнівців.

– Я мусила бути сильною, повинна працювати, треба ж було дітей на ноги поставити, вивчити їх. Так усе й зробила. Зараз тішуся онуками і правнуками.

У цій жінці поєдналися сила, розум і величезний талант – уміння творити красу, бачити і цінувати її. При вході до оселі пані Ганни почесне місце відведено одній із найулюбленіших картин господині – із червоними маками, які наші предки вважали символом жіночності та краси. Мабуть, це символічно, адже навіть попри всі життєві перипетії, всілякі труднощі, Ганна Федорівна через свою творчість передає красу і жіночність.