ТЕЛЕБАЧЕННЯ З «БЛАКИТНОГО ЕКРАНА» ТА ПОЗА НИМ
Сьогодення виховало еру ненаситних «пожирачів» інформації. Часто такі гурмани надають перевагу делікатесам – телебаченню або радіо. Саме на теле- та радіоканалах працюють справжні годувальники, які щодня готують тисячі мегабайтів цікавих і смачних новин про політику, економіку, спорт, культуру, екологію та інші галузі нашого життя. А 16 листопада вони ще й відзначають своє професійне свято. Проте не кожен знає, що насправді відбувається всередині галасливого ящика чи радіоприймача, і як важко дістати ті заповітні інгредієнти для найкращих страв – цікавих новин.
Аби дізнатися про закадрове та позаефірне життя працівників ЗМІ, журналісти «Подолянина» поспілкувались із місцевими акулами мікрофона.
«НЕ ДИВІТЬСЯ ТЕЛЕВІЗОР»
Смакуючи «їжу», яку нам підносить блакитний екран, ми навіть не здогадуємося, наскільки це важка праця: як страшно знімати сюжет у гарячих точках, як незручно перекрикувати гуркіт автомобілів чи як гарно виглядати у кадрі після безсонної ночі. Про особливості праці телевізійників нам розповіла студентка К-ПНУ ім.Івана Огієнка та журналістка інформаційної служби «33 каналу» Наталія ЗАБОЛОТНА.
– Наталю, як ти потрапила в «ящик»?
– Сама я родом із Хмельницького. Як і будь-яка інша дитина, змалку мріяла бути відомою (тоді співачкою або акторкою), а вже у школі вирішила податися у журналісти. Ця думка взялася нізвідки, але я їй щиро вдячна, бо тепер не уявляю себе ніким іншим, окрім тележурналіста. 2012 року вступила до К-ПНУ і три роки навчалася на стаціонарі, але все змінила практика. Три місяці стажувалася на ДП ДТА «33 канал», за цей час встигла проявити себе і «втертися в довіру», тому мені запропонували залишитися там працювати. Не скажу, що перші мої сюжети були справді хорошими – іноді навіть сміюся з тодішнього свого голосу за кадром (він був таким, ніби я читала казку). Але мені так сподобалося, що перевелася на заочне навчання і з ентузіазмом повернулася на тоді вже улюблену роботу.
– Бувало таке, що знання, здобуті в альма-матер, допомагали у професії?
– Насправді те, чого навчали в університеті, дуже відрізняється від реальної практики, але часом діє студентська заповідь: робити все в останній момент. Вона мене інколи переслідує і в роботі, бо буває, що матеріал доводиться віддавати мало не перед виходом в ефір. Ну, і спільне те, що потрібно постійно писати, писати, писати… В університеті теж постійно змушували писати, і це допомогло мені не боятися чистого аркуша.
– Часто уявлення людей про тележурналістів зводяться до «вони нічого не роблять та ще й гроші отримують». Що скажеш із цього приводу?
– На жаль, слави, як такої, немає, але в мене і пріоритети інші. Хочеться просто рости професійно. Глядачі – це водночас і плюс, і мінус. Адже в мене значно розширилося коло знайомств, зустрічаються неймовірно цікаві особистості. А з іншого боку – люди часто не розуміють, що журналісти не всесильні й телефонують із будь-якого приводу. Одного разу попросили приїхати і зняти сюжет про кота, який їсть банани. Ну, хіба не «сенсація» (сміється)? Глядачам взагалі важко зрозуміти, що один дво- чи трихвилинний сюжет – це в середньому 3-4 години роботи телевізійників. Кількох кадрів не вистачить, щоб показати всю картину, а щоб зробити якісно – потрібен час. Інколи ображаються, що ми записували 10-хвилинне інтерв’ю, а в ефір вийшла лише хвилина. Це реалії телебачення. Інколи телевізійникам навіть можна поспівчувати, бо журналіст – це не тільки престижно, як багато хто вважає, а й часто небезпечно. Нам неодноразово намагалися розбити камеру, погрожували словами та навіть сокирою. А ще графік зовсім не нормований. Ти на роботі 24 години на добу, бо навіть якщо вже у ліжку в піжамі – це не означає, що через хвилину не будеш бігти на зйомку.
– Які телеканали полюбляєш найбільше?
– Відколи працюю на телебаченні, дивлюся новини тільки для того, аби порівнювати висвітлення тем різними каналами. Я не довіряю тому, що чую з екрана на 100%, бо сама знаю, як можна змусити людей думати так, як потрібно тобі. Тому не дивіться телевізор (жартую). Нам потрібна картинка, тож те, що ви бачите як щирі емоції, журналіст і оператор бачать просто як кадр, який приверне увагу. Ні, ми не цинічні, просто робота змушує на все дивитися по-іншому.
– Що найбільше тішить у роботі?
– Серед найбільших плюсів – постійний рух. Я зовсім не «домашня», тому ця робота для мене – найкращий варіант. Ти ніколи не сидиш на місці, можна багато чого спробувати: покататися на БТР чи човні з рятувальниками, пожити у військовому наметі, поїхати у нічний рейд із поліцією, поніжитись із новонародженими тигренятами та багато іншого. Проте є й інший бік медалі – нині в тренді Інтернет. Багато людей новини дізнаються зі стрічки в соцмережах, тож телевізійникам доводиться боротися за аудиторію. Перевага в тому, що у нас є картинка. Глядач може подивитися на все як очевидець. Порівнювати радіо чи газету з телебаченням не буду, бо в кожного свій формат роботи. Просто в телевізорі матеріал готовий, в інших ЗМІ читачеві або слухачеві доводиться фантазувати.
Наостанок скажу, що бути телевізійником складно, адже це цілодобова відповідальність і контроль. Але нам подобається, що люди продовжують вірити у справедливість, яку журналісти намагаються знайти разом із ними. Саме тому телебачення досі у виграші. Бо показати проблему – означає натиснути винуватцю на болючий мозоль.
«УНІВЕРСАЛЬНИЙ ЗАСІБ ЗВ’ЯЗКУ»
Інформатизація суспільства дедалі більше відходить від старомодних радіоприймачів і антитрендових блакитних екранів. Книга замінюється планшетом, газета – Інтернетом, а телебачення… Електронним збірником коротких і довгих відео на будь-яку тематику під назвою «Youtube». У цій «країні» немає національної страви чи мови, політичних поглядів, расових або релігійних розмежувань – тут корисну інформацію для себе знайде будь-хто. Наймолодші переглядають огляди комп’ютерних ігор, домогосподарки підшукують цікаві відеорецепти, молоді мами підбирають для свого чада цікаві пізнавальні канали, а чоловіки 
переглядають у записі футбольні матчі чи бокс. Ідеально, чи не так?
Про тонкощі ведення «YouTube»-каналу, розвиток ТБ-індустрії ми запитали в кам’янецького режисера, автора передачі «Відділ Кадрів», фільму «Одного разу в місті на камені» та організатора багатьох місцевих ініціатив Андрія ЗАЙЦЯ.
– Андрію, про що знімав свої перші ролики?
– Коли зацікавився створенням відеокліпів і фільмів, не мав поняття, що таке Інтернет. Перше відео, яке виставив у мережу, зняв, ще навчаючись у 9 класі. Воно було про Кам’янець-Подільський і мало назву «City of dreams». Тоді мій малесенький 3-хвилинний ролик старий комп’ютер вантажив цілі дві доби. Були часи, коли я єдиний з усієї школи вмів змонтувати смішне відео, яке передавалося диском, а потім на телефони. Про мої роботи схвально відгукувалися близькі та друзі, а незнайомі казали: «О, це ж ти режисер того ролика, прикольно…». Це мене надихало працювати далі. З 2008 року освоїв сервіс «Youtube», куди завантажував перші роботи.
– Як вважаєш, «Youtube» витісняє телебачення?
– Це з якого боку подивитись. За кордоном телебачення таке ж популярне, як і років 30 тому. Просто медіа-корпорації мають професійний підхід до наповнення контентом своїх телеканалів, щомиті за допомогою електронних сервісів вираховують рейтинг шоу і досліджують думки глядачів у соцмережах. А в пострадянських країнах люди звикли «хавати» те, що їм безкоштовно показують блакитні екрани, постійно можна почути думку: «А навіщо купувати? Я це завантажу з Інтернета або подивлюсь он-лайн». А от у Європі, Азії чи Америці за той самий перегляд футбольного матчу чи бою улюбленого боксера платять. Поки українці не навчаться платити за ліцензійний контент, то не буде якісного продукту ні на телебаченні, ні на «Youtube». Особисто я – за телебачення, а Інтернет розцінюю як універсальний засіб зв’язку та засіб просування ТБ-продуктів.
– Багато часу забирає монтування відео?
– Не хочу хвалитися, але за рівно 8 років і два місяці мого перебування на «Youtube» встиг на свій канал «youtube/energ1x» завантажити понад 1000 відеоробіт. Це музичні кліпи, концерти, конференції, передачі та документальні фільми власного виробництва, соціальні й комерційні реклами, фестивалі та інтерв’ю. Ще трішки і за переглядами буде перший мільйон. Це сталося б і раніше, але маю ще два схожі «Youtube»-канали: «Відділ Кадрів» та «Kamyanets». Насправді я не блогер і не борюся за мільйонні перегляди та славу. Відео й кіновиробництво для мене – хобі, яке ніколи не залишу. Іноді, коли хочеться зробити класне відео, потрібна крута музика, але на ній авторське право, а ліцензія коштує понад 1000 доларів. За майже мільйон переглядів свого каналу заробив 700 гривень, адже часто відмовляюся від реклами на користь неблокування відеоробіт.
– Чим, на твою думку, «Youtube» виграє в інших ЗМІ?
– Тут існує така річ, як «Live-Streaming» – це відеотрансляція наживо певних подій, доступна для перегляду в режимі реального часу. Проте в маленьких містах, на кшталт нашого, важко зібрати кілька тисяч глядачів одночасно он-лайн, адже існує проблема в покритті. Я намагався зробити стріми на різних фестивалях і концертах («Республіка», «Остання столиця» тощо), але, на жаль, постійно обривався зв’язок.
– Хто такі блогери і з чим їх їдять?
– Це люди, які постійно знімають відео на певну одну і ту ж тему. Насправді я не вважаю себе блогером. Просто намагаюся робити контент, який не робить ніхто інший у Кам’янці-Подільському. Дуже багато новачків опускають руки: пробують робити свої шоу, відеоблоги, скетч-серіали, але на ентузіазмі це триває 2-3 місяці, іноді рік. Моя їм порада – не здаватися і не боятися еспериментувати із жанрами, бо на кожне відео – свій глядач.
– Чому не вирішив піти на телебачення і вести там свою рубрику?
– Я не ведучий. Я більше продюсер, який хоче просувати свої проекти всюди. З місцевою телерадіокомпанією співпрацюю з 11 класу, коли запустив перший класичний сезон «Відділу Кадрів» 2009 року. А 2017-го відбувся перезапуск програми, і вже успішно видали 32 випуски лише з березня по листопад. Також на ТБ транслювався такий проект, як «People». До речі, це була перша Кам’янець-Подільська «Youtube»-передача про креативних кам’янчан, яка через місяць почала транслюватися на місцевому телебаченні.
– Розкажи, чому вирішив створити проект «Відділ Кадрів»?
– Спонтанно і випадково, на ентузіазмі, як і все, до чого доклав руку. В місті сегмент розважального шоу, висвітлення цікавих подій чи інтерв’ю в популярних особистостей у відеосюжетах нульовий. По ТБ чи на сайтах місцевих ЗМІ викладаються лише сюжети про політику, народних обранців чи якісь скандали. А хочеться переключитися на мистецтво, культуру, музику, кіно, історію та просто розважити глядача від сумної буденності. Наразі в моєму портфоліо близько 10 он-лайн-проектів із загальною цифрою до 100 випусків, понад 200 цікавих інтерв’ю з відомими кам’янчанами та гостями міста, власні сюжети та розслідування. Хочеться це постійно розвивати на новий рівень.
– Які ще проекти плануєш запустити найближчим часом?
– 18 листопада втілиться в життя мій проект – кінофестиваль «Бруківка», куди я запросив відомих українських режисерів і акторів. Уже маємо понад 30 стрічок учасників конкурсної програми із різних куточків України: Чернівці, Львів, Рівне, Миколаїв, Харків, Київ, Хмельницький, Маріуполь, Луцьк і Кам’янець-Подільський. Учасники та гості фестивалю матимуть змогу поспілкуватись із режисером першого українського фентезі «Сторожова Застава» Юрієм Ковальовим, куратором документальної програми «Сучасного українського кіно» Анною Корж, актором театру і кіно Павлом Лі, відомим за стрічками «Правило бою», «Тіні незабутих предків» і «Штольня». Для кіноманів і охочих зняти власний фільм відбудуться майстер-класи від дизайнера костюмів Антоніни Белінської, сценариста «СТБ» Анастасії Кшановської і постановника трюків у кіно та майстра бойових мистецтв Сергія Житніковського. Всіх охочих відвідати фестиваль запрошую 18 листопада, о 10.00, у конференц-зал готелю «7 Днів». Вхід вільний.
Ольга БАНАХ, Ігор КИРИЛЮК.
