Понеділок, 29 Листопада 2021 р.
12 Січня 2018

«СОБОР» – ЄДНАННЯ НА ГЕННОМУ РІВНІ

«СОБОР» - ЄДНАННЯ НА ГЕННОМУ РІВНІУкраїнці відзначають прадавні, веселі й теплі новорічно-різдвяні свята, під час яких обов’язково збирається вся родина. Люди колядують, щедрують, готують кутю, 12 страв, водять вертепи – роблять усе те, що ідентифікує нас як націю.«Нова радість стала», «Добрий вечір тобі», «Бог предвічний народився» – ці та інші колядки ми слухаємо в найурочисті­ші й найприємніші свята. Хтось знає їхні тексти з дитинства, хтось почав учити в зрілому віці, бо хоче відроджувати свої традиції. А от Світлана та Микола ЧАЙКИ разом із сином Богданом живуть ними: обрядовими, народними композиціями, піснями та романсами українських ком­по­зиторів. Їхній репертуар виключно український, вони розвивають і популяризують справжню українську пісню, а акомпанує їм наш істинний правічний музичний інструмент – бандура. 

Ця кобзарська родина по-іншому ще називається гуртом «Собор», який успішно виступає із 2002 року. У творчому доробку – два диски і майже сотня композицій. Вони – часті гості як на міських, так і всеукраїнських конкурсах, патріотичних заходах. У їхній скарбничці десятки грамот і дипломів, що засвідчують перемоги в обласних, всеукраїнських та міжнародних конкурсах. Імена Світлани та Миколи Чайок закарбовані у книгах про українських бандуристів «Українські кобзарі, бандуристи, лірники», «Ансамблі бандуристів». Їх добре знають в Україні, у конкурсах бандуристів вони завжди в першій трійці переможців. Не один раз ділили сцену із такими метрами, як Тарас Компаніченко, Михайло Хай, Володимир Єсипок, Сергій Захарець.

НАЙЖОРСТОКІШІ ВІЙНИ ЕТНІЧНІ

Наші співрозмовники не лише грають українські пісні, виконують їх, навчають інших, але самі вчаться все життя. Займаються музикою не лише як музиканти, але й як науковці. Микола Михайлович із 2003 до 2015 року працював викладачем методики музичного виховання, вокалу і хорового диригування К-ПНУ ім.Івана Огієнка, а Світлана Володимирівна ось уже понад 27 років навчає вічному і прекрасному – грі на бандурі – студентів кафедри музичного мистецтва, а також працює з юними кобзариками в музичній школі ім.Ф.Ганицького.

– Ми не хочемо бути якимись особливими, модними, бажаємо лише бути справжніми, – каже Микола Чайка, – доносити людям автентичну українську пісню. А то дожились уже до того, що начебто є пісні українською мовою, але насправді вони не українські. В них невластива нам мелізматика, спосіб виконання, мелос, музика. І це не мода така нині, бо вона прийшла і пішла. Тут страшніше – викривлення понять, втрата свого справжнього. Тому разом із дружиною намагаємося зберегти те, що маємо. Зрозуміло, ми не повернемося на тисячі років назад, але з казок, з народної творчості можна дещо взяти.

– Пісня – це не лише музика, а й слово, – додає Світлана Володимирівна. – А воно не кожному до душі. Є таке, що може вколоти, може бути незручним і непотрібним. Потрапляли і ми в ситуації, коли слова були не всім угодні. Українська пісня, міфологія, казки ніколи не будуть усім до душі. Бо дуже часто вони викривають недоліки. Ми ж хочемо донести пісню такою, якою вона є. Запитаєте: навіщо ми це робимо, це ж не модно? А чому в нас сьогодні війна? Бо відійшли від свого, дозволили ноги витерти об себе, об свою мову… І нині дійшли до краю: або вони (і нас тоді не стане), або ми. І зникати ми не хочемо! Найжорстокіші війни не на релігійному грунті, як здавалося б, а на етнічному, бо кожен хоче мати свою ідентичність. Тому ми мусимо берегти те, що маємо.

ПОЧИНАЛОСЯ ВСЕ З «БАНДИ БАНДУРИСТІВ»

Відповідь на запитання «Чому обрали саме бандуру?» була передбачуваною: «Бо вона наша, бо вона нам рідна».

– Гімн України під бандуру гарно лягає. Ну, не йде він під гармошку. Бандуру можна до­нести через покоління, – переконана Світлана Чайка.

До речі, вона ще з дитинства опанувала цей музичний інструмент. У часи Радянського Союзу, коли мода пішла на «какая песня без баяна», сільським дівчаткам важко було потрапити на заняття із баяна, тому обрали бандуру і жодного разу не пошкодували. Разом із сестрою та сусідкою їздили із рідної Соколівки Ярмолинецького району до райцентру. Там у музшколі й училися грати на не надто популярному на той час інструменті. Односельчани часто називали їх «бандою бандуристів».

Кам’янецька бандуристка Світлана своєю музикою полонила серце соліста-вокаліста Київського мюзик-холу, об’єднання музичних ансамблів, столичної філармонії Миколи Чайки. До Кам’янця він приїхав із депутатами з Верховної Ради. Нардепи зустрічалися із виборцями по всій країні, а співак виступав перед їхніми промовами.

– Мені сказали, що тут є талановита бандуристка, – згадує Микола Михайлович. – Коли почув, як вона грає, так і закохався. Моєму подиву не було меж: жінка – а так потужно звучить бандура в її руках. Напевно, так грали бандуристи Богдана Хмельницького, коли йшли у бій. Правда, вони мали інші бандури, бо наші – це вже новоутворення, але за їхнім зразком.

Непередбачуваним був і перший вихід сина Богдана на велику сцену. Вперше дорослу довгу пісню він заспівав спонтанно на концерті перед численною публікою в 5-річному віці.

– Репетируємо ми зазвичай удома, тож син і вивчив слова, – розповідає пані Світлана. – На сцені він мав сидіти в ролі маленького кобзарика під час пісні «На розпутті Кобзар сидить». Уявіть, нас представляють: «Дует «Собор», а він додає: «І Богдан Чайка» й починає співати… Не помилився жодного разу, і глядачі подумали, що все так і було задумано. Відтоді ось уже п’ять років виступаємо як тріо. Готується син разом із нами, має унікальну пам’ять, тому легко запам’ятовує важкі текс­ти. На мою думку, сімейні репетиції найкраще згуртовують, навчають і розвивають. Тому ми до пісень робимо власне аранжування, підбираємо голоси, які найбільше підходять.

УЧИТЕЛІВ ПРОСЛАВЛЯЮТЬ УЧНІ

Своїми дітьми подружжя називає і учнів та студентів. Згадуючи, Чайки усміхаються і готові годинами розповідати про їхні досягнення. Чого лише варті імена Дениса Сагірова, який нині є солістом Ансамблю Збройних сил України, Олександри Торжинської та Богдана Чайки – лауреатів Міжнародного конкурсу «Волинський кобзарик», Віктора Пашника, Олексія Миколайчука, Олексія Кравченка, Дарини Омельчук, Катерини та Олени Овчарук,

Вікторії Белінської, Тетяни Грицак. А ще Чайки долучилися до створення квартету кобзарів «Чарівні струни», тріо «Срібний передзвін», «Брати» та багатьох інших.

Із неабияким трепетом Світлана Володимирівна розповідає про маленьких учнів з музичної школи.

– Перший учитель – це той, хто кинув зерно, далі будуть інші вчителі, які прикрашатимуть, шліфуватимуть, але суть залишиться, – переконана відома бандуристка. – Ми завжди раді новим учням, студентам. Маємо чому їх навчити, що передати. Тому з радістю чекатиму зустрічей із новачками як у музичній школі, так і в університеті.

Світлана та Микола Чайки – ще й очільники Кам’янець-Подільського міського осередку Національної спілки кобзарів України, який популяризує традиційне кобзарство і бандурне мистецтво.

МАВПУВАННЯМ ДАЛЕКО НЕ ЗАЇДЕМО

Цікаво, що оригінальний, автентичний репертуар «Соборівці» підбирають не ли­ше собі, але й учням.

– Черпаємо його з народної творчості, обожнюємо Тараса Шевченка, пісню на його вірш «Ой, вигострю товариша» самі віднайшли та аранжували, за згодою позичаємо в колег по кобзарському цеху, – розповідає Микола Чайка. – Світлана Володимирівна викладала фольклор в університеті. Студенти привозили нам касети, на яких записували, як дідусі, бабусі з їхніх сіл співали пісні. І серед них були такі перли, що дивувалися. Ми такого ніколи не чули. Слухаємо, відчуваємо, що там щось дуже-дуже старе. Тому я не знаю, скільки у нас сотень, тисяч українських народних пісень?! Скільки ще пішло в забуття! Чи багато дітей нині знають наші веснянки, гаївки? Все це і спонукало серйозніше зайнятися питанням збереження фольклорної спадщини.

Феномен, але в діаспорі краще збережена наша мова, пісня. А ми тут, на рідній землі, не можемо зрозуміти, що мусимо берегти своє.

Українську мову я полюбив по-справжньому, живучи в Криму. Співав там і часто доводилося чути: «Камандир, это не канает, зачем эта песня, зачем этот язык!!!». І що тепер? Де тепер Крим?

Подружжя співаків-науковців доводить, що народні пісні оброблені, обшліфовані тисячоліттями. Хтось щось додавав, хтось віднімав – і до нас вони дійшли ідеальними. Їх легко і зручно співати.

– «Цвіте терен», «Горіла сосна» – чому ці пісні співають цілі покоління? Чому вони не виходять із моди і нікому не набридають? Бо вони ідеальні. Пісні-одноденки не містять у собі жодного підгрунтя, тому за рік-два й зникають. Але при цьому скільки зла приносять… Чому нас це хвилює? Бо в нас маленький син, йому жити у цій країні, популяризувати українську культуру, – каже Світлана Володимирівна.

– Переступати через себе, робити модно, але неправильно не хочеться, – додає Микола Михайлович. – Переріс я це. Коли жив і працював у Києві, не було ресторану, в якому не співав би. Так ми із колегами мавпували, заробляли гроші, але тепер усвідомлюю, що все це було неправильно. Коли зустрів Світлану, почали займатися справжньою музикою. Усвідомлення цього приходить із досвідом!

Цікаво подружжя трактує і назву свого гурту:

– Ми хотіли б, аби люди збиралися навколо чогось справжнього – собору душ наших. А що може бути давнішим за нашу пісню? Лише навколо неї можемо зібратися, бо ж вона закладена в нас на генному рівні. Українська пісня нікого не залишає байдужим. Супроводжує нас протягом усього життя. Із нею ми й у ці святкові дні. У нашому репертуарі є цикл колядок і щедрівок «Ой радуйся, земле». Традиційно на свята ми їдемо до мами в Соколівку на Святу вечерю, на Різдво, ідемо селом колядувати. Співаємо голосно, піднесено, гарно, аби всі чули й раділи. А від цього радіємо і ми.