П'ятница, 03 Грудня 2021 р.
19 Січня 2018

ПІСЛЯ АКАДЕМІЇ – ОДРАЗУ НА ВІЙНУ

ПІСЛЯ АКАДЕМІЇ - ОДРАЗУ НА ВІЙНУНа годиннику далеко за північ. Виснажені за день, наші захисники-артилеристи спочивають в обіймах Морфея, де немає війни, смерті побратима, кровопролиття… Їм сниться рідний дім, турбота матері й батька, ніжний поцілунок коханої та щирий дитячий щебет… Сон хлопців у компанії круглобокого місяця охороняє вартовий. Раптом тишу пронизує сирена. Військові миттєво зриваються на ноги, струшують залишки сну і біжать до «залізних коней». Бо добре знають, що їхня допомога вкрай необхідна піхотинцям. Хлопці опинилися під обстрілами терористів, котрим просто начхати на Мінські домовленості. Тож завдання артилеристів – врятувати воїнів на передовій і дати гідну відсіч непроханим загарбникам. 21-річний командир самохідної артилерійської батареї 14 окремої механізованої бригади, старший офіцер батареї, лейтенант Андрій БАБЛЮК разом із особовим складом успішно виконують бойове завдання і цілими та неушкодженими повертаються на місце дислокації…

На новорічно-різдвяні свята, після 7-місячного перебування в зоні АТО, Андрій отримав першу відпустку і приїхав до рідної Старої Ушиці. Випала слушна нагода поспілкуватися із молодим офіцером.

– Торік у березні я закінчив Львів­ську академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, – розповідає військовослужбовець. – Написав заяву, щоб мене за власним бажанням відправи­ли служити на схід України. Так, у складі 14 окремої механізованої бригади опинився на Луганщині, в містечку Новий Айдар. Спочатку призначили командиром взводу, а через два місяці – командиром батареї.

Перед молодим хлопцем поставили нелегке завдання – провести злагодження підрозділу, який налічував понад два десятки військових контрактників із різ­них куточків України. До служ­би чоловіки жили цивільним жит­тям, навчалися, майстрували, сіяли та збирали врожай, охороняли підприємства.

– Наймолодшому контрактни­-ку – 18, а найстаршому – за 50, – каже Андрій Баблюк. – Утім я легко знайшов з усіма спільну мову. Ми швидко згуртувалися і потоваришували. Хлопці миттєво увійшли в курс справ, у військове життя. Разом із ними я їздив на по­лігон, де відбувалися бойові стрільби, прак­тично відточувалися навички відбивати атаки ворога. Після навчань батарею відправили на війну, прикривати піхотинців. Терористи зазвичай гатять уночі. Тоді нас піднімають, і ми виїжджаємо на підготовлені позиції, аби дати відсіч. Бувало, що доводилося там стояти і по 2-3 дні, маскуючи гіллям бойову техніку та місця ук­риття. Потім поверталися на місце дислокації, відновлювали техніку, готуючись до наступної бойової атаки.

Хлопець зізнався, що населення в Новому Айдарі хоч і російськомовне, втім підтримує українську армію. Часто воїни підставляють плече новоайдарівцям, допомагають із продуктами харчування та речами першої необхідності. Артилерис­там вдалося не лише потоваришувати із тутешнім на­селенням, а й поганяти разом м’яча.

– Жителі містечка запрошували нас на концерти, різні заходи, – розповідає військовий. – Разом освячували паску на Великдень. У День Незалежності ходили до клубу на концерт, підготовлений мешканцями Нового Айдара, а на Покрову – до місцевої школи, де ми провели посвяту учнів у козачата. Втім незабутні враження залишилися після футбольного поєдинку між місцевим населенням і війсь­ковими артилеристами.

Андрій Баблюк каже, що серце щемить від того, коли бачиш понівечені села й містечка:

– Будинки обстріляні, школи потрощені, приміщення зруйновані… Особливо в місті Щастя. І все це – справа рук терористів, які передають «вітання» мирному населенню.

Провівши незабутні дні в колі рідних і друзів, Андрій знову вирушив на службу. Адже точно знає, що сьогодні його найголовніше завдання – вибити ворогів з української землі та пильно берегти її від нахабних зазіхань.