П'ятница, 29 Березня 2024 р.
16 Лютого 2018

ЗИМА БЕЗ ЗИМОВИХ ІГОР?

17-річний Олександр у чемпіонаті ЦС «Динамо» з літнього біатлону в місті Свердловськ (тепер Довжанськ)Зима – період для процвітання зимових видів спорту.

Біатлон, хокей, лижі – все це неабияк подобається не лише малечі, а й дорослим. Іскристий сніг, морозне повітря і вітер, що рум’янить щоки, щороку приваблюють тисячі людей на гірські схили і вкриті льодом майданчики.

Але коли мова йде не про кількагодинну розвагу, а професійний спорт, то виникають десятки запитань, і охочих стає в рази менше.

9 лютого в південнокорейському Пхьончхані стартували XXIII зимові Олімпійські ігри.

Понад 2,5 тисячі спортсменів продовжують боротися за медалі в 15 дисциплінах у 7 видах спорту. Прихильники Олімпіади запевняють, що для України чи не єдиний шанс отримати призові місця – це біатлон. Проте наразі завершилися вже п’ять олімпійських біатлонних гонки, а найкраще наше місце – 14-те. Про «біатлонські» таємниці, недешеве екіпірування та проблеми зимового спорту на Ка­м’янеччині та в Україні загалом розповів майстер спорту СРСР, біатлоніст Олександр СИЧ.

– Олександре Миколайовичу, як життя поставило Вас на лижі?

– Я народився і виріс у місті Прилуки Чернігівської області, але 2000 року через роботу переїхав до Кам’янця-Подільського. У рідному місті, коли мені було 15, почав займатися біатлоном. Я не думав, який спорт обрати, та й вибору особливого не було, бо тренерів небагато. Проте мені пощастило з наставником – ним став заслужений тренер України Олександр Прядко. Завдяки цьому чоловікові я зрозумів, що все починається з людини. До речі, серед його вихованок і володарка першої олімпійської нагороди незалежної України, бронзова призерка олімпійських ігор Ліллехаммеру Валентина Цербе-Несіна. Коли ми займалися, не було професійних умов – звичайнісінький тир, лижна база, яка не особливо відрізняється від татового гаража чи сараю, недорогі лижі та Олександр Іванович, який вкладав усю душу в наші тренування.

Олександр Сич разом із сином на етапі Кубка світу  з біатлону в місті Блед (Словенія)За 17 років свого «біатлонського» життя я встиг увійти до молодіжної збірної Радянського Союзу, стати майстром спорту, побувати на різноманітних змаганнях. Проте ма­ти сім’ю і займатися спортом (будь-яким) у нашій країні неможливо. Особливо це стосується зимових видів, адже на зборах ти проводиш по 9 місяців із 12. Тому, коли я одружився, припинив спортивну кар’є­ру. Тепер займаюся лише для се­бе.

– На Вашу думку, чому в нас зимові види спорту розвинені менше?

– Українці зазвичай шукають винного, а насправді треба почати із себе. Просто важливо хотіти. Щоб навчитися – потрібні ролики і шматок асфальту, щоб розвинути – потрібна ковзанка, а щоб удосконалити – потрібен тренер. Так, у нас справді дуже мало спортивних зимових баз. Чому? Бо не приділяють достатньої уваги дитячому спорту. Причому не лише щодо гуртків і факультативів, а навіть у звичайних загальноосвітніх і вищих навчальних закладах. Я декілька років працював учителем у школі. Раніше фізкультура для дитини була відповідальністю, адже нормативи розвивали здоровий дух і здорове тіло. Тепер урок «фізри» перетворився на прогулянку свіжим повітрям чи спортзалом, особливо взимку. Я розумію, що діти є різні, й навантаження для кожного має бути відповідним, проте школярі та студенти мали б проходити медичне обстеження та займатися згідно з його висновком. Але аж ніяк не прогулюватися стадіоном. Це несправедливо щодо інших дисциплін і самих дітей. Я знаю це не з теорії, а практики. Мої діти завжди займалися спортом повною мірою: донька – біатлоном, а син до сьогодні – футболом.

– Що може стати на заваді роз­витку зимових видів спорту?

– Відсутність бажання. Все починається з особистості, бо коли не хоче людина, то жодні сприятливі обставини не змусять її хотіти. Проте є ще фактор вартості. Навіть той самий біатлон – заняття не з дешевих. Екіпірування обходиться у кругленьку суму: лижі, палиці, костюм, гвинтівка, патрони… Ціна гвинтівки – щонайменше чотири тисячі євро, а нормальний патрон коштує від 10 до 25 центів. За одне тренування біатлоністу, щоб нав­читися бути влучним, треба вистріляти хоча б 30-50 патронів. Та, попри все, я б хотів побажати кожній людині, яка одного дня вирішить стати на цю нелегку, часом слизьку і звивисту дорогу спорту, просто захотіти. Та й завжди можна знайти однодумців, спробувати, запитати, постукати у двері… Щире бажання людини здатне творити дива.

Ольга БАНАХ.