Середа, 01 Грудня 2021 р.
16 Лютого 2018

«У СЕЛІ Є МУЗИКА – Є В НЬОМУ І ЖИТТЯ!»

Микола ВапничнийПеремоги у всеукраїнських і міжнародних конкурсах, міні-гастролі, виступи як на сільській, так і великій сценах. Лише за рік ансамбль народних інструментів «Вербівчани» досягнув висот, про які чимало творчих колективів і не мріяли. Ба більше, за такий короткий творчий шлях здобув звання зразкового.

Ми вирішили дізнатися, у чому ж причина такої популярності юних музикантів із Вербки. Як виявилося, формула успіху проста: завзяття і талант учасників, помножені на професіоналізм та досвід керівника.

Микола Вапничний – наставник «Вербівчан» – глиба української культури. Його вмінню грати на доброму десятку різних музичних інструментів позаздрять столичні підкорювачі сцени. Не вміє більшість сучасних вокалістів і так голосно співати, як Микола Михайлович. Та й досвід роботи, як у

нього, а це майже 40 років як на культурній, так і педагогічній ниві, не кожен може здобути. А він зміг, і може досі, адже ще донедавна навчав музиці вихованців Вербківського ДНЗ, ось уже 35 років працює завклубу в рідній Вербці, а також у 55 років він – художній керівник 8 колективів художньої само­діяльності. Під час концертів, які вони влаштовують у рідному селі, зазвичай ніде яблуку впасти. А це найбільша нагорода керівникові за роки невтомної праці.

– Миколо Михайловичу, як Вам вдається так активно розвивати таланти вербівчан?

– Я дуже люблю музику, живу нею, тому й намагаюся своє захоплення передати дітям. Тішуся, коли їм це подобається і вдається. Працюю як із дитячими, так і з дорослими колективами. У нашому клубі їх аж вісім. Це вокальна чоловіча група, ансамблі «Миколів батальйон», духовного псалмоспіву, вокально-інструментальний тощо. Але скажу й таке: без фінансової допомоги жоден сільський колектив, яким би талановитим він не був, не зможе існувати, не кажу вже про гастролі чи поїздки на конкурси. Кажу це із власного досвіду. Адже той самий ансамбль ложкарів я створював тричі. Вперше наприкінці вісімде­сятих, потім 2003-го. Щоразу учасники змушені були розходитися через те, що на сільську культуру в держави ніколи не вистачало коштів. Усі напрацювання були марними. А 2016 року дружина Валентина Михайлівна мені й каже: «Спробуй ще раз, подивися, он зміни які в краї­ні: децентралізація, може, і з’являться кошти…». Наша голова Гуменецької ОТГ Інна Абдулкадирова підтримала такі починання. І пішло-поїхало.

– Поділитеся секретом створення успішного колективу?

– Нинішні учасники зразкового ансамблю народних інструментів «Вербівчани» переважно – діти моїх ложкарів, з якими ми починали 1988 року. Вони продовжили батьківську справу, так би мовити. З новим складом починав працювати за звичною схемою: насамперед займався з кожною дитиною індивідуально. Спочатку навчив трьох хлопчиків: Владислава та Максима Зарецьких, Івана Стефка грати на сопілках, а Мар’яну Мавдрик – на ксилофоні. Так і назбирався ансамбль: три сопілки, ксилофон, контрабас (Владислав Веречанський), кобза (Вадим Грищук), дві домбри (Руслана Мостепанюк, Адріана Калатіна), великий барабан (Дмитро Олинець), шумові інструменти (Владислав Бялковський, Дарія Дрига, Анна Суп­руненко, Сергій Лаврентюк, Анна Лаврентюк, Уляна Поляруш, Вікторія Осіпчук), я на акордеоні та десять ложкарів (Даша і Крістіна Максімови, Вероніка Роїк, Миро­слава Грушковик, Ніка Катеринчук, Наталія Давидова, Катерина Лав­рентюк, Вікторія Антонюк, Дар’я Романова, Влада Шаповал).

«У СЕЛІ Є МУЗИКА - Є В НЬОМУ І ЖИТТЯ!»Цікаво, що перші дерев’яні ложки, які купив для них на ринку, були всі різні. Ніде не було такої кількості однакових. Спочатку чув чимало закидів, що ложки – це більше російський інструмент, але у жодному конкурсі нам ніхто нічого поганого щодо цього не сказав. Інструмент – це лише інструмент, ми ж граємо тими ложками українські твори. А коли наші солістки, які не лише грають, а й співають, – Наталія Давидова, Руслана Мостепанюк і Катя Лав­рентюк, як заспівають справжньої української народної, то закиди і порівняння із сусідами вмить розвіюються. Що там казати, якщо наші улюблені – це козацькі пісні: «Їхав козак за Дунай», «Їхав козак на війноньку» та інструментальні старовинні мелодії: карапет, гопак, полька, краков’як.

– Як звичайному сільському ансамблю вдалося підкорити жу­рі всеукраїнських і міжнародних конкурсів?

– Першу участь у всеукраїнському конкурсі взагалі можна назвати авантюрою. Наша Інна Григорівна – жінка темпераментна. Якось давала прикурити всій культурі громади за те, що мало представляємо свої таланти. Я набрався сміливості й кажу їй: «Гроші будуть? Бо я збираю дітей і їду до Києва на конкурс». Що я наслухався тоді від начальства та колег: «Ти що там сказився, куди тобі з тими ложками та й до Києва?». Сміялися-сміялися, а ми взяли та й поїхали. Громада дала нам автобус, поїхали і батьки музикантів. Хвилюватися я почав уже в Києві. Виступили непогано. Як заграли своєї «Польки кам’янчанки», то місця на сцені було мало. Дивимося: всім роздають місця, грамоти, а ми сидимо, як лушпаки. Думаємо, нічого вже не буде… І тут чуємо: «Гран-прі отримує ансамбль «Вербівчани». Як ми тоді кричали… Голоси аж позривали. Сільський голова вдома нас зустрічала, як справжніх зірок: премію дала, кожну дитину відзначила подарунком. А до цього на сцені ми виступали лише декілька разів: у Гуменецькому будинку культури у День Незалежності, потім – у Вербці на День вчителя та у Хмельницькому в конкурсі, де по області взяли друге місце.

Окрилені перемогою у столиці, подалися ми на солідний конкурс до Львова, де було аж 250 учасників. Аби взяти гран-прі, треба було набрати 70 балів, ми взяли 68. Тому стали лауреатами першої премії. Дали нам тоді сертифікат на ти­сячу євро на фестиваль у Болгарію. Але попри це фінансової можливості поїхати туди в нас не зна­йшлося.

У вересні 2017 року поїхали ми і на Міжнародний конкурс до Києва. Взяли там знову гран-прі.

Така кількість перемог, а також солідний репертуар і дали нам мож­ливість здобути звання зразково­го.

– Ви навчили грати та співати сотні діток. А хто ж навчив Вас?

– Мій перший учитель Василь Мазур, який прищепив любов до духових інструментів понад тисячі учнів. Працював він у Сахкамені, Вербці та Гуменцях. Завдяки йому не курю і ніколи не курив. Бо він, як тільки чув запах тютюну, одразу ж виганяв із колективу. А я дуже любив музику, тому навіть не наважувався дивитися на цигарки. А далі вже грати й співати навчило життя.

Мене часто запитують: «Ти так голосно співаєш, що й мікрофона не треба. Де так навчився?». А я й кажу, що в полі, бо за радянських часів, поки трударі працювали, то ми – діячі культури – їх веселили.

Уявіть, у полі шість комбайнів, а ти співаєш, ще й так, аби тебе чули. Так і жили: від посівної до жнив – гастролювали полями Кам’янеччини. Але добре, що було хоч те, бо страшні дев’яності безгрошів’ям і бездіяльністю практично знищили українську народну пісню, дитячі музичні гуртки.

На щастя, сьогодні все це відроджується, а я з усмішкою дивлюся і думаю: таки недарма все життя присвятив музиці. Вона ж бо наш індикатор свідомості та культури. У селі є музика – є в ньому і життя!