«ДРАКОН» ІЗ КАМ’ЯНЦЯ: «МІСІЯ ЗУПИНИТИ ВОРОГА»

14 березня відзначатимемо порівняно молоде, засноване торік свято, народжене війною, – День українського добровольця. У березні 2014 р. добровольці із Самооборони Майдану вирушили на військовий полігон для проходження підготовки. Так розпочався бойовий шлях першого добровольчого батальйону. Цей день – шана мужності та героїзму наших захисників, які першими, практично голіруч стали на захист територіальної цілісності України.

Щоправда, свято запровадили, але далі не пішли. Адже багатьом добровольцям, патріотам, які 2014 р. ринули в бій проти ворога, не думаючи про себе, про оплату за подвиги та, тим паче, про документи, сьогодні важко отримати посвідчення учасника бойових дій, довести, що поранень зазнали саме в зоні АТО…

Одним із них є наш земляк – 36-річний Олександр ПОПОВ із позивним «Дракон». Залишивши на друзів стареньку, сліпу бабусю, стабільну роботу, він одним із перших пішов захищати Україну. І сьогодні, після трьох років війни, важких поранень, після яких мало хто виживає, він мусить звертатися до суду, аби довести, що поранення зазнав під час виконання бойових завдань на сході країни. Навіть до його військових нагород, зокрема ордена «Бойової звитяги» ДУК ПС II ступеня (одна з найвищих нагород ДУК) кабінетним чиновникам чомусь байдуже.

У ТУФЛЯХ ПРОТИ ГРАДІВ

Не з чуток «Дракон» знає, як починалася війна. Адже це його історія, яку він осмислив і пережив кожною клітиною тіла.

– Переломним моментом для мене став лютий 2014 року, – розповідає Олександр Попов. – Я – звичайний кам’янчанин, який закінчив ПДАТУ і спокійно працював на кабельному заводі, ніколи не цікавився політикою, тому не надто переймався подіями на Євромайдані. Але не зміг змиритися із розстрілом Небесної сотні. Я служив у Збройних силах України, як і більшість, відзначав 23 лютого. Але після подій на Майдані викреслив цю дату зі свого життя. Тому, коли Дмитро ЯРОШ оголосив мобілізацію, не роздумуючи, рушив до Києва. Були зі мною хлопці з Хмельниччини. Через тиждень поїхали в Дніпропетровськ, а за місяць на кордон з Донецькою областю, де впродовж 4 місяців проходили військову підготовку. Більше вчитися не змогли, бо в країні наповну точилася війна.

Воював кам’янчанин під знаменами «Азова», Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», у складі 7 батальйону ДУК, який був створений у кінці 2014 року із жителів Хмельниччини, а вже наприкінці літа 2015 р. очолив його окрему тактичну гру­пу (2 ОТГ).

– Спочатку все необхідне купували за власний кошт, – каже доброволець. – Уявіть, з-поміж хлопців були такі, які приходили в туфлях! Про обмундирування, бронежилети, каски навіть не йшло мови. Найбільше це стосувалося донеччан, бо іншим починали допомагати волонтери, земляки, всі небайдужі, а їхні земляки замість надійного тилу пішли в сепаратисти. На щастя, наприкінці 2014 року масштабно розгорнувся волонтерський рух, забезпечивши бійців необхідним. Настрої населення на сході на початку війни були банальними: «Чому ви сюди прийшли? Це наше місто, і лише ми будемо ним керувати». Правда, сьогодні більшість мешканців визволених міст і сіл стали проукраїнськими, але, на мою думку, лише тому, що повернулася українська влада. Якби прийшла російська, вітали б і її.

«Дракон» розповідає, що 2014 р. найголовнішим завданням добровольців було звільнити території від ворога:

– Разом зі Збройними силами України, а інколи й самі відвойовували міста і села, що досі контролювали сепаратисти. Також проводили розвідувальні операції. На початку 2015 року, коли вималювалася лінія розмежування, перейшли до утримування відвойованих позицій. Згідно із Мінськими домовленостями, йти далі не було як, тому знову зосередилися на розвідці.

2014 року ми підійшли до околиць Донецька, відбили б і його. Але отримали злощасний наказ Збройних сил України: «Відійти!». За роки війни добровольці співпрацювали із кадровими військовими на рівні комбатів і комбригів, а не генералів. За чотири роки змінювалося керівництво Генштабу. Були керівники, які гарно до нас ставилися, були й такі, які взагалі не сприймали. Але скажу відверто, що й нині добровольців на сході вистачає. Не спокушають їх високі зарплати військових, не хочуть бути гарматним м’ясом, бо досі пам’ятають бездумні операції кабінетних вояків – Іловайськ, Дебальцеве…

ТІЛЕСНІ РАНИ НЕ ТАКІ БОЛЮЧІ, ЯК ДУШЕВНІ

Різдво 2016 р. Українці в теп­лих, затишних оселях мирно святкують. А десь там, далеко на сході, окрема тактична група ДУК «Правий сектор» під командуванням Олександра Попова вийшла на завдання. Дислокувалися між Пісками і Мар’їнкою.

7 січня пішли в розвідку до Старомихайлівки. Наш Сашко від­-чув лихе, бо на війні, як зізнав­ся, загострюється інтуїція. Під час розвідки його група у складі 5 осіб натрапила на опорний пункт сепаратистів. «Як? За нашою інформацією, його тут не мало бути…» – промайнуло в голові «Дра­кона», але було пізно. Зав’язався нерівний бій. До найближчого населеного пункту – Старомихайлівки – метрів 500. Хлопці знали, що там є і техніка, і під­кріплення, бо до своїх позицій повертатися далеко. Тому командир тактичної групи ухвалив рішення відступати до Старомихайлівки, аби зберегти життя бій­ців. На жаль, сам зловив дві кулі: одна влучила в спину, інша – в ногу. Понад три години два побратими Юрій ГНАТЮК (Гуцул) і Андрій ТИХОМИРОВ (Танчик) тягнули його снігом, посадками в безпечне місце. Інші пішли полем, щоб відволікти ворога і дати хлопцям можливість донести пораненого.

Понад місяць лікувався наш герой у шпиталі Дніпропетровська. Рани від куль і обмороження довго не хотіли загоюватися. Все ж за три місяці «Дракон» повернувся на схід. Одужав і одразу пішов на війну. Навіть думки не було, щоб залишитися вдома.

– Ввечері 11 червня ворог почав артобстріл шахти «Бутівка», – пригадує кам’янчанин. – Хлопці з мого підрозділу перебували біля будівлі. Рятуючись, забігли всередину. Але сепаратисти вогонь сконцентрували саме на шахті, яка на 7-8 пострілі не витримала. Четверо моїх друзів загинули на місці, понад десять зазнали поранення. Один уламок потрапив мені в ногу та зачепив артерію, інший – розбив ліктьовий суглоб на лівій руці.

Олександр дивом залишився живим. Після того обстрілу він пережив 6 операцій, довгі місяці реабілітації, та, попри все, повернувся у стрій, але вже у тилу. Тілесні рани не такі болючі в порівнянні із душевними, адже у бою на шахті «Бутівка» загинув побратим із Хмельниччини Юрій Гнатюк.

ДОВЕДИ, ЩО ДОБРОВОЛЕЦЬ!

– Свою місію я виконав – ворога зупинив, – каже доброволець. – А далі – справа за політиками. Щоправда, сьогодні мушу воювати із бюрократією. Через суд доводжу, що важких поранень зазнав у зоні АТО, хоча і маю посвідчення учасника бойових дій. Боляче, що серед добровольців є такі, які й досі його не отримали.

Нині Олександр Попов зосередився на активній громадській роботі та військово-патріотичному вихованні молоді. Разом із патріотичними організаціями, зокрема «Сокіл», учить юнаків тримати зброю в руках і захищати Україну. Каже, що не хоче, аби молоді хлопці йшли на справжню війну без умінь і навиків, як це сталося з ним.

– Скільки ще триватиме ця вій­-на – невідомо. Майбутній розвиток подій ніхто не озвучує, тому складається враження, що такий заморожений стан усіх влаштовує. Хлоп­-ців туди відправлятимуть і надалі.

І скільки б ми не говорили про наше військо, яке встало з колін, про нашу славу й волю, знайте, що далося все це нам надто дорого.