УСЕ ЖИТТЯ – ТЕАТР, А ЛЮДИ В НЬОМУ – АКТОРИ…

Одного разу, далекого 1991 року, високий чоловік із фактурним обличчям створив унікальний театр. Імпровізації. Сталося це випадково (а випадок, як відомо, – друге ім’я Бога).

Довгі пошуки істини все ніяк не приводили митця туди, куди йому було потрібно. Якось він прийшов у театр, у спонтанному пориві розстелив на підлозі величезний квадратний шматок чорного оксамиту (це могло бути і біле коло, і коричневий ромб, але під рукою виявився саме чорний квадрат) і на німі запитання акторів відповів: «Грайте, що хочете. Головне, щоб це було цікаво!». Так з’явився «Чорний квадрат» – єдиний в Україні театр-студія імпровізації, що працює за творчим принципом живої акторської гри. Таку історію всім шанувальникам розповідає сам «Чорний квадрат» на своєму сайті.

Імпровізація – спосіб театральної гри, коли уявлення народжується «тут і зараз», стаючи автентичним і неповторним. Актори та глядачі повністю залучені в дію, яка, як правило, стає несподіванкою і для глядачів, і для самих акторів.

Театр-студія «Чорний квадрат» півроку тому приїжджала і до Кам’янця зі своїм спектаклем «6 соток пристрасті, або До і після сексу: Дачні історії». З перших хвилин виступу глядачів привело у ступор прохання одного з акторів: «Скажіть нам якийсь вислів, будь-яку фразу». Не розуміючи, в чому річ, декілька чоловіків не­сміливо видали абсурдні речення: «Найкращий коньяк – це горілка з чаєм», «Перфоратора позичити не знайдеться?». Далі розпочалася перша дія. І от із вуст героїв етюду пролунали ті самі вислови про «найкращий коньяк» і «перфоратор», проте вони немов і були задумані у сценарії, адже опинилися у правильному місці та з правильним акцентом. Шквал оплесків, сміх аж до сліз, крики «Браво».

Серед невеликої трупи акторів виявилася і кам’янчанка Ірина КОГУТ, яка зіграла вже не один десяток імпровізованих ролей. Ірина розповіла журналістам «Подолянина» про найбільш творчу науку, секрети вдалої імпровізації та про те, як вчасно вийти з ролі.

– Ірино, чому довелося покинути рідне місто?

– Я народилася і виросла в Кам’янці-Подільському. В дитинстві мріяла стати гончарем. Для мене ця професія була дещо магічною, незвичайною. Я навчалася у 7 школі, мала ораторські здібності, артистичність, обожнювала сцену. А ще обожнювала математику, тому пішла навчатися на фізико-математичне відділення міського ліцею. Чому математика? Вона завжди здавалася мені такою творчою і повною знань. Батьки страшно не хотіли, аби донька їхала навчатися в інше міс­то, але я просилася. Щодня пояснювала, що Київ – місто перспектив, і мені там місце. Так я вступила до Київського національного університету імені Тараса Шевченка, де вивчала кібернетику. В Києві залишилася насамперед тому, що знайшла своє покликання, а ще – кохання. Тепер із чоловіком і дитиною їжджу до рідного Кам’янця нечасто, але любити його менше не стану ніколи.

– Як уперше перевтілилися з Ірини в зовсім іншу жінку?

– Усі ми, жінки, в душі актриси (сміється), тому театр завжди зі мною. Але як професію, я його обрала випадково. Подруга запросила на спектакль, де вона грала. Пам’ятаю, як по-доброму заздрила їй, сидячи в залі. Наприкінці їхньої вистави керівник виголосив запрошення на кастинг. Як я могла не піти? Художній керівник «Чорного квадрата» Анатолій Нейолов відразу мене прийняв, і я почала крок за кроком набувати майстерності. Роль за роллю, спектакль за спектаклем. Я не прос­то познайомилася з «квадратом», а закохалася в нього, і от уже 15 років ми з ним нерозлучні.

– Вчити довгі тексти перед виступами не потрібно?

– Ми не типовий театр. У нас немає стосів паперів зі сценаріями, переліком реквізиту і мільйоном декорацій. У нас усе твориться прямо на сцені, і цим воно цікаве. Репетиції завжди різні. Від акторів вимагається вносити якісь неочікувані ідеї, змінювати перебіг подій, вигадувати, бути різними, вміти переключатися з однієї емоції на іншу. У звичайному театрі актори стараються, щоб усе відповідало сценарію, де чітко прописані слова, сльози, сміх, музика… А ми щоразу один і той самий етюд можемо сказати різними словами, і від того цікавіше не лише глядачам, а й нам самим. Бувало, що за сценарієм запланували розлучення пари, а режисер щось там прошепотів на вухо одному з акторів. Він вліз посеред виступу на сцену – і у фіналі всі щасливі. Мені здається, що якби нашого актора відправити у звичайний театр, то він би не зміг виконувати їхні вимоги, бо до імпровізації не те що звикаєш, але трохи зростаєшся, починаєш з нею жити.

– Чи мають акторки якісь особисті секрети?

– У «Чорному квадраті» відсутні обов’язкові параметри зовнішності людини – навпаки, всі повинні бути природними, справжніми. Але є одна головна вимога – бути цікавим.

Я, як і більшість інших жінок, хочу бути привабливою для свого чоловіка, для своїх глядачів і, звичайно ж, для самої себе. Стараюся тримати себе у формі, відвідую салони краси, але надаю перевагу домашньому догляду. Це ще, напевно, від мами і бабусі передалася любов до натуральних косметичних засобів. Люблю робити всі ці масочки, щось змішувати, колотити, наносити. А ще обожнюю сукні, бо вони роблять жінку жінкою.

– Бувало, що роль йшла додому разом із вами?

– Головне правило, яке я зрозуміла не з самого початку театральної діяльності, – вчасно виходити з образу. Завжди дуже цікаво «приміряти» нові ролі, відчувати нові образи, але… Коли ти переступаєш поріг дому – повинна бути собою: люблячою дружиною, ніжною мамою, турботливою дочкою. На початках цього дуже важко навчитися, але потрібно про це думати і над цим працювати. У цьому і полягає майстерність справжніх акторів.

Ольга БАНАХ.