Понеділок, 06 Грудня 2021 р.
6 Квітня 2018

КОЛОРАДСЬКА ПОДРУГА В КАМ’ЯНЦІ

Кріста Каллен«Кожна ваша історія – унікальна і незрівнянна. Кожен ваш рубець дає іншим людям надію». Ось такі слова на власному сайті написала 22-річна волонтерка з Америки Кріста КАЛЛЕН, яка недавно навідала кам’янецьких друзів, завітавши до туристичної перлини Поділля. Дівчина обожнює подорожувати, але з поїздок привозить не магнітики на холодильник, а нові знайомства та приємні спогади. Щира, люб’язна, милосердна і доволі відкрита, вона не просто ходила містом, розглядаючи архітектуру, а ще й заводила нових друзів і намагалася максимально допомогти кожному з них.

Одним із таким друзів став ка’мянець­кий фотограф Володимир Мазуренок, який поділився враженнями від спілкування з колорадською подругою.

– Я радий, що живу в час, коли, завдяки Інтернету та технологіям, руйнуються кордони, і можна не обмежувати себе у спілкуванні з людьми з інших країн, – розповідає Вова. – Одного разу мені в «Інстаграм» написала американка Кріста Каллен, яка збиралася до Кам’янця і подумала, що було б добре, аби місцевий фотограф показав цікаві місця.

Хлопець не лише провів для Крісти екскурсію, а й привів її до газети «Подоля­нин», щоб дівчина поділилася з містом найсокровеннішим. Вона люб’язно розповіла про волонтерську діяльність, мовний бар’єр і транспортні проблеми України.

– Крісто, розкажи трохи про себе.

– Я сама родом зі штату Колорадо. Найбільше моє захоплення – допомагати людям, розділяти їхні історії. Маю свій веб-сайт, створений для людей із різних країн і міст, яких я знаходжу під час подорожей. У сайту немає спонсорів, лише такі, як я, люди-волонтери, які інколи підтримують ідею. Яку? Не важливо, українець ти, американець чи мексиканець – усі люди повинні піклуватися одні про одних і ділитися тим, що наболіло. Це ж найважливіше у житті.

– Як тебе занесло в Україну?

– Довгий час я працювала на кораблі. На борту моєю основною роботою було розважати дітей. На лайнері нараховувалося 800 працівників, але лише 5 із них – американці. Серед них були й українці, з якими я потоваришувала найбільше і тепер не уявляю свого життя без них. Деякі знайомі казали, що я зненавиджу Україну, якщо завітаю сюди. Але одна з моїх подруг (кам’янчанка) постійно розповідала про своє рідне місто, запрошувала і запевняла, що я обов’язково повинна тут побувати. Щойно в мене розпочалася відпустка, я одразу вирішила їхати. Насамперед, щоб пізнати саму себе, щоб побачити людей, щоб допомогти бодай чимось. Так я і приїхала до Кам’янця. Й, мушу сказати, тут усе відрізняється від звичного мені Колорадо. Тут є те, чого немає в моєму місті, – чуйні та дружні люди. У вас дружба справді має значення, а в моєму місті все не зовсім так. Навіть маючи гроші та всі умови, для мене це місто краще.

– Як спілкувалася з місцевими?

– Вагомою проблемою був мовний бар’єр, адже я зовсім не знаю української. Пам’ятаю, як уранці вийшла попити кави, зайшла у невеличку кав’ярню і замовила звичайне американо, а бариста довго не міг мене зрозуміти, але був таким чуйним і милим (сміється). Один із моїх друзів на кораблі був студентом місцевого центру вивчення іноземних мов «Advance». Він представив мене директору цього закладу Наталії Піщук, і вона запро­сила мене на зустріч. Завітавши до центру, зрозуміла, що це і є той шанс допомогти людям – навчити їх розмовляти англійською. Планую зайнятися цим, коли у серпні повернуся до вашого чудового міста.

– Що найбільше вразило протягом візиту?

КОЛОРАДСЬКА ПОДРУГА В КАМ’ЯНЦІ– Місто дуже різноманітне, тут немає нічого спільного з американським. Від архітектури будівель і до їжі та напоїв – усе відрізняється. Пам’ятаю, як зустрілася зі Старою фортецею… Ніколи не бачила нічого схожого, для мене це просто «емейзінг». А ще дуже сподобалася національна кухня. Навіть не можу виділити одну улюблену страву. Люблю борщ, вареники з різними начинками, а також гречану кашу. Українська їжа мені сподобалася набагато більше, ніж американська, адже тут фантастичне поєднання смаків.

Проте найбільше вразили тутешні люди – милі, щирі, справжні й добрі. Я дуже багато подорожувала, бачила десятки міст, але в Кам’янці є щось особливе, незвичайне, таке, що притягує. До речі, у вас дуже тепло, в Колорадо в цей період року (розмова відбулася 20 лютого. – Прим. ред.) зазвичай доходить до -30, адже холод та сніг ідуть із гір.

– А як щодо цін?

– Ціни? О Боже… Я знала, що тут усе дешевше, але не очікувала, що настільки. Я могла багато чого купити за 4 долари, а в моїй країні щодня доводилося витрачати близько 200 доларів. У Колорадо прийнято обов’язково дякувати за гарний сервіс. А коли залишала маленькі чайові в кам’янецьких закладах – працівники були настільки враженими і вдячними, немов ніхто раніше так не робив. Пам’ятаю, як залишила 100 гривень хлопцю, який приготував мені смачну каву. Я просто насолоджувалася його реакцією. А ще якось разом із друзями пішли до місцевого ресторану. Там за вечерю ми мали б заплатити 60 доларів, для мене це дрібниця. Я вирішила всіх пригостити, а друзі накинулися на мене: «Ні! Навіщо ти це зробила?!», хоча всі були мені вдячні. Розумієте, мої гроші тут мають іншу цінність. У мене рветься душа, коли спостерігаю, як українці змушені важко працювати, аби заробити копійку. Буду чесною: це несправедливо.

– Що найбільше не сподобалося?

– Дороги, які справді жахливі. В Америці вони завжди чисті, доглянуті, а тут не так. Ваші дороги – це справжня страшна пригода, яку я ніколи не забуду. Але мені подобається, що тут можна всюди ходити пішки. У США мусиш тільки їздити, американці нікуди не ходять пішки, вони просто їдуть.

– Крісто, а чому хочеш повернутися до Кам’янця?

– Тут усе добріше, навіть газети «щасливіші». В наших засобах масової інформації можна прочитати лише про глобальні проблеми і катастрофи, а у вас – про місцеві події та навіть про дні народження людей. Я вдячна всім українцям: від працівників у супермаркеті – до простих перехожих у центрі. Дуже поважаю всіх цих людей за їхню важку працю й дуже хочу повернутися, щоб допомогти їм.

Ольга БАНАХ.