НЕ НАШЕ СВЯТО

У всьому світі 18 квітня відзначають День пам’яток і визнач­них місць. 1982 року в ООН придумали таке свято, щоб громадськість різних країн ознайомлювалася з куль­турною спадщиною, ро­зуміла, що ця спадщина нестала і вразлива, а відтак, докладала зусилля до її збереження для наступних поколінь.

А чи не відзначити цей день нам, любителям архітектури, зібравшись біля млина Ірафа, пам’ятки місцевого значення №3-Хм, яку занесено до реєстрів ще у вересні 1982 року? Ой, його ж розвалили 2017-го. Може, погуляємо біля казарм фортеці? Страшнувато: на час­тині споруди цієї зими повністю впали дахи, та й уся вона давно перебуває в аварійному стані. Тоді підемо до башти Баторія, найвищої з усіх, що стояли по периметру Старого міста? Хіба з пляш­кою вале­ріани, інакше серцю боляче дивитися на решето, котре колись було дахом.

Який куточок Старого міста не обери, середньовічної казки не побачиш. Хоча на території Національного історико-архітектурного заповідника (цей статус розповсюджується на весь півострів) будувати нове заборонено законом, скрізь бачимо новобуди, котрі дуже погано мімікрують під умовну «старовину» і нагадують забудову кварталів циганських баронів у молдовських Сороках. Навіть сакраль­на архітектура неприємно дивує: біля істо­ричного факультету котрий рік стоїть дере­в’яна каплиця у формах, характерних для російської Півночі, з шатровим дахом і московською «цибулинкою». Подільська архітектурна школа? Ні, не чули. Кижі та Соловки нам за орієнтир.

Коли навіть НІАЗ під керівництвом Василя Фенцура, прямий обов’язок котрого – захищати кам’янецькі пам’ятки, не справляється зі своїм завданням, що можемо зробити ми, прості містяни?

ІНІЦІАТИВА ЗНИЗУ

Війна навчила українців об’єд­нуватися задля великих справ. Громадська активність усе частіше спрямовується на пам’ятки архітектури. У держави вони були і залишаються в статусі бідних сиріт, на котрих катастрофічно не вистачає коштів. Тому ініціатива все частіше йде знизу.

Поки що в нашому регіоні лідирують львів’яни. Молода матуся Ганна Гаврилів створила ГО «Поморянський замок», проводить пропагандистську роботу, шукає однодумців – і у твердині на Львівщині, котра помирала на очах, з’явилося фінансування на реставрацію. Щороку влаштовує суботники біля напівзруйнованого фарного костелу в Ізяславі Людмила Левицька, чиновник львівської міськради. ГО «КонтрФорс», котра починала теж із порятунку замку в Поморянах, нині проводить цикли краєзнавчих і культурознавчих лекцій, нещодавно зуміла переконати римо-католицькі церковні влади профінансувати реставраційні роботи на оборонному костелі в селі Соколівка Жидачівського району Львівщини.

І навіть один інколи у полі воїн. Пенсіонер Василь Криворучко з Окопів Борщівського району декілька років збирав пожертви на відновлення старовинного костелу в рідному селі. Стукав у всі двері, розповідав про стан па­м’ятки кожному, хто погоджувався слухати. Храму було зле, в закристії хтось тримав збіжжя, входи до крипти позаростали кущами. 2013 року почався процес реставрації – і тепер пан Василь із гордістю демонструє туристам та всім охочим і сяючий інтер’єр костелу, і розчищені крипти.

Уже понад десять років відновлює садибу дивака графа Ігнація Сцибора-Мархоцького в селі Отроків Новоушицького району львівський бізнесмен Ігор Скальський. Та в десятків інших панських маєтків Хмельницької області перспективи зовсім не райдужні. Вже нічого, напевно, не врятує маєтку Патонів (так, родичів того самого академіка) у Хребтієві Віньковецького району чи палац Журовських у Лісоводах на Городоччині. Останній випадок особливо показовий: Лісоводи в радянський час були шматком світлого майбутнього і комуністичним раєм. Сюди привозили на екскурсії дітей – подивитися на великий будинок піонерів, стадіон, зерносклади, лікарню. А от єдина в селі пам’ятка архітектури не була в пошані

ні в УРСР, ні в наш час. Руїни в та­кому стані ремонтувати і складно, і дорого.

Особливо шкода чарівний палацик у Жищинцях на Городоччині. Гармонійна будівля колись була школою, а сьогодні розвалюється на очах. Споруда має статус пам’ятки місцевого значення, але її долею не переймається ніхто. Ймовірно, ця зима була для башти палацу останньою, наступну вона не переживе.

На Кам’янеччині схожа доля може спіткати особняк Харжевських у селі Гринчук (колишній навчальний заклад) і флігель палацу Браніцької в селі Зіньківці, котрий колись був бібліотекою.

ТО СВОЄ ЧИ ЧУЖЕ? НАШЕ

Коли запитуєш у селян, чому в такому страшному стані перебувають рідкісні архітектурні пам’ятки, найчастіше чуєш один аргумент: «То чуже». То панське (не наше). То поляків (не наше). То євреїв (не наше). То вірменське (не наше). Відмовки про «не наше» – коктейль із малоосвіченості та байдужості, приправлений ксенофобією. Справжня куль­тура не має графи «Національність» і належить усім, а не певним категоріям суспільства. Часто це «не наше» є єдиною архітектурною цікавинкою села, свід­ком історичних подій. Нащадки не пробачать, якщо ми пустимо історію по вітру. Поки культурний рівень населення не зросте, цікавинки заростатимуть кропивою і вербами, опадатимуть шматками стін і замокатимуть під дощами.

Із «нашим» теж не все просто. Мало хто пояснює релігійним громадам, що пам’ятка архітектури, якою вони користуються, належить не їм, а всьому народу, тому ставитися до неї треба з повагою. Покровська церква у Вихватнівцях у реєстрах значиться як дерев’яна, а насправді давно вкрита аж по маківку бляхою. Дерево під залізом гниє, такі «покращення» шкодять спорудам. А храм був красенем. У реєстрах він фігурує як зведений 1842 року, та того року його лише перевезли з Миньківців до Вихватнівців. Виходячи з форми купола і загального вигляду церк­ви, це вже нечастий зразок подільської архітектурної школи.

Із другої половини ХІХ століття російська влада не дозволяла укра­їн­цям зводити церкви у

своїй народній манері, проекти надсилалися з північної метрополії. Дерев’яні храми в Калині (1909), Баговиці (1864) чи Пудлівцях (1867) уже будувалися у так званому «синодальному стилі». Схожі споруди можна побачити як на Волині чи Поліссі, так і десь під Костромою. Російська імперія насаджувала тезу про «один народ» навіть за допомогою шатрових дзвіниць і декоративного «узорочья».

Шкода, що й сьогодні подоляки зводять храми так, неначе за спиною все ще маячить Синод із декількома дозволеними проектами. Церкви (Слобідка-Куль­чіївецька, селища цемзаводу і Смирнова) та придорожні каплиці (Довжок), які виросли у наших селах за попередні десятиліття, стилістично орієнтовані на Псков чи Суздаль, а не на подільську архітектурну традицію. Останнім форпостом подільської архітектури, мало скаліченої російськими «покращеннями», була Тернопільщина. Та вже й сусіди потерпають від неграмотності батюшок і реставраторів – на ста­рих храмах масово змінюють форму верхів і оновлюють хрес­ти. Замість витончених барокових куполів гатять східні «цибулини», замість традиційного для Поділля хреста з півмісяцем в основі – російський шестираменний хрест із косою поперечиною внизу. Диявол – він у деталях, і саме деталі формують смак і відчуття Батьківщини. Наш куль­турний простір усе ще перебуває в окупації. Зрозуміти це можна, лише розуміючи нашу архітектурну історію.

Закинута церква – явище для нашого краю незвичне, а от покинутий напризволяще костел чи старий іудейський цвинтар-­кіркут зустрічаються. Візьмемо Супрунківці. Реєстр пам’яток міс­цевого значення обіцяє тут чимало: церква з 1760 р., старий міст, рештки маєтку Шидловських і костел Серця Ісуса (1809). А ще ж замок Радецьких був,

його згадує у своїх працях Юхим Сіцинський. Сторінки реєстру – одне, реальність – зовсім інше. Так, Хрестовоздвиженська церк­ва доглянута, мостом ХІХ ст. все ще користуються. Але від маєтку залишилися жалюгідні рештки, а костел, котрий у радянсь­кий час переобладнали на клуб, стоїть покинутою руїною. Римо-католиків на цілу парафію тут не набереться. В держави коштів теж немає. Все, приїхали.

Такі пам’ятки приречені, якщо не знайти їм господарів. У Європі, де кількість атеїстів стабільно зростає, звикли, що непотрібні культові споруди переробляють на житлові будинки, бари, галереї, книгарні, дитячі центри або магазини. Це шанси на нове життя. Та ці рецепти працюють для відносно великих міст. Про потребу Супрунківців у виставковій залі чи центрі розваг можна говорити хіба жартома. Залишаються два варіанти: віддати під храм іншої конфесії або облаштувати як житло. В наших умовах обидві опції тягнуть за собою неприємні наслідки. Десятки західноукраїнських екс-костелів, котрі тепер працюють церквами, будуть за свідків: ставитися до архітектури з повагою багато свя­щеників не вміють. Приклади можна знайти як на сусідній Борщівщині (переобладнання костелів у Гермаківці чи Ниврі), так і в нашій області (францисканський костел, котрий віддали під Ус­пенську церкву Московського патріархату в нашому місті, монастир у Городищі Шепетівського району).

Житло в непотрібному храмі – сценарій екзотичний, але й такі приклади є. В Острові під Тернополем костел 1930-х років віддали як квартиру місцевому священику. І якщо в США чи Європі таке житло – варіанти для багатих, із дизайнерськими інтер’єрами, підсвіченими вітражами, то в нас усе прозаїчніше: високу наву розділили на два поверхи, при вході поставили умивальник, круглі вікна наполовину замурували, вставляючи у них типові склопакети. Приблизно так само в радянський час сотні церков перетворювали на зерносховища і склади міндобрив.

ПЕРШ НІЖ ДОПОМОГТИ ПАМ’ЯТКАМ, ВАРТО ПРО НИХ ЗНАТИ

У День пам’яток і визначних місць подарунки повинні робити ми. І перший із них – дарувати увагу історичним спорудам. Поки що нараховується критично низький відсоток людей, для кот­рих синонімами слова «відпочинок» є не тільки «поїхати на природу», а й «відвідати пам’ятки ар­хітектури». Навіть не покидаючи меж Кам’янець-Подільсь­кого району, можна побачити чимало. Залишки фортець у Жванці, Чорнокозинцях, Рихті та Панівцях, маєток Карашевичів-Токаржевських у Грушці, палаци Моркових у Голоскові та Хорбковських у Лісківцях, дерев’яні церкви в Слобідці-Рихтівській чи Фурманівці, костел Діви Марії в Китайгороді, вали даньослов’янського городища на Кармалюковій горі у Приворотті – це далеко не повний список.

Так, у багатьох об’єктів вигляд уже не презентабельний. Скажімо, від класицистичного палацу Дверницьких у Заваллі залишився лише перший поверх. У таких випадках варто, крім фотоапарата, озброїтися ще й історією. Ось тут, у цьому палаці, зростав ге­рой наполеонівських війн Юзеф Дверницький (19.03.1779 – 23.11.1857), відчайдух, котрого батьки віддали у військову науку ще в 12 років. Коли Польщу шматували Пруссія та Росія, 16-річний Юзеф повернувся в рідне Завалля і почав вчитися господарювати. Може, і виріс би вмілим поміщиком, але жити під Росією не хотів – і 1806 року ство­рив антицарське Патріотичне товариство. 1809 року Юзеф на свої кошти озброює 80 селян із Завалля і Чорнокозинців та ви­рушає на війну. 1810 року отримує найвищу польську нагороду – золотий хрест Virtuti Militari. У військовій кампанії 1812 року очолює 15 уланський полк, сфор­мований із подоляків, з яким ді­йшов до Москви. Ох, біографії генерала Дверницького вистачить на декілька розлогих статей – він був народним улюбленцем, про котрого складали пісні, але на схилі життя бідував у Галичині й, певно, з ностальгією згадував юні роки в Заваллі. Далі палацом володів його син та онуки. Вони зібрали у маєтку чималу бібліотеку, колекцію картин, старовинних меблів і, як родинну реліквію, зберігали ампірний секретер генерала з кількома таєм­ними шухлядами. У Першу світову всі родинні колекції зникли, але сам палац не зник. Він зменшився до одного поверху, сюди не­часто добираються навіть поль­ські туристи, котрі з пієтетом став­ляться до таких сторінок історії, але він усе ще існує.

Коли знаєш свій край, сильніше його любиш. Потрібна суміш із патріотизму і подвижництва, щоб братися за відродження па­м’яток, які помирають. Само­тужки такі справи не робляться. Споруди з охоронним статусом не можна переробляти на свій смак і під свій стиль, а до мети доведеться йти через бюрократичні тенета. Тільки от можна не дочекатися, поки про замок у Чор­нокозинцях чи костел у Супрунківцях згадає держава.

Ірина ПУСТИННІКОВА, спец. для «Подолянина».

Фото автора.