БЛАКИТНИЙ ПТАХ У СИНЬОМУ НЕБІ

Прозаїк та перекладач Людмила Йосипівна Кравець народилася 28 червня 1924 року в Кам’янці-Подільському. Її мама, Ганна Тимофіївна, родом із нинішнього Новоушицького району, а тато, Йосип Семенович, був із Проскурова (нині Хмельницький). У дитинстві дівчинка часто бувала в цих місцях. 1928 року вона разом із батьками переїхала до Києва.

ОЛЕСЯ КРАВЕЦЬ

Німецько-радянська війна була першим життєвим випробуванням майбутньої письменниці. 1942 року вона закінчила середню школу в Алма-Аті, де перебувала в евакуації, а 1944 року за порадою Павла Тичини вступила до Літературного інституту імені Горького в Москві. Вона працювала в творчих семінарах видатних письменників (зокрема, Льва Кассіля), у комсомольській організації інституту як член комітету комсомолу. 1949 року Людмила Йосипівна закінчила інститут і повернулася в Україну. Того ж року журнал «Барвінок» опублікував перше оповідання для дітей молодої письменниці, а 1952 року її прийняли до Спілки письменників СРСР. Свої твори та книжки вона підписувала як Олеся Кравець.

1974 року в московському видавництві «Дитяча література» накладом у сто тисяч примірників побачила світ книжка Олесі Кравець «Блакитний птах у синьому небі». Це маленькі оповідання про тварин для дітей молодшого віку. 1968 року вони друкувалися в Києві у січневому числі російськомовного журналу «Райдуга». Наведемо розповідь про те, як народився задум такого видання. Його датовано травнем 1967 року.

ЗВІДКИ ВЗЯВСЯ БЛАКИТНИЙ ПТАХ?

Десь наприкінці війни, а може, і через кілька місяців після її закінчення (тепер уже точно пригадати не можу), нас, студентів Літературного інституту імені Горького, прикріпили до їдальні Будинку літераторів. Ходити обідати туди й отримувати «другі га­рячі» – шматочок оселедця з пшо­няною кашею, – було для всіх нас справжнім задоволенням: щодня зустрічали в Спілці кого-небудь зі справжніх письменників.

Одного разу, пам’ятаю, то було навесні, в один із тих перших теплих днів, коли Москва, пов’язавши косинку, в тапочках на босу ногу миє потемнілі від пилу та кіптяви вікна, по шляху до Спілки я купила десь на розі Тверсь­кого бульвару кілька гілочок первоцвіту. Квіти були ще без запаху, на прозорих від холоду світло-­зелених тендітних стеблинках.

У Спілці зустрічаю Сергія Костянтиновича Шамбинаго (нашого професора з давньоруської літератури) і Михайла Михайловича Пришвіна. Йдуть, про щось розмовляють. І чомусь у ту мить я якось особливо відчула, що обидва вони вже прожили на світі багато, багато років… і мені раптом так захотілося віддати їм квіти. Я швидко розділила первоцвіти порівну та зі словами привіту подала їх Пришвіну і Шамбинаго.

Подарунок зумовив тему розмови: чи багато потрібно, щоб відчути весну! Як багатолика природа у своїх проявах. Наскільки бідний світ містянина. І як би він збагатився, якщо б людина навіть тут, серед каменів і асфальту, встигала помічати живе. Яка радість від щебету ластівки над чисто вимитим вікном, першого паростка у квітковому горщику…

Сергій Костянтинович Шамбинаго розповів про свого папугу (пам’ятаю, ми, студенти, багато сперечалися про те, як звуть папугу: Іван Грозний, Іван Калита або просто Африкан…).

Я розповіла, як одного разу рано-вранці на Трубному майдані до моїх ніг впала зозуля, за якою гнався шуліка.

Михайло Михайлович Приш­він слухав мовчки. Потім порадив:

– А ви запишіть. Про зозулю та шуліку. Таке треба записувати. Неодмінно. Чи багато раз у вашо­му житті птах стане шукати у вас захисту. Таке – завжди радість. Як блакитна синиця в небі. Блакитний птах у синьому небі. Не помітиш відразу, проте…

Я послухалася Михайла Михайловича Пришвіна. Спершу записи вела я одна. Потім до мене приєдналася моя донька Наталочка. Так і почався наш «Блакитний птах у синьому небі» – з тих слів, зронених Пришвіним на весняній московській вулиці в один з уже таких далеких днів…

ДОНЬКА НАТАЛОЧКА

Донька письменниці Наталочка – Наталія Володимирівна Ку­ликова, яка народилася 10 лис­топада 1954 року, завдяки любові до тварин саме біологію обрала своєю професією. 1977 року вона закінчила біологічний факультет Київського університету. Після цього десять років працювала у рідному виші старшим інженером лабораторії електрон­ної мiкроскопії кафед­ри біофізики, далі – молодшим науковим співробітником, у 1990-1995 роках – науковим спів­робітником, а в 1995-2000 роках – старшим науковим співробітником відді­-лу біофізики науково-дослідно­-го інституту фі­зіології Київського уні­версите­ту. 1989 року Наталія Володимирівна захистила кандидатську ди­сертацію. Основні напрями її наукової діяльності: дослідження регуляторних білків гладеньких м’язів.

Наведемо ще деякі фрагменти книжки нашої землячки «Блакитний птах у синьому небі».

ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ

На озері лебідонька проковтнула рибальський гачок і загинула. За законами лебединого життя її друг повинен був злетіти високо-високо в небо, скласти крила і, впавши на землю, розбитися. Але міліціонер, який працював в охороні Виставки, пошкодував птаха. Він прив’язав лебедю крила і почав привчати його до себе. Спершу лебідь нічого не хотів їсти. Потім поступово звик. Тепер навіть бере їжу з рук. Тільки подруги у нього так і немає.

Коли ми прийшли на Виставку, лебідь голосно, заклично сур­мив, витягаючи сильну білу шию.

Дядя Льоня, поет, вперше почув лебединий голос. Він повернувся на звук. У темних його окулярах – в кожному склі по одно­му – сурмили лебеді… Потім він написав вірш – велику поему про лебедину пісню. А ми з Наталею – ось це маленьке оповідання: про доброту людську, яка прийшла на допомогу птахові, і про поезію, якою птах обдарував людей.

ЖАЙВОРОНОК

По стежці між двох поораних полів бродив чубатий жайворонок. Щось терпляче вишукував. Ми ще здалеку помітили його і зупинилися – не сполохати б. Але він усе ж почув нас. Перелетів на підсохлу ріллю, притиснувся до землі, чубчик опустив. Зачаїв­-

ся – не розгледиш, грудка землі на борозні та й годі! Лише соломинка суха зверху тонко виблис­кувала в західному сонці.

Ми пішли швидше і все оглядалися – грудочка не ворушилася. Нехай вірить, що перехитрив нас…

ЛЮДИНА

Рано-рано-вранці в Москві на самоплив під ноги мені впав раптом сірий птах, який не знати звід­ки взявся. Я тільки й встигла побачити світло-попелясті в крупинках крила і рожеву підкладку широко роззявленого дзьоба… Щось промайнуло над моєю головою, величезне, чорне, прошелестіло… Я з переляку глянула вгору і ахнула: шуліка!

Шуліка хотів поснідати. Він гнався за зозуленям. В цю ран­-ню пору молодій птиці ніде було сховатися. Спляче ще місто, напевно, здавалося зозуленяті ка­м’я­ною ущелиною… Тому, коли побачив на пустельному майдані мене, він, не роздумуючи, кинувся під мій захист. Шуліка зробив над нами коло: одне, друге і зник. Він-то, старий, добре знав – з людиною не потягаєшся.

ПРОХАННЯ

Як забрів до ірпінської просіки заєць – не знаю. Він заметушився уздовж кам’яної огорожі: з одного боку наближалася я, з іншого – мені назустріч – йшла група дівчат. Я приловчилася й накинула на нього пальто, впевнена, що ловлю кролика, який утік із ферми. І раптом він забився у мене в руках і людським голосом закричав:

– Ой, ой, ой!

На фермі нічого не став їсти. Першого дня просидів у клітці з кролями. Другого дня провів на самоті.

Задні лапи у нього були ніби чужі – довгі-довгі, в рудих під­палинах. Як пальці запеклого курця.

На третій день Наталя і синочок кухарки Толя принесли зай­цю в подарунок вузеньку блакитну стрічку від коробки з печивом «Кримська суміш». Пов’язали на заячій шиї бант. Але туга його не зникла. На кінець третього дня, коли він зовсім охляв, ми вирішили випустити його.

Я знову взяла його під пальто, і ми з Наталею і Толею вирушили в ліс. Зайшли подалі та випустили зайця. Він, очманілий, посидів мить. Потім тьохнув, стукнув прокуреними лапами по землі так, що зметнулися соснові колючки – і помчав. І тут ми спохватилися:

– А бант?!

Прохання у нас велике до всіх мисливців: побачите зайця з вузьким блакитним бантом, не стріляйте. Це наш. Нехай поживе ще!

ТЕРМІНОВА ОПЕРАЦІЯ

Головний хірург військового шпиталю повертався з роботи додому. І раптом побачив на дорозі поранену птицю.

Важко сказати, як це сталося, що молодий грак потрапив під автобус. У нього було розбите кри­ло, переламана лапа.

Хірург підібрав птицю та квап­ливо рушив назад у шпиталь. Увійшов до хірургічного відділення, зателефонував.

– Термінова операція, – заговорили сестри, – когось привезли… «Сам» повернувся…

Через декілька хвилин усе було готове до операції. Вона тривала довго і була зроблена за всіма правилами.

Грак вижив. Він знав усіх медичних сестер і нянечок, але найбільше любив головного хірурга. Проводжав його в шпиталь. Варто сказати граку: «Додому!» – відлітав додому.

Потім обзавівся сім’єю. Звив гніздо на гілках міцного ясеня на шпитальному подвір’ї. Тепер на деревах уже ціле грачине місто.

І вранці, коли головний хірург йде на роботу, над ним кружляють граки, немов почесний ескорт.